dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 22 Июня 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность «Оце вона, наша еліта?..»

«Оце вона, наша еліта?..»

Оце вона, наша еліта?..

"Провів засідання Комітету по Шевченківських преміях. Щось відбувається з людьми. Сидять напівсонні, інертні, збайдужілі до всього... Мені боляче й соромно за цей Комітет. Оце вона, наша еліта? Оце ті, хто має думати про духовне відродження нації?.." (Олесь Гончар, Щоденник, 09.12.1993).

Десь, мабуть, тиждень-два тому деякі вітчизняні ЗМІ запустили до інформаційного простору новину: "еліта написала звернення до президента". Блукала ця напівсенсація у тому просторі недовго, інтересу не викликала, уваги не привернула, але весь час, поки її тиражували, ключовим лишалося слово "еліта". Воно інтригувало, спонукало дізнатися більше про історію з елітою й її зверненням. Прочитавши того листа під ефектним заголовком "Геть від кремлівського іга!", я схопився за голову. Боже правий, слова О.Гончара про "еліту" немов написані не на початку 90-х, а нині, на наших очах: майже двадцять років минуло, а вона така ж напівсонна, інертна, збайдужіла до всього, крім власних меркантильних інтересів, як тоді!

Ті, хто полюбляє, щоб їх називали "елітою", і цього разу продемонструвала вміння й запобігливу готовність займатися добре для них знайомою, улюбленою справою: підписувати тексти, які самі не писали і навіть, можливо, не читали. Різниця лише в тому, що колись ці тексти писали за Москву, а тепер – проти Москви, за Брюссель та Вашингтон.

Не знаю, як хто, але значна частина тих, хто фігурує у верхній частині списку тих, хто підписав звернення, потрапила до "еліти" не так завдяки власним професійним та людським чеснотам, талантам, вмінням, як через предметну допомогу КПРС та КДБ в обслуговуванні того радянського режиму, що його вони нині не називають інакше, як "тоталітарний".

Світоглядне підґрунтя, покладене в основу листа, являє собою типову для низки пострадянських суспільств суміш ксенофобії та провінціалізму. Воно не містить у собі ані крихти бодай якогось позитиву. Під гаслом "все погано! все пропало!" автори агресивно пропагують тотальне заперечення всього, що бачать навколо себе. І не лише бачать, а й домислюють, як колись казали, в міру власної зіпсованості.

Загальний тон цього, даруйте, зразка епістолярного жанру змушує раз по раз відкладати його вбік, бо прочитати весь той потік образ і картання одним махом нормальна свідомість відмовляється. Із сусідом зверху, з яким стосунки не склалися й який щойно залив вашу квартиру, не розмовляють так, як це дозволяє собі робити "еліта", звертаючись до глави держави. Самозвана, нелегітимна еліта – до легітимного глави!

Стилістика листа теж більш, ніж красномовна. Вона не залишає сумнівів у тому, що його писав Д.Павличко, середньої руки поет радянського періоду української літератури, який свого часу вибився в перші лави Спілки письменників України як запобігливий оспівувач Леніна, Партії, Кремля завдяки чомусь аж надто щедрій до нього "руці Москви" й який на старості років пішов у політику, де виявив себе переважно як невтомний знищувач архівів української "філії" КДБ. Там, де, як йому було добре відомо, зберігалося багато різних матеріалів, пов'язаних з його скромною персоною у найбезпосередніший з усіх можливих у подібних випадках спосіб.

Лист побудований на відвертій брехні, очевидному перекручуванні фактів, особистих образах на адресу опонента та печерній русофобії. Це – якраз і є основні ознаки фірмового стилю Д.Павличка-публіциста.

Патологічна ненависть Д.Павличка до Москви й усього московського зумовлена, передусім, його власними особистими амбіціями. Маємо справу з нічим іншим, як з чудернацьким чином перекрученою і сублімованою зневагою до себе самого колишнього. Штучно виліплений умілою рукою з не надто якісного гуцульського матеріалу лідер українського радянського письменницького загалу, який у пострадянському середовищі опинився на периферії спершу літературного, а згодом і суспільно-політичного процесу, намагається повернути собі значущість і вагу, користуючись гаслами "демократії" та "Європи". Гарне прикриття для списаного в архів і колишніми замовниками-роботодавцями, й історією друга державної безпеки, досьє якого прикрашала, мабуть, позначка "особливо цінний"!

Заклик Д.Павличка "геть від кремлівського іга!" адресований не нам, а, як це не дивно, йому самому. Це він мучився в душі під "ігом" Кремля, прославляючи свого гнобителя заради слави й чергової жмені сребреників у вигляді високих гонорарів, почесних відзнак і премій, квартир, дач, машин і т.д., і т.п. Це він здригається нині й уві сні, й наяву від слова "люстрація". Це йому в кожному росіянинові ввижаються гонці з Лубянки, котрі йдуть до нього чи то по черговий донос на когось з його знайомих, чи то по звіт про зроблену роботу. Це він сам прагне звільнитися, причому, вже навіть не від самого "іга", а від своїх спогадів про нього, сподіваючись, що разом з ним про його колишні подвиги й звитяги під червоним прапором, прикрашеним серпом і молотом, забудуть й усі інші.