dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 17 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Національні моделі організації неодномовного мовного простору («стара» Європа). Частина 2

Національні моделі організації неодномовного мовного простору («стара» Європа). Частина 2

Олена Яковлєва, канд. філос. наук

У Бельгії офіційних мов, статус яких закріплений на рівні центральних органів державної влади, не дві, як у Канаді та Фінляндії, а три: французька, нідерландська (фламандська), німецька, хоча питома вага й значення останньої у мовних питаннях значно менші, ніж двох перших. Тут, по суті, маємо справу з мовною ситуацією, характер якої визначає багатомовність, у той час, як реально вона є змішаною, багатошаровою, а її сутність та особливості залежать від взаємодії лише двох з трьох офіційних мов – французької та нідерландської. При цьому розвиток багатомовності у Бельгії відбувається переважно за рахунок оволодіння носіями фламандської мови мовою французькою.

Специфіка організації бельгійського мовного простору полягає, насамперед, у тому, що лінгвістичні кордони тут, по-перше, жорсткі й непрозорі, по-друге, значною мірою визначаються кордонами адміністративними та політичними й у той же час здійснюють зворотній вплив на ці останні. Ще один з проблемних моментів зумовлений тим, що лінгвістичні та соціально-економічні кордони у Бельгії не співпадають одні з одними, як це було на тому етапі історичного розвитку, коли в країні вдалося досягнути відносної політичної стабільності та мовної рівноважності.

Адміністративно країна, як відомо, поділена на три частини: фламандську, валлонську, округ столиці Брюсселя. У кожній з двох перших домінуючою є мова титульної етнонаціональної групи: у фламандській – нідерландська (фламандська), у валлонській – французька. Центральний округ як з формального боку, так і фактично двомовний.

Є підстави кваліфікувати мовну ситуацію в Бельгії як парадоксальну. З одного боку, вона збалансована й рівноважна демографічно і комунікативно, а також з огляду на такі диференційні ознаки подібних явищ, як статус та престиж кожної з мов. З іншого, її характеризують високий ступінь проблемності та підвищена конфліктність. Головну причину такого стану слід шукати у сфері політики. Політична складова відіграє у даному випадку вирішальну роль. Критична політична ситуація вкрай негативно відображається на ситуації мовній, штучно розбалансовуючи її, привносячи до неї елементи антагонізму та взаємної негації. Саме політизація мовної проблематики призводить, зрештою, до її загострення. Втім, така політизація для бельгійських умов природна. Фламандський політичний національний рух, приміром, виник з руху за рівні права мов, який за своїми сутнісними характеристиками був літературний. Мовна складова за традицією є вагомим елементом політичної свідомості та самосвідомості і фламандців, і валлонів.

Співіснування двох різних мовних спільнот, яке ніяк не вдається позбавити елементу конфліктності, становить один з важливих факторів ризику й одну з головних загроз самому існуванню спільної держави. Ще більшої гостроти цьому співіснуванню надає той факт, що мова однієї зі спільнот це – мова потужної сусідньої країни й одна зі світових мов. Ускладнює мовну ситуацію і конфесійна складова: бельгійські мовні спільноти належать, як відомо, до різних течій християнства.

Додаткової складності мовній ситуації в Бельгії надає та обставина, що мовна ознака традиційно має неабияку вагу в державно-політичному житті. Цю країну інколи називають "подвійною" федерацією, бо її поділено, з одного боку, за територіальною, з іншою, за мовною ознакою. У Бельгії існує три адміністративні округи й три мовні спільноти. Як перші, так і другі мають свою зону відповідальності. Так, зокрема, до компетенції мовних спільнот віднесено питання освіти та культури. Кожен округ і кожна мовна спільнота мають власний представницький і власний виконавчий орган. Відтак, у Бельгії існує шість парламентів і шість урядів. Головний з них - уряд федеральний, який має зону своє виключної компетенції, здійснюючи в той же час координацію діяльності інших урядів.

Бельгійська двомовність, так само, як канадська та фінська, має свою історію, яка є надзвичайно важливою. Поза контекстом минулого неможливо збагнути нинішній стан мовної ситуації. Розвиток подій тут у жодному випадку не можна назвати простим і безпроблемним. Після здобуття 1830 року Бельгією незалежності внаслідок революції, головною метою якої було відокремлення від Нідерландів, вона проводила франкоорієнтовану політику. Поява нової країни у післянаполеонівську добу стала компромісом, який влаштовував "великі" держави у рамках "європейського концерту". Проте, те, що для зовнішнього фактора сприймалося як вдале рішення проблеми, з точки зору внутрішньої політики спровокувало культурний конфлікт.

