dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Феномен багатомовності та його засадничі підвалини

Феномен багатомовності та його засадничі підвалини

О.В.Яковлєва

У сучасному, охопленому глобалізацією й просякнутому явищами, нею зумовленими, світі з притаманними для нього надзвичайним зростанням ролі і значення інформації, високих технологій та безумовним пріоритетом знання нового типу така соціокультурна і соціолінгвістична категорія, як багатомовність набуває особливої ваги. На рівні особи, груп осіб, мікро-, мікроколективу або й цілої нації ця риса мовної особистості й ознака мовних практик нині аж ніяк не є винятком з правил, а, навпаки, правилом і повсякденною практикою. Володіння ще однією, крім рідної, мовою, яка дає змогу забезпечити розширення комунікативного потенціалу особистості, давно вже перетворилося на норму. Цілеспрямоване прагнення до такого володіння можна розглядати як загальний імператив історичної доби.

З онтологічної точки зору багатомовність постає як складній, неодновимірний, внутрішньо суперечливий конструкт, у вирішальний спосіб залежний від соціального середовища. У його рамках поєднуються два принципово різні начала: з одного боку, ціннісне, з іншого, - прагматичне, - контакт і взаємодія між якими ускладнюються обставинами, зумовленими історичним досвідом та рівнем економічного розвитку. Саме такий підхід покладено в основу достатньо поширеного у наш час погляду, згідно з яким стратегії мовної політики поділяються на прагматичні та протекціоністські (а також змішані – прагматично-протекціоністські або протекціоністсько-прагматичні), а серед мотивів вибору тієї чи іншої стратегії головними є ціннісні, економічні, історичні, політико-ідеологічні.

Відносна рівновага у рамках бінарної опозиції: одномовність-багатомовність, - дедалі виразніше порушується на користь останньої. На наш погляд, існує достатньо підстав для того, щоб вбачати у поетапному переході від одномовності до багатомовності домінантну тенденцію розвитку людства не лише у сучасну добу, а загалом, починаючи з давнини. "У стародавньому світі звичайнісіньке вміння читати видавалося фантастичним досягненням, - вказує Е.Тоффлер. – У У ст. по Р.Х. Августин Блаженний, пишучи про свого навчителя – св. Амвросія, єпископа Медіоланського, зазначив, що він був таким освіченим, що міг читати сам до себе й не ворушити при цьому губами. За такий вияв надзвичайної майстерності його вважали найрозумнішою людиною у світі" [1, с. 111].

Те ж саме, що й про вміння читати, можна сказати про володіння іншими мовами. Колись воно було "фантастичним досягненням", згодом стало поширеним явищем, нині перетворившись на повсякденну практику мільйонів людей, зумовлену потребами комунікативних систем та вимогами, продиктованими стратегією успіху особистості.

У своєму відомому "Логіко-філософському трактаті" Л.Вітгенштейн у річищі загального переходу до некласичної філософії з характерним для неї зверненням до мови як до альтернативи картезіанського cogito запропонував формулу, яку можна розуміти як фундаментальне підґрунтя багатомовності: "Межами мого світу є межі моєї мови". З неї слідує, що, якщо мова одна, то межі світу матимуть один масштаб, якщо ж мов дві або декілька, то – інший.

Відтак, порівняно з одномовністю багатомовність постає як запорука чогось більш вагомого і конструктивного, набуваючи здатності розширювати межі індивідуального світу. Такий погляд логічно випливає з того концептуального підходу, згідно з яким провідною тенденцією сучасної історичної доби у мовній сфері слід вважати саме тенденцію поступового переходу всіх національних мовних середовищ до дво- і/або багатомовності.

Це твердження стосується й мовних середовищ, які нині існують у режимі формальної або фактичної одномовності. Центральною дилемою сучасного мовного розвитку на глобальному рівні є вибір між двома головними можливостями: з одного боку, свідомим і цілеспрямованим розвитком мовної різноманітності, з іншого, - консервацією усталеного стаус-кво. Останній варіант часто містить у собі значний елемент штучності.

