dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 19 Ноября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Багатомовність в Україні: шанси та виклики

Багатомовність в Україні: шанси та виклики

Олена Яковлєва

Коли мова заходить про багатомовність як про певний інваріант, який знаходить конкретне практичне виявлення у відповідних національних варіантах – бельгійському, швейцарському, індійському, канадському тощо, – то нібито мимоволі відбувається акцентування спільних елементів, наявних у всіх національних варіантах або, принаймні, у більшості з них, супроводжуване виведенням "за дужки" всього, що становить специфіку того чи іншого варіанту, відрізняє його від інваріантної моделі. Одним з наслідком такого погляду стає певне, якщо й не викривлення, то спрощення, загальної картини, фактичне зведення її до виявлення набору спільних рис і ненадання належної уваги всьому тому, що до рамок спільності з тих чи інших причин не потрапляє або потрапляє у редукованому вигляді.

Явище багатомовності в українському мовному середовищі – і як вже чинну повсякденну мовну практику, й як перспективу, яка тільки-но має (або мала б) втілитися в життя у повному обсязі, – навряд чи варто беззастережно ототожнювати з тими прикладами, що їх надає у розпорядження дослідника світовий досвід. Навіть ті країни, в яких "мовне" законодавство максимально близьке до українського й за "буквою", і за "духом" або, принаймні, значною мірою суголосне з українським, часто-густо розв'язують завдання організації національного мовного простору (або окремих його складових) на засадах багатомовності у спосіб, докорінно відмінний від того, який має місце в Україні, й, до того ж, із зовсім іншими цілями.

Для багатьох розвинених і стабільних країн Європи та світу явище багатомовності – чи то юридично закріпленої, чи такої, що має місце де-факто, на рівні індивідуальних та колективних мовних практик – є природним елементом мовної ситуації, стимульованим мовною політикою як на державному, так і на місцевому рівні. Використанням для якомога ширшого, повнішого, якіснішого забезпечення комунікативних потреб не однієї, а одразу двох, трьох, чотирьох мов, нині вже нікого не здивуєш. У перевагах саме такого підходу й такого алгоритму організації мовного простору встигли на власному досвіді пересвідчитися мільйони людей.

Функціональна багатомовність, виведена на рівень, який гарантує убезпечення її від "інструменталізації" та використання з метою досягнення тих чи інших суто політичних цілей, за нормальних обставин відкриває перед суспільством, яке можна вважати "дозрілим" для впровадження цього явища, якісно нові можливості для забезпечення його комунікативних потреб. Рух убік багатомовності, зумовлений об'єктивною потребою її якомога ширшого впровадження в повсякденне життя, – не випадковість і не наслідок певного ситуативного збігу обставин. Він має міцне підґрунтя й є у переважній більшості випадків історично зумовлений. Тенденція до поступового переходу від одно- й дво- до багатомовності спостерігається у значній частині мовних середовищ з полінаціональною та/або поліетнічною внутрішньою структурою. Є підстави розглядати її як магістральну й навіть до певної міри домінуючу тенденцію сучасного етапу історичного розвитку.

Тут, проте, украй необхідним видається одне застереження. Говорячи про багатомовність як найбільш оптимальну з урахуванням потреб і вимог сьогодення мовну практику і водночас як про провідну тенденцію процесу переформатування мовних середовищ, маємо на увазі багатомовність, передусім, функціональну. Тобто таку, яка позбавлена негативного впливу на проблематику, пов'язану з питаннями державного будівництва, національної ідентичності, культурної самобутності.

Є, проте, й інший різновид багатомовності, назвемо його формальним або "протокольним". Його, приміром, маємо можливість спостерігати у діяльності Європейського Союзу, його інститутів та органів. Ідеться про гарантоване основоположними документами ЄС право на використання в офіційних заходах спільноти усіх без винятку офіційних мов, присутніх у мовному просторі Євросоюзу, тобто кожної з 27-ми мов країн-членів На практиці ця норма практично не застосовується через її цілком очевидну нефункціональність. Замість цього за мовчазною згодою зацікавлених сторін у практичній роботі інститутів і органів ЄС обмежуються лише двома "робочими" мовами – англійською та французькою, яких, як свідчить достатньо солідний досвід, виявляється цілком достатньо.

