dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 23 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Дилеми нової української ідентичності

Дилеми нової української ідентичності

Доктор филологических наук, Рудяков П.М.

Після здобуття незалежності на початку 90-х рр. ХХ ст. і перетворення з республіки СРСР на суверенну національну державу Україна вступає до смуги кардинальних перетворень, опиняючись на роздоріжжі як у державно-політичному та геополітичному сенсі, так і з точки зору вироблення нової ідентичності, яка б відповідала зміненим умовам державного і національного буття, а також їх зовнішнім контекстам, починаючи з глобального. Завдання визначення нової національної ідентифікації трактується як фундаментальна передумова успішного проходження трансформаційної стадії історичного розвитку, як запорука подолання не лише надмірної амбівалентності у самовизначенні, а й державно-політичної та соціально-економічної кризи. Практично ввесь накопичений протягом попереднього історичного періоду досвід при цьому осмислюється як такий, що безумовно втрачає своє значення і свою цінність. Після нетривалого етапу помітної й майже тотальної дезорієнтації українська гуманітарна й державно-політична думка не без сприяння й допомоги ззовні поступово дедалі чіткіше й послідовніше зосереджується на запереченні того комплексу ідентифікаційних ознак, що його було сформовано у радянську добу. Одним з провідних напрямів оновлення національної ідентичності стає формування принципово іншого, ніж за часів Радянського Союзу, комплексу традиції, причому, як власної етнонаціональної, так і світової, у поєднанні з украй суворим відбором того, що могло бути включено до цього комплексу, а що – ні.

Українська історико-філософська думка зокрема і думка гуманітарна загалом, як це не видасться дивним, виявилися неготові до оперативного, адекватного розв'язання нових завдань. На двадцятому році державної незалежності, в той самий час, коли дедалі гучніше почали лунати голоси декого з фахівців щодо того, що трансформаційний процес в Україні нібито завершено, О.Моця, посилаючись на В.Смолія, небезпідставно стверджує, що "...на відміну від більшості європейських країн, українські історики нині фактично роблять перші кроки на шляху опанування ментально-свідомісного зрізу свого національного історичного процесу... Це повною мірою стосується й проблеми вивчення історії формування ідентичності сучасних українців (хто ми? звідки ми? куди рухаємось?), навколо якої нині існує багато спекуляцій, міфів і відвертого невігластва".

У пошуках концептуального підґрунтя для оновлюваної ідентичності, потреба в якій відчувається з наростаючою інтенсивністю та гостротою, українці природно звертаються до минулих епох, зокрема, до доби Київської Русі, а в окремих випадках і до ще давніших часів аж до міфологізованої, потрактованої під кутом зору новітніх вимог доби Трипільської культури. На системних засадах здійснюються спроби ототожнення нинішніх поколінь українців з їхніми попередниками, які вже здобули підтвердження своєї успішності та повноцінності, буття яких розглядається у дусі жорсткого прагматизму: як цілеспрямована підготовка формування української національної держави та сучасної державної незалежності. Одним з мотивів занурення у минуле власного народу стає прагнення до використання його як одну з форм компенсації та подолання комплексу неповноцінності, котрий набув значного поширення серед українців на рубежі ХХ-ХХІ ст.

У такий спосіб на межі ХХ-ХХІ століть в українській суспільній свідомості спостерігається помітна перевага концепту "есенціалізму" над "епохалізмом", якщо вживати ці терміни, як це пропонує К.Гірц, розуміючи під першим свідому орієнтацію на послідовне культивування "природженого способу життя" безвідносно до зміни тих обставин, за яких він реалізується, а під другим – прагнення, насамперед, йти в ногу з "духом своєї доби", максимально очищеним від національних ознак і обмежень та від тягаря власної національної традиції. На закріплення такого стану справ спрямовується й державна гуманітарна політика, в тому числі – мовна.