Щодо вищої освіти, то об'єктивна тенденція до використання не однієї, а кількох різних мов у навчальному процесі вкупі зі свідомою орієнтацією на таке використання і на його стимулювання, зумовлені тут не лише причинами ситуативного характеру, а більш глибокими й значущими обставинами, зокрема, онтологічними, соціокультурними, історичними. На порядок дня національної освітньої системи висувається в якості одного з головних і невідкладних завдання денаціоналізації освіти з її наступною транснаціоналізацією, тобто виведенням на рівень, який би давав змогу випускникам українських ВНЗ вільно й без будь-яких обмежень застосовувати свої знання й уміння не лише у своїй країні, а й за її межами.

Є підстави саме у системі вищої освіти вбачати ту ключову ланку, за допомогою якої може за певних обставин виявитися реальним внесення корективів до мовної ситуації й її переформатування відповідно до змінених умов національно-культурного та мовного існування як України як суверенної держави, так і української нації на стадії її переходу від архаїчного стану (як нації етнічної) до стану модерного (як нації політичної).

У такий спосіб, можливо, вдалося б досягти бажаного режиму коеволюції загальнонаціонального мовного простору та мовного простору освітнього з використанням останнього як моделі. Це, у свою чергу, дало б, цілком вірогідно, змогу здійснити історично обґрунтований, коректний із соціально-політичного погляду колективний вибір мови, забезпечивши як належну якість, так і динаміку того зумовленого новим – державним – статусом української мови мовного зсуву, нагальна потреба в якому вже давно відчувається й на порозі якого Україна продовжує тупцювати.

Ще зовсім недавно можна було з повним правом стверджувати, що вища освіта це, з одного боку, імператив суспільного прогресу, з іншого, найнадійніша й найкраща запорука повноцінної соціалізації й якісного життя особистості. Тепер це твердження потребує одне принципове уточнення: імперативом та запорукою нині є не вища освіта як така, а освіта якісна, яка, зокрема, відкриває молоді не лише вікно у світ, а й двері до нього.

Значення освіти загалом і вищої освіти зокрема у сучасному світі неможливо переоцінити. Освітня сфера й, особливо, той "продукт", який вона виробляє, здійснює колосальний вплив на всі без винятку сфери життя, включаючи як духовні, так і матеріальні. Вищі навчальні заклади небезпідставно розглядаються як ключова інституція у сфері відтворення людського потенціалу нації. Набирає обертів тенденція перетворення вищої освіти на вагомий фактор інноваційного розвитку.

Саме вища освіта закладає підвалини зростання національної економіки, формуючи у той же час адекватні історичному моменту концепти національної ідеї, культури, духовності. Саме вона як соціальний інститут, наділений здатністю модернізуватися швидше за більшість інших, взявши на озброєння теоретичне наукове знання (когнітивний продукт) найвищої проби, має змогу перетворитися на стрижень національного та державного розвитку за прогресивним сценарієм, стрижнем якого є модернізація.

Важливе значення у цьому плані відіграє поетапне включення України до європейського освітнього простору в якості його рівноправного члена через участь у Болонському процесі та інші форми міжнародної співпраці та взаємодії. Однією з таких форм виявляється глобальний і регіональний (а також суб- та міжрегіональний) трансфер знаний, який з огляду на якість освіти уже нині є критично важливим і який неможливий поза застосуванням ефективних технологій, зокрема, й лінгвістичних.

Якість освіти у найбезпосередніший спосіб залежить від цілої низки факторів, зокрема, від якості навчальних матеріалів. Добре, якщо фахова література рідною мовою з тієї чи іншої спеціальності з кількісного погляду вичерпує всю потрібну проблематику й, у той же час, з огляду на її якість відповідає європейським стандартам і кращим світовим зразкам. Якщо ж цього немає, то неминуче виникає дилема: чи з "патріотичних" міркувань свідомо обмежувати підготовку й рівень знань лише джерелами "своєю" мовою, чи з міркувань здорового глузду й прагматизму орієнтуватися на, дійсно, кращі навчальні матеріали, нехай і іншомовні.