Всупереч тій обставині, що фламандці у Бельгії традиційно складали і складають більшість населення, єдиною державною мовою була французька. У наступні десятиріччя бельгійська культура розвивалася під відчутним впливом Франції. Франкофонія значно посилювала соціально-економічну і культурну перевагу валлонів. Зрештою, це призвело до істотного посилення націоналізму фламандців. 1847 р. виник їхній організований культурний рух, одним з гасел якого стала вимога зрівняння фламандської мови у статусі й у правах з французькою. Наприкінці ХІХ ст. було зроблено перший крок до того, щоб ці вимоги було задоволено: закон від 1898 р. підтвердив принцип "двомовності", але не рівність фламандської і французької мов. Її вдалося частково досягнути з ухваленням протягом 1920-1930-х рр. інших законів, які стали реакцією на так звану "мовну боротьбу" – важливу складову руху за емансипацію нідерландськомовного населення після Першої світової війни.

У 1960-ті рр. внаслідок здійснення цілеспрямованої державної мовної політики відбувся ряд змін у мовній ситуації та її юридичному забезпеченні, завдяки чому було розширено права і сферу використання нідерландської мови у Бельгії. Кожній з її частин було надано більше регіонально-мовної свободи. Із цього моменту функціональна нідерландсько-французька двомовність перетворилася на ключовий елемент бельгійської мовної ситуації. На початок 1980-х рр. обидві основні мови країни були фактично повністю вирівняні в правах, проте розбіжності в оцінці ситуації (особливо, в таких сферах, як мова, освіта, культура) фламандцями й валлонами не лише залишалися, а й набували дедалі більшої конфліктності та гостроти.

Відповідь на виклики, пов'язані з мовною проблемою й її політизацією, було, здавалося б, знайдено 1993 р., коли у Бельгії запровадили нову форму державного устрою у вигляді асиметричної федерації з трьома суб'єктами. Утім, і після цього мовну проблему не було остаточно знято з порядку дня суспільного та політичного життя. На початку 2000-х рр. справа дійшла до чергового витка загострення, який становить загрозу не лише національній ідентичності, а й самому існуванню Бельгії як суверенної держави.

З лінгвістичної точки зору сьогодні у Бельгії жодна з мов не становить небезпеки для інших. Проте мовна ситуація лишається незбалансованою. Наявність двох різних форм регіональної етномовної ідентичності – фламандської та валлонської, - кожна з яких відіграє роль ключового фактора політичної мобілізації, - консервує стан справ, за якого мовна проблематика зберігає здатність викликати не лише суспільну, а й політичну напругу.

На відміну від Бельгії, міжмовні взаємини у рамках багатомовного середовища у Швейцарії не носять ані конкурентного, ані антагоністичного характеру. Стан справ у мовній сфері у цій країні прийнято вважати найбільш яскравим прикладом екзоглосної збалансованої мовної ситуації. Офіційний, юридично закріплений режим багатомовності тут не обмежує і не стримує інтереси окремих мовних спільнот, а, навпаки, сприяє їхньому більш вільному й повному виявленню.

У Швейцарії, яку прийнято вважати, якщо не еталоном, то вартим наслідування прикладом демократичного, справедливого розв'язання мовних проблем та організації не одномовного мовного простору, чотири мови - німецька, французька, італійська, ретороманська – мають статус національних, хоча з огляду на кількість носіїв кожної з них вони нерівнозначні. Німецьку вважає своєю рідною і говорить нею біля 70% населення країни, французьку – 18%, італійську не більше 10% (за іншими даними – менше 5-ти), ретороманську - лише 50 000 осіб або менше 1%. Обсяг комунікативних функцій трьох перших з них практично однаковий. Те ж саме можна сказати про престиж кожної з них.

На рівні власне мовних реалій швейцарська мовна ситуація мало чим відрізняється від бельгійської. У той же час оцінка цієї ситуації її безпосередніми учасниками у Швейцарії зовсім інша, ніж у Бельгії. Дуже різняться і підходи до облаштування національного мовного простору. У швейцарських мовних спільнот не спостерігається ані найменшого бажання й потягу до політизації мовної проблематики.

Згідно з Конституцією, з чотирьох національних мов три - офіційні мови Федерації. Це - німецька, французька, італійська. За ретороманською (в Італії кількість ретороманців майже в 15 разів більша, ніж у Швейцарії, - 720 тис., - але ця мова там має статус діалекту італійської) визнається статус офіційної у обмежених випадках – у спілкуванні органів державної влади та місцевих адміністрацій з її носіями. Тоді як три основні мови Швейцарії є водночас мовами інших європейських держав (та ще й світовими мовами), ретороманська – це мікромова, якою користуються жителі одного регіону. Добитися її хоча відносно повноцінного функціонування навряд чи сьогодні комусь під силу, а забезпечити її збереження, як вважають дослідники, можливо тільки у дво- або багатомовному середовищі.