В Україні, де мовне питання продовжує залишатися одним з "майданчиків" політичної боротьби і постійною темою суспільної дискусії, стан справ у сфері мовної ситуації, мовної поведінки, мовної політики залишається недостатньо скоординованим і гармонізованим, заплутаним і, до всього того, украй політизованим. У низці аспектів, з ним пов'язаних, відчувається внутрішня суперечливість, зумовлена, з одного боку, конфліктом інтересів і цілей різних суб'єктів мовної та політичної практики, з іншого, регулярною підміною понять та розпливчастістю формулювань.

Українська традиційна багатомовність у вигляді українсько-російської двомовності або різноманітних комбінацій, утворюваних на основі цієї двомовності (українсько-російсько-болгарська, українсько-російсько-словацька, українсько-російсько-польська тримовність тощо), у багатьох відношеннях істотно відрізняється від аналогічних явищ, наявних у багатьох країнах Європи. Головна відмінність – її політико-мовний, а не "чисто" мовний, тобто комунікативно-прагматичний, характер, ще більшою мірою посилений та ускладнений присутністю й змістовою перевантаженістю символічно-ідеологічними моментами, а також іншими нюансами.

Оглядаючись на події недавньої історії (кінець 80-х – початок 90-х рр. ХХ ст.), О.Гнатюк обґрунтовано констатує, що "центральне місце в тодішньому дискурсі посідала проблема становища української мови". Коментуючи цей висновок, польська дослідниця зазначає: "Мову вважали підґрунтям ідентичності, тож нічого дивного, що як тільки з'явилася можливість, письменники розпочали кампанію за повернення українській мові належного статусу... Починаючи від 1989 року обговорення проблеми вийшло поза сферу освіти та культури...".

Не заперечуючи слушності пропонованого О.Гнатюк погляду, варто було б, гадаю, доповнити тезу про зв'язок мови й ідентичності тезою про використання мовного питання в якості важливого інструменту політичної діяльності та формування необхідного суспільно-політичного дискурсу. Його політизація зусиллями, насамперед, представників націонал-демократичного табору в роки, що передували проголошенню української незалежності, крім усього іншого, передбачала свідоме спрощення проблеми, зведення її до "чорно-білої" інтерпретації без урахування будь-яких нюансів, неоднозначних моментів, складних і суперечливих випадків. При цьому суто ідеологічні міркування й підходи до мовної проблематики, до оцінки її сучасного стану й особливостей історичного розвитку нерідко зазнавали помітних модифікацій під впливом такого неочевидного, часто-густо свідомо приховуваного фактору, як практичні інтереси певних груп і навіть окремих осіб, на підставі яких, власне, й відбувалося визначення суспільно-політичних пріоритетів наприкінці ХХ століття.

Свою роль зіграла також і та обставина, що мовну ситуацію в Україні напередодні здобуття нею державної незалежності й одразу після цього прийнято було оцінювати переважно без осягнення її дійсної сутності поза політичним контекстом, тобто, не на основі об'єктивного аналізу її реального стану, а з позицій ідеалу, до того ж, ідеалу, коли й не утопічного, то умоглядного, далекого від життя. Це призвело до істотного викривлення й спотворення як окремих, украй важливих, елементів загальної картини, так і всієї цієї картини загалом.

До викривлення й спотворення, про які йдеться, призводила, передусім, зведена у ранг ключової концептуальної установки категорична відмова від погляду на час перебування України та Росії, разом з іншими республіками, у складі СРСР як на спільне минуле, спільний історичний досвід, у рамках якого співіснували, доповнюючи одне одного, не лише негативні, а й позитивні риси, відмова від яких під приводом "подолання імперської спадщини" означала б помітний крок назад.

"Одним із надбань імперіалізму було зближення світу, – пише дещо з іншого, але близького до того, про який іде мова, приводу Е.Саїд, – і хоча процес роз'єднання європейців і тубільців був несподіваним і в основі своїй несправедливим, сьогодні більшість із нас повинні розглядати історичний досвід імперії як спільний. Отже, постає завдання описати цей досвід як такий, що, попри жахи, кровопролиття та мстиву гіркоту, належить індійцям і британцям, алжирцям і французам, західним людям і африканцям, азіатам, латиноамериканцям, австралійцям" (курсив Е.Саїда – О.Я).