Європейський досвід вирішує цю дилему на користь прагматизму, спонукаючи до запровадження режиму багатомовності в освіті. Європейська вища освіта з кожним роком стає дедалі більш прагматичною, дедалі більш чітко й послідовно зорієнтованою на ринок праці та його потреби. Одним з наочних прикладів застосування багатомовності як важливого інструменту освіти та яскравих свідчень її конечної необхідності може служити програма "Європейський докторант", яка останнім часом активно й послідовно стимулюється відповідними органами європейської спільноти. У її рамках передбачено встановлення співпраці між університетами різних країн з метою здійснення спільних дво- та багатосторонніх докторських досліджень. У перспективі цю програму розглядають у Європейському Союзі в якості підґрунтя для формування загальноєвропейського інституту докторантури як найбільш оптимальної моделі організації наукових студій. Її впровадження, певна річ, неодмінно передбачає режим багатомовності.

Постмодерний світ відкриває перед особою цілу низку нових, додаткових можливостей, частина з яких була до цього зовсім невідома, у той час як інша зазнала значного переосмислення і перепрофілювання. Для реалізації більшості з них необхідною передумовою є вихід за комунікативні рамки, окреслені рідною мовою й обмежені нею. Варто зазначити, що такий перехід у деяких випадках пов'язаний з необхідністю подолання тих чи інших рамок, зокрема, політичних, ідеологічних, соціальних тощо.

Якщо погодитися із запропонованим Ю.Карауловим поглядом на мовну особистість як на трирівневу структуру, доведеться констатувати, що перший з трьох рівнів – вербально-семантичний, з допомогою якого визначається ступінь володіння тією чи іншою мовою, – виявляється вужчим, ніж другий – когнітивний (на ньому утворюються колективний та індивідуальний понятійні простори, а також формується мовна модель дійсності мовної особистості) – та ніж третій, - прагматичний, - який відображає індивідуальну систему мотивів і цілей як підсумок розвитку мовної особистості й який небезпідставно вважається найвищим [2, с 11-13].

Для вищих навчальних закладів неоднаковість наповнення структурних рівнів мовної особистості є аж ніяк не менш релевантною, ніж для цієї категорії загалом. Одним з наслідків цього факту слід вважати те, що повноцінна з огляду на сучасні вимоги освіта неможлива без доповнення когнітивного рівня інонаціональною продукцією не лише перекладеною рідною для суб'єкта освіти мовою, а в оригіналі, а також без забезпечення для цього суб'єкта на рівні прагматичному можливості застосовувати набуті у ВНЗ знання на робочому місці в іншомовному середовищі.

Мовна проблематика завжди тісно пов'язана з проблемами іншого характеру і змісту: соціальними, політичними, ідеологічними, економічними. У цьому контексті вибір на користь не одномовної, а саме багатомовної моделі, що його здійснила протягом історичного розвитку більшість країн світу, слід розглядати як красномовне свідчення конкурентоспроможності цієї останньої, її відповідності цілям і завданням модернізаційного "проекту".

Хочемо ми того чи ні, проте мова – це завжди політика. Мова дуже часто використовується як інструмент політики й не може залишатися поза політикою за самою своєю природою. Мовні й міжмовні відносини не можуть не нести у собі елемент конфліктності. Без ускладнень та проблем у мовній сфері, які набували характеру політичної конкуренції, боротьби й навіть "мовної війни" не обійшлася історія жодної країни світу.

Україна у цьому відношенні не становить собою виняток. Навпаки, є підстави стверджувати, що український національний варіант політичного сприйняття мовної проблематики специфічний з огляду на досвід інших країн Європи, а в чомусь навіть, можливо, унікальний. Сутність цієї унікальності слушно формулюють автори видання "Мовна політика та мовна ситуація в Україні", зазначаючи у преамбулі до рекомендаційної частини своєї праці, що "немає жодної іншої європейської країни, де мова етнічної меншини набула б такого ж поширення, що й державна мова, - а державна була б на певних територіях мовою меншості населення" [3, с. 332].

