dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 21 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Галичанам - Галичину!

Галичанам - Галичину!

Галичанам - Галичину!

Коли найбільш затяті й язикаті доморощені "профі" від патріотизму з піною навколо рота вигукують гасло: "Україну – українцям!", – намагаючись будь-що нав'язати його суспільній свідомості, мені здається, що вони не до кінця щирі. Ані з нами, ані з самими собою. Бо, промовляючи одне, мають на увазі інше. Щось на кшталт: "Україну – галичанам!". Якби їм вдалося цей намір здійснити, у нас, гадаю, запанували б мир і злагода. Принаймні у тому віртуальному світі, в якому галичанам завдяки сприятливому для них збігові обставин вдається бути найбільш помітними і зчиняти найбільший галас.

Представники Львівщини й суміжних з нею областей (Тернопільської, Івано-Франківської) за незрозумілою, нічим необґрунтованою, невідомо звідки взятою традицією схильні вважати себе найщирішими і найправильнішими українцями. Цю ілюзію галичани воліють доповнювати іншою. Згідною з нею у цьому відношенні вони нібито далеко випереджають мешканців усіх інших наших регіонів, включаючи "серце" України – Полтавщину, "розум" України – Київ, "печінку" України – Донеччину, "шлунок" України – Причорномор'я, "красу" України – Поділля, "перлину" України – Крим та ін. Випереджають, а відтак, мовляв, можуть і мусять служити взірцем для них, диктуючи їм, що й як робити, що й як думати.

Не будемо розбиратися, звідки взялася це, м'яко кажучи, дещо спотворене уявлення, хто й з якою метою його підтримує, й якою мірою воно відповідає (або, навпаки, не відповідає) дійсному станові речей. Поміркуємо краще про те, в який спосіб могло б виявитися можливим зняти з порядку дня нашого національного і державно-політичного розвитку суперечність між гаслом, що декларується, та концептом, який при цьому мається на увазі й системно, послідовно, цілеспрямовано впроваджується в життя.

Галичани, так само, як і представники будь-якої іншої, чи то української, чи неукраїнської етнічної групи, у переважній більшості добрі хлопці й дівчата. Працьовиті, невибагливі, веселі, чуйні, набожні. Правда, добрі вони якось по-особливому, по-своєму. І лише для своїх. Для нас, яких вони споконвіку вважають чужими, вони зовсім інші. Не хороші й не погані, а саме – інші, зліплені з іншого тіста, окроплені іншої свяченою водою...

Галичани добре вміють бути вдячними за добро, яке їм хтось робить. Проте вміють бути і вкрай невдячними за таке ж саме чи ще й більше добро. По приклади, які це підтверджують, ходити далеко не треба. 1944 року, коли ще тривала Велика Вітчизняна війна, Радянській армії вкрай потрібні були нові літаки, танки, "Катюші", а вся Україна, сплюндрована фашистами, лежала в руїнах, Москва виділила на роботи з відбудови щойно звільненої від окупантів Галичині колосальну на той час суму грошей – 100 мільйонів рублів. Сьогодні ніхто з галичан про це не згадує, воліючи акцентувати на увагу на тому, що радянський режим нібито не давав їм розмовляти українською, силоміць нав'язуючи натомість російську. Про те, що це твердження жодним чином не відповідає дійсності, вони й чути не хочуть.

У місцях свого традиційного проживання, тобто у Галичині, галичани дуже милі, симпатичні, органічні. У містах, містечках, селах, хуторах, стиль життя в яких не схожий на звичний для нас, а переважно скопійований у зменшеному масштабі з польсько-німецьких зразків, вони добре вміють створити атмосферу затишку і порядку. Проте потрапляючи у чуже для них середовище за межами їхнього галицького мікросвіту, вони перетворюються на посміховисько, поводячись неадекватно. Мабуть, саме від такої надмірної прив'язки до рідної місцевості ведуть своє коріння, з одного боку, колективні комплекси галичан, з іншого, їхня дивовижна здатність триматися купи й допомагати одне одному, яка, безумовно, заслуговує на повагу.

У чужому середовищі галичани звикли триматися купи. З огляду на таке звичне більше для худоби, ніж для людини виявлення примітивного стадного інстинкту, пихаті польські пани називали їх "бидлом". Цю особливість галицької вдачі відчув на собі й Київ. Після здобуття Україною незалежності й появи купи привабливих вакансій у всіляких солідних державних і комерційних "хатах" львів'яни й їхні сусіди з Тернопільщини й Прикарпаття понаїхали до столиці у неймовірних кількостях, очоливши майже все, що можна було очолити з їхніми здібностями та зв'язками.

По відношенню до нас, українців, для них чужих і навіть ворожих, галичани виявляють зовсім інше ставлення, ніж до самих себе або до тих, кого вважають "панами". Українці для галичан – розмінна монета. Для них, продавати когось за дрібні гроші або зраджувати давно вже стало такою ж звичною справою, як їсти чи пити. Продати ж або зрадити українця ще простіше. Це – ні в якому разі не гріх, не ганебний вчинок, а, навпаки, справа честі, якою треба пишатися й хизуватися. Без цього вони ані дня прожити не можуть. Бо ж українці – брати і друзі росіян, відтак, непотріб і люті вороги галичан, які є найзапеклішими й найзатятішими у світі русофобами.