Відповідно до логіки дискурсу ідентичності паралельно з елементом ототожнення з'являється, швидко набуваючи значної ваги, елемент розрізнення. У річищі загального заперечення всього радянського головним об'єктом для порівняння й зіставлення з метою розрізнення й навіть протиставлення стає Росія й усе, що з нею так чи інакше пов'язане або може бути пов'язане. Акцент при цьому свідомо робиться на докорінній відмінності історичних шляхів України та Росії, на неоднаковості ментальності їх народів, на споконвічній "європейськості" українців, тобто їхній природній цивілізаційній близькості до Європи. Визнання такої близькості та спорідненості, всупереч його недостатній обґрунтованості й очевидній дискусійності, стало в українській гуманітарній думці ледь не загальновизнаною тезою. Дехто з науковців пішов так далеко, що взявся підтверджувати її навіть антропологічними й антропометричними даними.

Приналежність українців, як і всіх інших православних слов'ян, представників світу, відомого як "Slavia Orthodoxa", до загального комплексу "великої" Європи, варто вважати загальновизнаною у світовій, зокрема, й у європейській науці. Те ж саме можна казати й про слов'янські культурно-історичні традиції, які прийнято розглядати не як повністю самостійні явища, а як варіації пан європейського досвіду, котрі містять у собі, з одного боку, спільні для всіх європейців риси, з іншого, особливості, унікальні саме для цього сегменту єдиного європейського роду. Американська дослідниця І.Левін, приміром, інтерпретує вірування, звичаї та стиль життя православних слов'ян протягом Х-ХУІІ ст. як "маніфестації спільної європейської традиції, яка охоплює простір від Ісландії до Вірменії й від Іспанії до Сибіру". Разом з тим, без усвідомлення не лише спільностей, а й відмінностей у культурі слов'ян будь-які міркування щодо їхньої "європейськості" виявляються не лише неповні, а й багато в чому некоректні.

На тлі наполегливих спроб українців до відновлення зв'язку з Європою й європейською цивілізаційною традицією духовна та до ідентифікації себе з нею цивілізаційно-культурна спадщина СРСР піддається в Україні переосмисленню, різкій критиці, рішучому запереченню, зокрема, й через те, що вона не відповідає критеріям європейської цивілізації й навіть протистоїть їм. "...Розмови про наявність радянського, пострадянського чи навіть євразійського цивілізаційного світу безпідставні. Євразія, в розумінні євразійців, перетинає не тільки макроекономічні спільності, зокрема – слов'янську і тюркську, а й устояні традиційні цивілізаційні світи, – пишуть автори монографії "Держава і цивілізація в історії України". У тому ж дусі й майже тими ж самими словами аналогічний висновок презентує автор "Истории мировой цивилизации" Ю.Павленко: "Советский Союз, как и предшествующие ему на просторах Евразии Российская империя или держава Чингизидов, не представлял собою отдельной цивилизации в силу отсутствия у него собственного идейно-ценностно-мотиваационного, религиозно-духовного основания...". Він пропонує вважати "реальность Евразии как природно-климатического, экономгеографического и геополитического целого, скрепленного в жестких государственных рамках старой России и СССР" "квазицивилизацией", то есть, иными словами, "наднациональной, межцивилизационной исторической общностью, связанной реальными политическими, экономическими и пр. отношениями, а также фиктивным идеологическим единством, принципиально не способным заменить... религиозно-духовную общность людей".

У рамках заперечення радянського минулого і спадщини СРСР, окрім усього іншого, відбувається й девальвація ідеї слов'янської і східнослов'янської спільності. Остання у найтісніший спосіб ув'язується з тезою щодо близькості й єдності українців та росіян у процесі їхнього історичного розвитку. Історія, а разом з нею й духовна культура, література, мова, перетворюються на вагомий фактор ідентифікації.

Під впливом різного роду факторів, серед яких вирішальну роль відіграють, з одного боку, власні внутрішні інтенції, з іншого, явища контекстуальної природи й, передусім, міжнародний контекст, – Україна підключається до участі у двох, по суті, протилежних процесах: з одного боку, до вироблення та реалізації у доступному обсязі й формах національного проекту європейської інтеграції, який на певному етапі набуває вигляду державної стратегії, з іншого, до відновлення розірваних внаслідок розпаду СРСР зв'язків на пострадянському просторі.