Крім того, в українському політичному середовищі й у національному соціумі продовжують співіснувати принципово різні погляди на зміст і цілі державної мовної політики та на підходи до її практичного втілення в життя. Одна частина еліти й суспільства не має жодних сумнівів у тому, що на нинішньому етапі історичного й державного розвитку українська мовна політика має неодмінно бути політикою українізації, яка за існуючих умов і обставин не може не бути водночас політикою дерусифікації (інколи для позначення такої політики вживають термін "ренаціоналізація"). У той час, як друга – не менш кількісно чисельна й якісно репрезентативна – пропонує орієнтуватися на той історично сформований статус-кво, за якого російська мова в українському національному мовному просторі є рівноправною з українською й не потребує регулювання засобами державної політики.

Йдеться фактично про діаметрально протилежні погляди на характер та особливості як історичного мовного балансу, так і того балансу етно-конфесійного, який становить його контекст, а також на перспективи відновлення збалансованого стану в цій сфері та шляхи досягнення цієї мети.

Гострі суперечки між двома згаданими дискурсами, які виключають один одного й які доведені у ситуацію відсутності теоретичної можливості приведення до спільного знаменника, ще більшою мірою посилюють ефект політизації мовної проблеми в Україні, перетворюючи її з мовно-політичної на суто політичну. Внаслідок цього відсуваються на другий план осмислення на державному рівні та суспільного обговорення не менш важливі проблеми, пов'язані, приміром, з культурою мовлення, а також з етнічною, гендерною, класовою, віковою, локальною варіативністю мови та мовлення.

Для системі вищої освіти України багатомовність природна. Підґрунтям цього служать два фактори. По-перше, це - неодномовність і загального мовного середовища, в якому ця система функціонує, і освітнього мовного простору. По-друге, потреба забезпечення якомога якіснішого навчального процесу через залучення до нього різних матеріалів, які мають різне національне походження, існують у різному мовному оформленні.

Разом з тим, міцний фундамент для забезпечення подальшої присутності багатомовності у цій сфері (причому, за схемою пришвидшеного розвитку з перманентно наростаючою динамікою) створюють процеси глобалізації та регіоналізації, кожен з яких узятий окремо й обидва вони у своїй сукупності та взаємодоповнюваності визначають, на думку переважної більшості фахівців з різних гуманітарних дисциплін, сутність сучасної доби.

Перший з них висуває на порядок денний в якості першочергового завдання неодмінного включення в мовний арсенал і мовної особистості, і мовного колективу, і національного мовного середовища тієї мови (або мов), яка забезпечує комунікацію на глобальному рівні, тобто – англійської.

Другий додає до загального плану багатомовності, притаманного для більшості країн та регіонів, практичну "прив'язку", адаптуючи його до конкретних умов існування тієї чи іншої місцевості та забезпечуючи її внутрішню мовну цілісність, стійкість, функціональну повноцінність. Імператив регіоналізації для України спрацьовує в такий спосіб, що спонукає до раціонального підходу щодо проблеми збереження у національному мовному просторі російської мови як мови, яка за змінених історичних та геополітичних обставин продовжує залишатися мовою міжрегіонального спілкування у багатьох сферах, зокрема, у бізнесі, політиці, культурі, інформаційному просторі та ін.

Нагальна потреба адаптації мовної ситуації і мовних практик у системі вищої освіти як важливої складової загальної соціально-комунікативної системи, під якою слід розуміти всю сукупність мовних ресурсів певної мовної спільноти, до вимог, що їх диктують глобалізація та регіоналізація, ще більшою мірою актуалізує проблему переходу ВНЗ до багатомовності. Принципово важливим уточненням до цієї тези має бути вказівка на той факт, що багатомовність, про яку йдеться у даному випадку, є не історично сформованою й успадкованою з минулих часів, а – нового типу.