На загальнонаціональному (федеральному) рівні, отже, головний принцип регулювання мовної ситуації, колективних та індивідуальних мовних практик, застосований швейцарцями, позначений максимальним ступенем лібералізму: держава дозволяє кожній мовній спільноті практично будь-що. Все, що має бути врегульоване у цій сфері, регулюється на рівні адміністративних одиниць – кантонів, кожен з яких є, по суті, державою у складі федерації зі своєю власною суверенною юрисдикцією. "Автономія кантональних урядів, - зазначає І.Больман, - складає сутність швейцарського федералізму". У здійсненні оптимально зваженої мовної політики ця автономія у швейцарському варіанті відіграє надзвичайно важливу роль.

Внаслідок такого розподілу функцій і повноважень між федеральним центром та кантонами багатомовність у Швейцарії набула специфічного вигляду. В її рамках поєднуються реальна багатомовність, складена з усіх трьох офіційних мов, у практиці центральних органів влади та "потрійна" одномовність усередині кожної з мовних спільнот і у більшості кантонів.

Представники кожної з трьох основних мовних спільнот користуються лише однією з трьох офіційних мов, а саме тією, яка є для них рідною. "Не існує жодних вимог, щоб будь-який громадянин Швейцарії розмовляв більш ніж однією офіційною мовою. Школярів зобов'язують вивчати другу мову, якою розмовляють в країні, хоча на даний час ведуться дебати щодо того, чи учні повинні вивчати як другу мову англійську радже, ніж німецьку, французьку, італійську чи ретороманську".

Одна з особливостей мовної ситуації у Швейцарії полягає в тому, що тут не існує якоїсь однієї мови, яка виконувала б функцію мови міжнаціонального спілкування. З одного боку, це, можливо, добре, проте, з іншого, від цього виникають додаткові складнощі, пов'язані з тим, що через відсутність мови міжнаціонального спілкування швейцарці з різних мовних спільнот погано розуміють одне одного. 35% жителів романської частини країни не знають жодного слова німецькою. Для 25% мешканців німецькомовної частини зовсім незрозумілі французька й італійська мови.

Частина громадян шукає вихід з цієї ситуації у використанні як мови міжнаціонального спілкування всередині своєї країни англійської. Понад 30% швейцарців з усіх мовних спільнот достатньою мірою розмовляє англійською, ще приблизно стільки ж володіє нею пасивно, тобто розуміє й може прочитати нескладні тексти. Втім, у громадській думці Швейцарії переважає негативне ставлення до такого варіанту. Як свідчать соціологічні опитування, значна частина громадян схильна вважати, що засобом спілкування між різними мовними спільнотами міг би бути "швіцертютч" або так звана "швейцарська німецька" – місцевий діалект німецької мови.

В якості головних аргументів на користь цієї ідеї висувається, по-перше, той факт, що саме німецька мова є рідною для майже двох третин населення країни, а по-друге, те, що німецька у Швейцарії має неабияке суспільне значення не лише для німецькомовної. а для інших мовних спільнот. З огляду на це за законами низки кантонів її вивчення обов'язкове в усіх школах італомовних та ретороманських сіл.

У цьому питанні, щоправда, існує ціла низка "підводних каменів" та ускладнень різного характеру. Одне з них полягає в тому, що "швіцертютч" поширений у багатьох варіантах і не має писемної форми. Крім того, будь-яка спроба перенесення претензій "швейцарської німецької" на роль мови міжнаціонального спілкування у практичну площину була б, швидше за все, негативно сприйнята представниками інших мовних спільнот Швейцарії, а можливо, викликала б й певні політичні проблеми.

Так, зокрема, могло б бути поставлене під загрозу те порозуміння між мовними спільнотами, яке визначає характер мовної ситуації у Швейцарії, ґрунтуючись на принципі територіальності. В основі цього принципу лежить уявлення про те, що та чи інша територія повинна залишатися недоторканою для впливу мов, котрі історично не мають до неї відношення. Якщо якась мовна група почне перейматися тим, що її територія зменшується, вона зможе захистити свої інтереси, посилаючись на принцип територіальності. Разом з тим, родини, які проживають в районах, де переважає нерідна для них мова, мають можливість скористатися своїм індивідуальним правом на здобуття освіти для дітей їхньою рідною мовою.