Київ як традиційний і в той же час новий центр культурного життя, який претендує на самостійність і навіть ексклюзивність, опиняється перед вибором поміж двох альтернативних маршрутів оновлення ідентичності: такого, що зорієнтований на Європу, і того, що занурений у пострадянський простір. Вибір ускладнюється станом транзиту української нації, яка опиняється перед необхідністю еволюції від нації етнічної до політичної. Маючи на увазі, що вибір можливостей у Києва у цьому питанні обмежений: або Росія, або Європа, йдеться, по суті, про вибір між, з одного боку, "Русским миром", що його пропонує колишнім соратникам Москва по СРСР, з іншого, світом "європейських цінностей", до яких апелює Євросоюз.

Нова українська ідентичність мала б відповідати своїм характером і змістом новому інтеграційному проекту, до якого прагне долучитися Україна, зберігаючи при цьому високу питому вагу автономії. Навряд чи варто підганяти нову ідентичність під той чи інший шаблон, запозичений зовні. Такий алгоритм поведінки не має майбутнього. Шанс на збереження реальної перспективи з'явиться перед українцями лише за умови, якщо їх пощастить з оптимальною адекватністю з точки зору власних національних інтересів сумістити ідентичність з інтеграційними устремліннями.

Сфера культури та літератури відіграє у цьому сенсі вкрай важливу роль. Передумови для рішучого повороту в бік Європи, супроводжуваного остаточним розривом зі спадщиною СРСР, чи не найбільш активно й продуктивно створюються нині саме у царині культури. Не менш гострими й принциповими виявляються дискусії щодо мовних проблем, характеру мовної ситуації в Україні та державної мовної політики.

У контексті цивілізаційного вибору та/або його зміни під впливом конкретно-історичних обставин роль мовних інструментів у формуванні (або конструюванні) нової національної та культурної ідентичності важко переоцінити. Ця теза підтвердила свою істинність практично у всіх трансформаційних середовищах пострадянських і постсоціалістичних країн. Для України вона має без перебільшення особливу вагу з огляду на традиційну для української мовної ситуації українсько-російську і російсько-українську двомовність. За умов абсолютизації підходу до мови, передусім, як до фундаментальної цінності, котра визначає ідентичність, ця обставина набула додаткових ускладнюючих конотацій та неабиякої гостроти.

В Україні, де мовне питання традиційно продовжує залишатися одним з "майданчиків" політичної боротьби і постійною темою суспільної дискусії, стан справ у сфері мовної ситуації, мовної поведінки, мовної політики залишається недостатньо скоординованим і гармонізованим, заплутаним і, до всього того, украй політизованим. У низці аспектів, з ним пов'язаних, відчувається внутрішня суперечливість, зумовлена, з одного боку, конфліктом інтересів і цілей різних суб'єктів мовної та політичної практики, з іншого, регулярною підміною понять та розпливчастістю формулювань.

Українська традиційна багатомовність у вигляді українсько-російської двомовності або різноманітних комбінацій, утворюваних на основі цієї двомовності (українсько-російсько-болгарська, українсько-російсько-словацька, українсько-російсько-польська тримовність тощо), у багатьох відношеннях істотно відрізняється від аналогічних явищ, наявних у багатьох країнах Європи. Головна відмінність – її політико-мовний, а не "чисто" мовний, тобто комунікативно-прагматичний, характер, ще більшою мірою посилений та ускладнений присутністю й змістовою перевантаженістю символічно-ідеологічними моментами, а також іншими нюансами.