"Сьогодні від інтраінтелекту ми прямує до мереж з "екстрарозумом", - пише Е.Тоффлер, характеризуючи революційні зрушення у житті сучасного світу та в організації світсистеми. – Вони не лишень передають дані, а й аналізують, об'єднують, перепаковують або якось інакше змінюють повідомлення, часом попутно створюючи нову інформацію. Таким побитом згладжена чи побільшена інформація потрапляє до адресата не такою, як була спочатку: її змінюють упроваджені в мережу програми. Це так звані "мережі з додатковими послугами" (VAN). Вони наділені екстраінтелектом... Екстраінтелект порушить складні питання щодо стосунків між даними, інформацією та знанням, щодо проблем мови, етики..." [4, с. 145, 149].

Одним з таких – "складних" за Е.Тоффлером – питань нової доби неодмінно має стати питання, пов'язане з виробленням нової моделі феномену багатомовності, здатного забезпечити оптимальний за даних умов і обставин для того чи іншого національного мовного середовища формат відповіді на "мережеві", інформаційні, освітні й інші виклики глобалізації.

Принципово важливий з огляду на онтологічні, соціокультурні, історичні підвалини багатомовності стан її загальних контекстів – світоглядного, ідеологічного, методологічного, геополітичного. Міркуючи про деякі з них стосовно інших проблем, М.Михальченко говорить про доцільність переходу від моноідеологічної до плюроідеологічної моделі розвитку [5, с.197], і з такою постановкою питання важко сперечатися.

При цьому, щоправда, варто слідом за У.Маккеєм, розрізняти два типи плюралізму в мовній сфері: з одного боку, мовний плюралізм на рівні індивідуального лінгвістичного поняття, з іншого, плюралізм на рівні мовного колективу, нації загалом, а також у сфері державної політики.

Потреба плюралістичної (або плюроідеологічної, за термінологією М.Михальченка) моделі відчувається нині дуже гостро не лише в Україні. Визнання об'єктивної цінності плюралізму перетворюється на одну з найбільш характерних рис етоса сучасної цивілізації. Як один з напрямів реалізації даної парадигми може бути і має бути запропонований поворот до "плюромовного" середовища, яке, крім усього іншого, найбільшою мірою відповідає умовам сучасного глобалізованого світу та сучасної людини з усіма тими новими можливостями, що їх відкриває перед нею глобалізацією.

Моноідеологічна та плюроідеологічна моделі докорінно відрізняються одна від одної. Відмінність між ними визначається, насамперед, загальною модальністю погляду на об'єкт та характером бачення цього об'єкту. Якщо у першому випадку погляд спрямовано згори донизу, то в другому, навпаки, знизу – догори. Саме завдяки зміні вектора з монопольно єдиного на протилежний, демонополізований, з'являється можливість реального врахування відмінностей, наявних на рівні окремих складових розташованого "внизу" об'єкту, які не піддаються фіксації поглядом "згори".

Існує ще один контекстуальний вимір багатомовності - цивілізаційно-глобалістичний. Висновок про те, що глобалізація є надзвичайно потужною рушійною силою економічних, політичних, соціокультурних, гуманітарних зрушень та змін, на сьогоднішній день можна вважати загальновизнаним. Її вплив відчувається, крім усього іншого, й у сфері освіти, зокрема, вищої. Саме завдяки глобалізації освітні процеси у рамках усього світу стають більш відкритими й інтенсивними, збільшуючи кількісні параметри (кількість студентів неухильно зростає в усіх країнах Європи), набуваючи якісно нового вигляду порівняно з попередньою добою.

"Кожне з усталених суспільств... здійснює цивілізаційний вибір, - пише у цьому ж зв'язку В.Кремінь. – Генезис глобального суспільства змінює цю ситуацію. Тепер обирається не та чи та цивілізаційна парадигма, а режим співіснування з іншими (виділено автором – О.Я.)... Сучасний цивілізаційний вибір – вибір ХХІ ст. – це вибір усіх на користь глобального суспільства, що є соціальною формою існування всепланетного людства. Інша альтернатива – замкненість на власних цивілізаційних засадах.., що має перспективою нескінчений конфлікт "усіх з усіма" [6, с.462].