Коли галичанин каже про себе: "Я – українець", – і коли те ж саме говорять про себе мешканці Полтавщини, Одещини, Буковини або Донбасу, кожен з них має на увазі різні, часто-густо – прямо протилежні речі, вкладає в ці слова різне значення, позначає ними різний зміст. Для галичанина за цими словами стоїть, передусім, вимога: "Дайте мені більше! А як немає, то заберіть в інших, а мені все одно дайте!". Або нестримане бажання переїхати до Києва й одержати там яку-небудь керівну посаду, з якої можна було б мати гарний зиск. Поки галасливий патріотизм продається краще, ніж стриманість чи інтелігентність, усі галичани намагаються бути патріотами. Поза ринковими відносинами, що їх можна використати на свою користь, справа захисту Батьківщини й її інтересів цікавить їх значно меншою мірою.

Якщо галичан і вважати українцями, то українцями не звичайними, а, так би мовити, професійними. Тобто такими, які розглядають своє українство виключно як політичну місію, спрямовану проти когось. Які згадують про те, що вони чимось близькі до людей з-над Дніпра й інших українських країв, споріднені з ними, тоді, коли це їм вигідно, коли за це можна щось одержати.

Баланс доброго й злого у природі галичан дещо зміщений убік від золотої середини, проте зважати на цей факт, зациклюючись на ньому, навряд чи варто. Адже ідеальних народів чи етносів у природі ніколи не існувало й не існує. Галичани тут не виняток: маючи позитивні особливості й риси, вони мають й негативні. Саме ці останні й використовують зацікавлені сторони, втягуючи галичан у складну геополітичну гру, в якій їм відводиться, нехай і вторинна, проте достатньо важлива місія. Для нас, українців, це становить загрозу, бо ж використовують галичан, насамперед, проти нас.

Функціональність у даному випадку виявляється більш значущою, ніж субстанціональність, зайвий раз підтверджуючи слушність висновку, згідно з яким добрий хлопець – не професія. Добрі й непогані галичани, відповідним чином налаштовані й запрограмовані, здатні робити дуже погані справи. При цьому вони собою страшенно пишаються, не звертаючи жодної уваги на те, що хтось від їхньої "просвітницько-патріотичної" діяльності потерпає.

Історична доля Галичини склалася так, що вона постійно існувала під контролем когось ззовні, увесь час перебувала на периферії. Галичани відтак завжди і всюди могли розраховувати лише на друго- й третьорядні ролі, які переважній більшості з них, до речі, цілковито пасували. Далі двора або, у кращому випадку, передпокою їх ніхто, ніде, ніколи не пускав. Ця обставина сформувала комплекс неповноцінності у поєднанні з комплексом впертої мрії про кращу долю, під якою галичани розуміють перехід від старого, поганого хазяїна до хазяїна нового, доброго, під яким, окрім усього іншого, можна буде сварити й поливати брудом його попередника.

Брестська унія 1596 року й масове впровадження у Галичині уніатства завдали одного з останніх потужних ударів по галицькому українству, провівши між галичанами й українцями ще й цивілізаційну межу.

Для Європи Галичина була й залишається віддаленою провінцією з усіма не дуже приємними для провінціалів наслідками, що із цього уявлення випливають. У такій ситуації галичани раптом відчули в собі (нехай і не без допомоги ззовні) сили зробити заявку на нову для себе роль – повноважних представників західного світу на Сході, тобто у Східній Європі загалом і в Україні зокрема. Ще трохи, й Галичина може почати позиціонувати себе по відношенню до України так само, як Румунія – до Молдови: як інтеграційний центр, спроможний забезпечити європейське майбутнє "малою кров'ю" – ціною добровільної відмови від власної національної ідентичності. Європа дала на цю підміну понять і ролей мовчазне "добро", побачивши в такому, нехай і дещо кумедному, розкладі неабиякий інтерес. "Європейство" по-галицькому, відтак, розквітло на українських теренах буйним цвітом.

Нині, коли Україна вийшла на рубіж ("Трубить Трубіж!.."), надмірна участь галичан у вирішенні життєво важливих питань державного і національного життя, у визначенні стратегічних і тактичних пріоритетів дальшого розвитку остаточно перетворилася на серйозну проблему, якщо й не на один з викликів стабільності та національній безпеці.

На часі переосмислення деяких речей, до яких ми вже почали були звикати, у тому числі – відмова від морально застарілих гасел та концептів, які за ними стоять. І перше, що в цьому плані варто було б зробити, так це висунути на порядок дня українського державного і національного буття гасло: "Галичанам – Галичину!". Беручи до уваги при цьому, що з гасла: "Україну – українцям!", - такий елемент, як "галичанство" ("Україну – галичанам!") має бути видалений раз і назавжди. Україну, безумовно, треба віддати українцям, проте не етнічним і не субетнічним, а – політичним. Тобто "громадянам України", незалежно від їхньої етнічної приналежності.