dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Національні моделі організації неодномовного мовного простору («стара» Європа). Частина 1

Національні моделі організації неодномовного мовного простору («стара» Європа). Частина 1

Олена Яковлєва, канд. філос. наук

Світовий досвід розв'язання мовного питання та організації мовного простору, якщо говорити про нього як у діахронії, так і в синхронії, напрочуд багатий і різноплановий. У ньому присутні приклади найрізноманітнішого плану. Дві абсолютно схожі одна на одну мовні ситуації знайти практично неможливо. Кожна держава, кожен національний мовний простір мають ті чи інші особливості, виявляють більшу чи меншу специфіку та неповторність.

Щодо дво- та багатомовності, то це явище аж ніяк не можна вважати рідкісним. У сучасному світі воно поширюється дедалі більшою мірою. Навпаки, рідкість - мовна ситуація, яка характеризується одномовністю. "Одномовність аж ніяк не переважає на земній кулі". "Монолінгвістичних (одномовних – О.Я) й одночасно моноглосних (з однією формою існування мови) практично не існує в чистому вигляді". До такого типу наближена мовна ситуація в Ісландії, де 99% населення розмовляє ісландською мовою й відсутнє протиставлення між літературною та народно-розмовною мовою.

У сучасному світі загалом і, зокрема, в Європі існує чимало країн з більш ніж однією державною чи офіційною мовою (загальна тенденція останніх десятиліть полягає у збільшенні їхньої кількості), мовну ситуацію в яких визначає дво- і багатомовність. Є держави, в яких інші, крім основної, мови мають спеціальний чи особливий статус або ж вживаються без юридичного оформлення такого статусу. Загалом у 86 державах світу з 193-х (45%) мовна політика ґрунтується на засадах саме полілінгвізму, і за спостереженнями соціолінгвістів (Н.Мечковська), кількість дво- та багатомовних ситуацій з кожним роком зростає. Цей процес об'єктивно зумовлений низкою факторів, зокрема, перманентним нарощуванням інтенсивності контактів між державами і народами.

У переважній більшості випадків стан дво- або багатомовності успадкований з минулого і є прямим наслідком історичного розвитку. Одним з прикладів може слугувати Фінляндія – країна, шлях якої до національної державності був непростий і тривалий. Фінам протягом багатьох століть довелося жити у складі інших держав: спершу Королівства Швеція, згодом – Російської імперії. Історичні образи й несправедливості, якщо й мали місце в минулому, жодним чином не здійснюють впливу ані на сучасний стан мовної ситуації, ані на державну мовну політику. У Фінляндії вирішили піти шляхом прийняття історичних реалій як певної, раз і назавжди сформованої, даності, яку не слід намагатися змінювати, адаптуючи до вимог сучасності.

Ніби спеціально "на згадку" про минуле сучасним поколінням фінської нації залишилася фінсько-шведська двомовність. Шведи у Фінляндії мають територію традиційного компактного проживання і становлять нині лише шість відсотків населення країни. Тим не менше, шведська, як і фінська, є державною мовою. Обидві вони мають однаковий юридичний статус, що, зокрема, надає шведськомовним громадянам право на повне державне обслуговування рідною мовою, включаючи судочинство, адміністрування, освіту (в тому числі й вищу) тощо. Згідно зі спеціальним законом від 1992 р., саамська мова як мова однієї з національних меншин має особливий статус.

Юридично зафіксована двомовність у Фінляндії виразно асиметрична. Якщо не брати до уваги їхнього однакового статусу, то дві державні мови, що її формують, неспівставні ані за обсягом використання, ані за престижністю. З огляду на кількісні показники, які характеризують кожну з них, вони абсолютно нерівнозначні. Переважна більшість населення – понад 90% - користується фінською мовою, яка є для його представників рідною. Шведську як рідну визнає і говорить нею лише 5,5% громадян. Ще для майже 3% рідними є інші мови (російська, естонська та ін.). Випадки вільного володіння і фінською, і шведською відомі, проте вони поодинокі. Жодних кроків, спрямованих на стимулювання досягнення такого володіння з боку держави не здійснюється. Та й об'єктивної потреби у чомусь такому немає, бо шведська тут, по суті, є мовою національної меншини.