У цьому зв'язку варто, мабуть, було б згадати ще й аксіологічний контекст проблеми, про яку йдеться. Адже у річищі однієї з популярних і актуальних концепцій європейського інтеграційного проекту орієнтація на консервацію національного начала як на пріоритет виглядає архаїчною. Це поширюється і на такий, украй важливий елемент цього начала, як національна держава,. "Було б дивно, що в наш час відмови від усіх цінностей та тверезої дійсності держава-нація, табу, лишається тільки предметом нераціонального й дорогоцінного поклоніння", - цитує із цього приводу І.Больман матеріал з журналу "Europa Ethnica" [7, с.11].

Включення національного мовного середовища та мовного простору освіти до загальноєвропейського і глобального процесів остаточної відмови від орієнтації на одномовність на користь свідомого впровадження замість цього функціональної багатомовності, крім усього іншого, вкладається у відому концепцію "влади-знання" М.Фуко, а також "влади-інформації" й низки інших постструктуралістських концепцій, заснованих на так званому "лінгвістичному повороті".

Як свідчить світовий досвід, стан мовної ситуації, який найбільшою мірою відповідає потребам держави й суспільства, вдається досягти там і тоді, де і коли мовна політика будується на уважному ставленні до мовних традицій, які склалися протягом усього попереднього історичного розвитку без поділу минулого на "своє", що його слід залишити, та "чуже", котре, нібито, треба будь-що відкинути. Натомість без урахування феномену, що його можна визначити як "мовна біографія" країни, спроби врегулювання мовного простору стикаються з рядом дуже серйозних проблем.

У переважній більшості держав з офіційним режимом багатомовності вона не лише пов'язана з особливостями історичної долі кожної з них, а безпосередньо випливає з них. Серед теоретично можливих варіантів ставлення до минулого, починаючи від абсолютного заперечення й закінчуючи безапеляційним і некритичним сприйняттям, найбільш плідним і оптимальним з огляду на цілі й завдання сучасної доби є, як показує світовий досвід, той, який передбачає шанобливе ставлення до історичної традиції й її дальший розвиток з урахуванням потреб модернізації та впливу глобалізації.

Так само історично зумовленою є й традиційна багатомовність у системі вищої освіти у значній частині цих країн, зокрема, в таких особливо успішних з точки зору забезпечення належної якості національної освіти й її позитивного сприйняття на міжнародному рівні, як Індія, Південно-Африканська Республіка, Сінгапур та ін.

Багатомовність нового типу, так само, як і "стара" багатомовність, теж базується на спадщині минулого, хоча зв'язок у цьому випадку виявляється помітно менш значущим від зв'язку із синхронною мовною ситуацією у глобальному світі та в окремих регіонах. Потребу переходу до "нової" багатомовності зумовлено, насамперед, міркуваннями прагматичного характеру й змісту, через що і виникає ефект чіткої та послідовної орієнтації цього явища на обставини поточного моменту.

Сучасні (модерні) соціальні практики передбачають багатомовність як одну з неодмінних ознак, яка забезпечує можливість виходу на, дійсно, інтернаціональний, глобальний та регіональний рівні. Режим одномовності як формальна альтернатива багатомовності, натомість, стримує ці практики, значною мірою обмежуючи їх у багатьох відношеннях, замикаючи у національних рамках, ізолюючи в такий спосіб від інонаціонального загалу.

Саме режим багатомовності слід вважати найбільш адекватною відповіддю людства на виклики новітньої доби. Важливо при цьому уточнити, що багатомовність, про яку йдеться, ґрунтується на прагматизмі. Показовий приклад цього дає мовна ситуація у Європейському Союзі – інтеграційному проекті, що його прийнято вважати у багатьох відношеннях найбільш успішним у сучасному світі.

В європейських інституціях офіційними вважаються і використовуються в якості таких одразу двадцять три мови. Всі без винятку рішення, ухвалені органи Євросоюзу, перекладаються всіма цими мовами. Громадяни ЄС мають право звертатися в органи ЄС і одержувати відповіді на свої звернення будь-якою з офіційних мов. На заходах на вищому рівні, як правило, забезпечується переклад виступів учасників усіма офіційними мовами. Так, зокрема, синхронний переклад двадцятьма трьома мовами завжди забезпечується на сесіях Європарламенту та на Раді Євросоюзу.