Для сучасного українського дискурсу сама навіть постановка питання про спільність історичного досвіду українців і росіян за прикладом британців та індійців видається дикістю. На щось подібне вже стало своєрідним патріотичним "бонтоном" дивитися не лише як на нереальну, а й як на непотрібну. В Україні тривають процеси, спрямовані на вироблення власних національних міфів – історичного, культурного, мовного, – головною вимогою до змісту кожного з яких залишається вимога суперництва з тими міфами, що були в обігу за часів СРСР та домінації радянської комуністичної ідеології. Це, гадаю, створює додаткові перешкоди на шляху формування не архаїчної, а модерної української національної свідомості, конкурентної у загальноєвропейському масштабі, сприяючи консервації існуючих проблем і породжуючи, до всього іншого, ще й нові.

Показовим у контексті сказаного видається той факт, що, обговорюючи можливість проведення всеукраїнського референдуму з приводу надання російській мові в Україні статусу ще однієї державної, О.Зайченко каже, що у випадку його проведення це був би "...не референдум про мову, а стрес-тест на громадянство", і з такою постановкою питання можна погодитися.

Процеси, які ось уже понад двадцять років відбуваються в Україні у мовній та "суміжних" з нею сферах (освіта, культура, книговидання та ін.) не відзначаються ані логічністю й послідовністю, ані спрямованістю на подолання негативу, наявність якого визнають практично всі зацікавлені сторони, з наступним забезпеченням переважання позитиву й виведенням проблеми на траєкторію поступального розвитку в інтересах більшості населення. Внаслідок цього і ставлення до багатомовності набуває додаткових конотацій, котрі ускладнюють процедуру гіпотетичного впровадження цього явища у повсякденну практику українців.

Однією з проблем, які прямо випливають із цього стану речей і безпосередньо пов'язані з ситуацією, що склалася, є практично повна відсутність широкого громадського обговорення ідеї форсованого і цілеспрямованого впровадження багатомовності нового типу – україно-російсько-англйіської – з усіма її перевагами, а також оцінкою можливого негативно-стримуючого ефекту внаслідок дії потенційних викликів і загроз.

Зсунути справу з "мертвої" точки не допомагає навіть інтуїтивне розуміння того, що у наших нинішніх реаліях перехід до українсько-російсько-англійської багатомовності навіть молодшого (осіб віком до 18-20 років) і середнього (до 35 років) поколінь значною мірою сприяло б розв'язанню однієї з фундаментальних задач розбудови національної державності – формуванню модерної української політичної нації замість наявної нині архаїчної з огляду на особливості сучасного світу нації етнічної.

Забезпечення реальної багатомовності, яка включала б у перелік своїх складників, крім рідної (української), "другої рідної" або традиційно використовуваної (російської), ще й англійську як світову мову "номер один", для студентської й аспірантської молоді, безумовно, сприяло б й підвищенню рівня й якості вітчизняної системи освіти, її повноцінному включенню до європейської та світової освітніх систем.

Аналіз усього того, що останнім часом пишеться і говориться у нас з приводу перспектив розвитку національного мовного середовища як у науково-експертному середовищі, так і на рівні органів державної влади, однозначно вказує на те, що в Україні продовжує зберігатися підвищений попит на перехід не до багато-, а, навпаки, до одномовності. Певна річ, української, у рамках якої виявилося б можливим забезпечити для української мови не лише формальний статус єдиної державної, а й фактичну кількісну й якісну перевагу над російською. Така зорієнтованість суб'єктів державної мовної політики, підтримувана значною частиною населення, не може не викликати серйозного занепокоєння. Адже будь-який рух убік одномовності, ба навіть декларування намірів щодо створення передумов для такого руху в наш час не можуть сприйматися інакше, ніж архаїзм.