Це добре видно з установлених законодавчо критеріїв використання мов на рівні первинних адміністративно-територіальних одиниць – муніципалітетів. За фінським законодавством, підстави вважати муніципалітет двомовним з"являються у випадку, коли національна меншина складає у ньому щонайменше 6% населення або 6 000 осіб. Для Фінляндії подібні випадки – швидше виняток, ніж правило. З наявних у країні 464 муніципалітетів двомовними є лише 41. Ще 26 муніципалітетів – одномовні шведські (переважна більшість таких розташована на Аландських островах), решта 397 (це – понад 85%) – одномовні фінські.

Державна мовна політика спрямована на максимальний захист прав тих громадян, які з огляду на їхню рідну мову виявляються у тому чи іншому випадку в меншості. У двомовних муніципалітетах школи з викладанням фінською або шведською мовами відкриваються у чіткій відповідності з кількістю бажаючих у них навчатися. Для муніципалітетів одномовних діє чітке правило: якщо хоча б 18 сімей висловлюють бажання вчити дітей мовою меншості, їм має бути надано таку можливість шляхом відкриття окремого навчального закладу.

У фінських школах учні мають обов'язково вивчати шведську мову. Для частини з них цей припис співпадає з їхнім власним бажанням, адже володіння шведською полегшує носіям фінської комунікацію у Північній Європі, а також полегшує вивчення германських мов. Щоправда, останнім часом шведській дедалі важче витримувати конкуренцію з англійською. Статистика засвідчує, що, якщо колись більшість учнів фінських шкіл обирало шведську як першу іноземну, то починаючи з середині 90-х рр. понад 20% дітей вивчало як першу англійську, обираючи натомість шведську як другу іноземну. Щодо шведських шкіл Фінляндії (за винятком Аландських островів), то тут в якості першої іноземної мови діти найчастіше обирають для вивчення фінську. Мотивація такого вибору цілком прагматична: після закінчення школи фінським шведам доводиться, як правило, здійснювати комунікацію і працювати у колективах, де помітно переважає фінська.

Загалом мовна ситуація у Фінляндії, так само, як і в Канаді, характеризується збалансованістю, стабільністю, високим ступенем контрольованості з боку органів влади. Мовної проблеми як такої та суспільної напруги, нею зумовленої або з нею пов'язаної, тут не існує. Взаємини між двома державними мовами – фінською та шведською – та їхніми носіями будуються на основі толерантності і терпимості. Двомовність сприймається фінами на рівні як суспільної свідомості, так і політичного класу як досягнення, запорука духовного і культурного збагачення, завоювання, від якого ні за яких обставин не варто відмовлятися.

Фінська модель двомовності ґрунтується на компромісі й консенсусі зацікавлених сторін. В її основу покладено прагнення нації, яка перебуває у безумовній більшості, не лише на словах, а й на ділі захистити права етнічної групи, яка з кількісного погляду становить меншість. Важливе значення для розуміння загальної ситуації при цьому має та обставина, що більшість не відчуває ані найменшої загрози для себе з боку меншості. Такий підхід не зазнає змін навіть усупереч тому, що ця меншість належить до нації з власною національною державою, до складу якої колись входила Фінляндія.

Контрастною по відношенню до цілком благополучної фінської виглядає мовна ситуація в Ірландії, яка також належить до країн з офіційною двомовністю. Статус державних у цій країні мають дві мови: ірландська й англійська, проте про їхнє гармонійне співіснування та "мирну" взаємодію годі й говорити ані в діахронії, ані у синхронії. "Багато українців... з острахом спостерігають за прикладом Ірландської Республіки (Ейре), - пише Б.Баурінґ. – ...Ірландська (гаельська) мова довго потерпала від переслідувань з боку Англії, а згодом Великобританії, і протягом сторіч пригнічувалася навіть більш жорстоко, ніж українська мова".