Разом з тим, у практичному житті дедалі частіше спостерігається так звана "європейська двомовність", коли фактично в роботі європейських інстанцій використовуються не всі двадцять три, а дві основні мови – англійська і французька, які мають статус робочих мов Європейської Комісії (третьою робочою мовою ЄК є, як відомо, німецька).

Якщо говорити про систему ВНЗ, то визначальними для багатомовності нового типу тут виявляються такі фактори, як, з одного боку, державна мовна політика у сфері освіти, з іншого, індивідуальні запити й потреби громадян, які здобувають освіту, та їхніх родин. Дедалі більшої ваги при цьому набуває фактор застосування освіти у подальшому професійному житті випускників ВНЗ, який в імперативній формі вимагає категоричної відмови від орієнтації виключно на можливості, що їх окреслює національне одномовне середовище.

Внутрішня структурованість "нової" багатомовності у системі освіти залежатиме, насамперед, від індивідуальних особливостей та здібностей конкретної особи. Хтось зможе довести рівень володіння другою та третьою мовами до рівня рідної (вільне володіння), хтось залишиться на рівні середньо достатнього знання інших мов, комусь доведеться задовольнятися мінімально достатнім рівнем. У цьому плані ніякого регулювання з боку держави або адміністрації навчальних закладів не мало б бути.

Автор відповідної статті у "Лінгвістичному енциклопедичному словнику" пропонує розуміти мовну політику як - "сукупність ідеологічних принципів та практичних заходів з розв'язання мовних проблем у соціумі, державі" [8]. Якщо прийняти цю дефініцію, то доведеться констатувати, що суб'єктом державної мовної політики за визначенням виступає держава й лишень вона. Ця обставина, нібито, відкриває перед державними органами, безпосередньо відповідальними за здійснення мовної політики, необмежені можливості. Теоретично це так, на практиці – далеко не завжди. Стратегію і тактику форматування та переформатування мовного простору держава обирає не на порожньому місці, не цілком довільно, а на підставі вже існуючої мовної ситуації с усіма притаманними для неї традиційними елементами, "вузькими" місцями, проблемами тощо.

Не слід забувати ще й про такі вагомі фактори коригування мовного середовища з боку соціуму, як спонтанний вплив суспільства та, зокрема, суспільної думки на мовні практики його членів і груп, а також побутова метамовна колективна й індивідуальна свідомість. Остання знаходить своє практичне виявлення у таких фактах, як: різноманітні судження рядових носіїв мови про зміст лінгвістичної науки, засновані на їхніх власних спостереженнях, враженнях, уявленнях, а також на політичних симпатіях, вплив ЗМІ, інформаційного та політичного дискурсів тощо [9].

Література

1. Тоффлер Е., Нова парадигма влади. Знання, багатство, сила. Пер. з англ. – К., "АКТФ", 2003.

2. Драгићевић Р. Вербалне асоциације кроз српски језик и културу. – Београд, Друштво за српски језик и књижевност, 2010.

3. Рекомендації щодо майбутньої мовної політики України. – Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз і рекомендації. – К., Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2010.

4. Тоффлер Е. Указ. праця.

5. Михальченко М. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи. – Дрогобич-Київ, Видавнича фірма "Відродження", 2004.

6. Кремінь В.Г. Філософія національної ідеї. – К., 2006.

7. Больман І. Мовні війни в Європі. Європейська хартія регіональних та меншинних мов. / Пер. з франц. – К., 2007.

8. Дешериев Ю.Д. Языковая политика//Лингвистический энциклопедический словарь. – М., 1990.

9. Обыденное метаязыковое сознание: онтологические и гносеологические аспекты / Отв. ред. Голев Н.Д. – Кемерово; Барнаул. – Изд-во Алтайского ун-та, 2009. Ч.1. – 532 с.