Оглядаючись на події недавньої історії (кінець 80-х – початок 90-х рр. ХХ ст.), О.Гнатюк цілком обґрунтовано констатує, що "центральне місце в тодішньому дискурсі (суспільно-політичному – П.Р.) посідала проблема становища української мови". Коментуючи цей висновок, дослідниця зазначає: "Мову вважали підґрунтям ідентичності, тож нічого дивного, що як тільки з'явилася можливість, письменники розпочали кампанію за повернення українській мові належного статусу... Починаючи від 1989 року обговорення проблеми вийшло поза сферу освіти та культури...".

Не заперечуючи слушності пропонованого О.Гнатюк погляду, варто було б, гадаю, доповнити тезу про зв'язок мови й ідентичності тезою про використання мовного питання в якості важливого інструменту політичної діяльності та формування необхідного суспільно-політичного дискурсу. Його політизація зусиллями, насамперед, представників націонал-демократичного табору в роки, що передували проголошенню української незалежності, крім усього іншого, передбачала свідоме спрощення проблеми, зведення її до "чорно-білої" інтерпретації без урахування будь-яких нюансів, неоднозначних моментів, складних і суперечливих випадків. При цьому суто ідеологічні міркування й підходи до мовної проблематики, до оцінки її сучасного стану й особливостей історичного розвитку нерідко зазнавали помітних модифікацій під впливом такого неочевидного, часто-густо свідомо приховуваного фактору, як практичні інтереси певних груп і навіть окремих осіб, на підставі яких, власне, й відбувалося визначення суспільно-політичних пріоритетів наприкінці ХХ століття.

Свою роль зіграла і та обставина, що мовну ситуацію в Україні напередодні здобуття державної незалежності й одразу після цього прийнято було оцінювати переважно без осягнення її дійсної сутності поза політичним контекстом, тобто, не на основі об'єктивного аналізу її реального стану, а з позицій ідеалу, до того ж, ідеалу, коли й не утопічного, то умоглядного, далекого від життя. Це призвело до викривлення й спотворення як окремих важливих, елементів загальної картини, так і всієї картини загалом.

До викривлення й спотворення, про які йдеться, призводила, передусім, зведена у ранг ключової концептуальної установки категорична відмова від погляду на час перебування України та Росії, разом з іншими республіками, у складі СРСР як на спільне минуле, спільний історичний досвід, у рамках якого співіснували, доповнюючи одне одного, не лише негативні, а й позитивні риси, відмова від яких під приводом "подолання імперської спадщини" означала б помітний крок назад.

"Одним із надбань імперіалізму було зближення світу, – пише дещо з іншого, але близького до того, про який іде мова, приводу Е.Саїд, – і хоча процес роз'єднання європейців і тубільців був несподіваним і в основі своїй несправедливим, сьогодні більшість із нас повинні розглядати історичний досвід імперії як спільний. Отже, постає завдання описати цей досвід як такий, що, попри жахи, кровопролиття та мстиву гіркоту, належить індійцям і британцям, алжирцям і французам, західним людям і африканцям, азіатам, латиноамериканцям, австралійцям" (курсив Е.Саїда – П.Р.).

Для сучасного українського дискурсу навіть сама постановка питання про спільність історичного досвіду українців і росіян за прикладом британців та індійців видається дикістю. На щось подібне вже стало своєрідним патріотичним "бонтоном" дивитися не лише як на нереальну, а й як на непотрібну. В Україні тривають процеси, спрямовані на вироблення власних національних міфів – історичного, культурного, мовного, – головною вимогою до змісту кожного з яких залишається вимога суперництва з тими міфами, що були в обігу за часів СРСР та домінації радянської комуністичної ідеології. Це, гадаю, створює додаткові перешкоди на шляху формування не архаїчної, а модерної української національної свідомості, конкурентної у загальноєвропейському масштабі, сприяючи консервації існуючих проблем і породжуючи, до всього іншого, ще й нові.

Показовим у контексті сказаного видається той факт, що, обговорюючи можливість проведення всеукраїнського референдуму з приводу надання російській мові в Україні статусу ще однієї державної, О.Зайченко каже, що у випадку його проведення це був би "...не референдум про мову, а стрес-тест на громадянство", і з такою постановкою питання можна погодитися.