Вислів "переслідування" у даному випадку звучить, можливо, як певне перебільшення, хоча підстави для твердження, що ірландська мова "потерпала" від мови англійської, гадаю, все-таки є. Характерною рисою мовної політики Великобританії, як відомо, завжди було свідоме ігнорування факту неоднорідності населення країни з огляду на його національну специфіку та особливості мовних практик, яке, зокрема, знайшло своє виявлення у відсутності офіційних статистичних даних щодо національного складу населення. Жодна етномовна спільнота тут ніколи формально не виокремлювалася як нація або національність, натомість відмінності між різними етнічними групами нівелювалися шляхом їх об"єднання узагальнюючим терміном "британська нація". Ірландців це стосувалося тією ж мірою, що й шотландців, валлійців та ін.

Ірландська мова ніколи не мала шансів витримати конкуренцію з англійською, яка посідала виключне становище практично в усіх сферах життя, й обсяг використання якої був значно більший за мови етнічних груп. Домінуюча роль англійської мови у мовному просторі Великобританії зростала й зміцнювалася ще й внаслідок того, що вона є національною мовою низки інших країн світу, однією з офіційних мов Канади, Індії, деяких інших країн Британської Співдружності, а також основною мовою міжнародного спілкування – світовою мовою "номер один". Англійська є значно більш престижною, ніж ірландська, і з усіх боків вигіднішою для оволодіння нею, й ця обставина надає їй додаткових переваг.

Порівняно з англійською, ірландська мова, як і мови усіх інших національних меншин Великобританії, стоїть явно нижче на соціально-функціональній шкалі. Простір її функціонування обмежений, помітно вужчий від того, який покриває англійська. Вона є рідною й нею користується значно менша кількість людей. У соціальному плані вона набагато менш престижна. Станом на даний момент ірландська мова майже не має одномовних носіїв, які володіли б лише нею як рідною (поодинокі випадки такого типу одномовності мають місце лише серед дуже старих жителів Гаельтахтських районів та місцевими дітьми дошкільного віку), а використовується переважно в умовах функціональної двомовності, до того ж, за домінування – як з огляду на формальний статус, так і фактичного – другої (нерідної) мови – англійської. Поза межами Гаельтахту, невеликих прибережних територій та островів, де мешканцям офіційно платять за те, що вони розмовляють ірландською, її вдасться почути рідко. У повсякденному вжитку, тобто щодня, нею користується лише 7% населення Ірландії.

Згідно з переписом населення 2006 року майже 41% громадян країни віком понад три роки вважає, що вільно володіє ірландською. З жителів Гаельтахтських районів Ірландії (їх за даними того ж самого перепису майже 92 тисячі) 70,8% володіють ірландською і приблизно 60% розмовляє нею щодня. Поза освітньою системою рівень свого володіння ірландською як "вільний" визначає майже тридцять відсотків населення, з яких 7% говорять нею щодня, 8% - щотижня, 48% - рідше, 34% - ніколи.

Двомовність в Ірландії багато в чому унікальна. Через те, що її утворено на підставі двох дуже різних за своїм потенціалом мов, вона є більшою мірою формальною, ніж реальною. Офіційний статус ірландської мови далеко перевищує обсяг її реального функціонування, а співвідношення ірландської та англійської з огляду на якість і кількість функцій, що їх виконує кожна з мов, в жодному разі не відповідає їхній статусній рівності.

Маючи статус однієї з двох державних, ірландська мова в Ірландії є до певної міри примусовою. Мають, гадаю, цілковиту рацію ті, хто констатує, що в цій країні спостерігається "майже повна втрата власної офіційної мови". Це, однак, не завадило Ірландії бути успішною країною.