Після здобуття статусу суверенної держави в Україні, так само, як і в більшості інших пострадянських і постсоціалістичних країн, з неабиякою активністю розгорнувся процес переформатування гуманітарної галузі, переосмислення духовної спадщини під кутом зору її адаптації до змінених внаслідок відновлення суверенної національної державності умов та вимог. Національна державність вимагала, зокрема, і нової національної міфології. Мовна сфера виявилася однією з тих, де впровадження нових підходів, зорієнтованих на безумовний пріоритет української мови, з одного боку, пішло чи не найбільш активно й навіть агресивно, з іншого ж, зіткнулося чи не з найбільшим "спротивом матеріалу" у вигляді реакції на ці активність і агресію з боку реальної мовної ситуації та мовних практик.

Цьому значною мірою сприяла, приміром, успадкована з минулих часів українсько-російська двомовність, інтерпретована на новому етапі історичного розвитку як один з вагомих елементів негативного "імперського" спадку часів спільного перебування України та Росії у складі СРСР, а також як фактор, здатний чинити серйозні перешкоди для остаточного утвердження української мови в Україні як єдиної державної не лише за формальним статусом, а й реально – за обсягом використання у різних сферах і за якістю "покриття" кожної із цих сфер.

Погляд на те, що слідом за деякими англомовними авторами можна було б кваліфікувати як "історичний досвід імперії" (у нашому випадку – Радянського Союзу) не як на щось безумовно негативне, не як на зайвий тягар, що його слід якомога швидше позбутися, а як на спільне надбання всіх народів, котрим довелося певний час перебувати в цій державі, – для нинішніх українських реалій залишається практично недосяжним. Вважати такий стан речей цілком задовільним навряд чи було б правильно.

Багатомовність в Україні могла б за певних умов і обставин відкрити шлях до довгоочікуваного й украй потрібного з огляду на дійсні, а не уявні, національні інтереси виходу за рамки бінарної опозиції "свій – чужий", "добрий – поганий" стосовно взаємин України та Росії, українців та росіян. За спостереженням низки сучасних учених, час таких опозицій і зумовленого ними погляду на світ як на арену перманентного зіткнення монолітних цивілізаційних і культурних систем минув. Характеризуючи сучасний стан культурного розвитку модерного світу, багато з них слушно вказує на таку його особливість як зникнення дорогих серцю націоналістів та імперіалістів бінарних опозицій, які ще не так давно багато в чому визначали характер і особливості зв'язків та взаємин колишніх метрополій та їхніх колоній.

Нині, за влучним спостереженням Е.Саїда, "...нові утворення, створені наперекір кордонам, типам, націям і сутностям, які раптово з'являються на обрії, провокують і кидають виклик фундаментально статичному поняттю ідентичності (курсив Е.Саїда – О.Я.), котре було осердям культурної думки імперіалістичної доби. В процесі обміну між європейцями та їхніми "іншими"... уявлення про існування "нас" та "їх" – усталених, зрозумілих і незаперечно самоочевидних категорій – практично не мінялося... Цей розподіл походить від грецького ставлення до варварів... Ми досі є спадкоємцями такого підходу, де людина означується за своєю нацією, яка. зі свого боку, вповноважена гіпотетично безперервною традицією...".

Сказане цілком можна поширити на історичний "обмін" та взаємини між українцями й росіянами, а також на "уявлення" перших про других і других про перших, які сформувалися протягом тривалого часу їхнього співіснування у різних державах і державних утвореннях. Українці також є спадкоємцями підходу, де людина розглядають як типового представника нації або ж нації-держави (навіть незважаючи на те, що остання категорія у ХХ столітті остаточно перетворилася на утопію, міраж, міф).

Уперта боротьба за впровадження в Україні української одномовності являє собою спробу, зупинивши час і відійшовши на узбіччя світового розвитку, добитися реваншу українського начала над началом російським на історичних українських землях, помстившись у такий спосіб за численні поразки й довготривалу добу відступів, яка затягнулася на століття.

Ресурсів, які б хоча б гіпотетично могли працювати на модернізацію української нації, української національної держави, системи національної освіти, подібна перспектива у собі не містить. Альтернативний "маршрут", який значно більшою мірою відповідає вимогам сучасного моменту, проте, є. Він пов'язаний з відмовою від орієнтації на одномовність як на форму протесту проти "імперського" минулого й остаточного розрахунку з ним та з постановкою на порядок дня ідеї цілеспрямованого, системного переходу до багатомовності нового типу – українсько-російсько-англійської.