dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 13 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Моделі багатомовності - світовий досвід: Канада, Південно-Африканська республіка, Індія, Сінгапур (Частина 2)

Моделі багатомовності - світовий досвід: Канада, Південно-Африканська республіка, Індія, Сінгапур (Частина 2)

Олена Яковлєва, канд. філос. наук

Мовну ситуацію в Індії вважають унікальною з огляду, щонайменше, на три обставини: кількість мов, наявних в індійському мовному просторі; специфіку міжмовної взаємодії; характер присутності англійської мови, її статус, особливості використання різними групами корінного населення.

В Індії нараховується понад 1 600 різних мов та діалектів. 24 з них це - мови, кожною з яких володіє не менше одного мільйона осіб (саме ними користується майже 98% населення країни). Додаткових складнощів мовній ситуації в країні надає та обставина, що мови, які використовує її населення, крім усього іншого, належать не до однієї, а до різних мовних груп і сімей: індо-арійської мовної групи, дравідійської мовної сім'ї та ін.

Прикладом взаємного зв'язку між різними мовами та взаємодії між ними може, гадаю, служити випадок, що його часто наводять у туристичних довідниках та в енциклопедіях. Йдеться про уявного персонажа - торговця національності гуджараті з Бомбею, - якому для забезпечення його комунікативних потреб знадобиться одразу п'ять мов. З членами родини він розмовлятиме катхіаварі (діалект мови гуджараті), на ринку – маратхі (регіональна мова), у колі інших торговців – конкані, на залізничній станції або в поїзді – хінді, на офіційних зустрічах – англійською.

Що ж до особливостей присутності в індійському мовному просторі й у мовних практиках мешканців країни англійської, то тут варто, передусім, згадати факт існування її індійського варіанту – індлішу ("індійської англійської"), а також таких феноменів, як хінгліш (суміш хінді й англійської) та бенгліш (суміш бенгалі й англійської). Важливо спеціально наголосити на тій обставині, що хінгліш має мало спільного з такими явищами, як піджин або "суржик", які належать до спрощених, примітивних варіантів. Це – суміш двох мов – хінді й англійської – у мовленні людей, які добре, в повному обсязі й на належному рівні, володіють кожною з них.

Індія належить до країн, для яких проблема офіційної мови є складною і серйозною у багатьох відношеннях, включаючи питання, пов'язані, з одного боку, із забезпеченням повноцінної комунікації у масштабах усієї країни, з іншого, з пошуком загальноіндійської ідентичності. Спроби її розв'язання не обходилися без загострення ситуації та конфліктів. У 60-ті рр., коли кампанія з розширення сфери функціонування хінді й надання їй статусу єдиної офіційної активізувалася, у Південній Індії, де домінують мови дравідійської мовної сім'ї, мали місце масові акції протесту проти примусового вивчення "чужої" мови, які супроводжувалися людськими жертвами.

Нині проблема єдиної офіційної мови, яку вважають "хронічною хворобою" країни та "стрижнем" державної мовної політики, зберігає свою актуальність, хоча, як вважається, у певному розумінні втратила гостроту у зв'язку з відмовою від суттєвої редукції

Витоки проблеми, про яку йдеться, слід шукати у минулому, в тому числі – у сивій архаїчній давнині, коли у Північній Індії так само, як і тепер, співіснували, з одного боку, мови корінного населення, з іншого, "чужа" мови, в ролі якої виступала перська.

З 1861 р. в Індії, яка на той час остаточно потрапила у колоніальну залежність від Великобританії, офіційною мовою адміністрації, політики, освіти стає англійська. Після здобуття країною незалежності 1947 р. було ухвалено рішення щодо проголошення державною мовою хінді, якою користувалося 40% населення або понад 420 000 осіб. З практичних міркувань, зумовлених тим, що хінді з об'єктивних причин не міг одразу взяти на себе забезпечення всіх функцій і повністю замінити англійську, останню було вирішено залишити як "допоміжну" офіційну на перехідний період. Його було призначено на п'ятнадцятирічний термін, але потім де-факто продовжено на невизначений час через те, що хінді не вдалося повною мірою перебрати на себе всі функції англійської. Крім того, ще низці регіональних мов було надано статус офіційних. Станом на сьогодні його має 21 мова.

Невдовзі після цього було проведено адміністративно-територіальну реформу, одне із завдань якої полягало у створенні передумов для кращого врегулювання мовного середовища. Межі індійських штатів було переглянуто з урахуванням мовних практик населення. Виходили при цьому з того, що об'єднання в межах однієї адміністративної одиниці людей, яке користується однією й тією ж мовою, мало б дати позитивний імпульс для розвитку кожної з індійських регіональних мов та сприяти розширенню сфер їхнього соціального функціонування.

Слід зазначити, що державна мовна політика в Індії спрямована, насамперед, на зміну соціально-комунікативної системи й, насамперед, на обмеження функцій англійської та розширення сфер використання хінді. Хоча одностайності щодо питання, чи варто рухатися саме в цьому напрямі, немає. Того, що англійська все ще потрібна індійцям, не заперечує ніхто. Індійське суспільство вже пройшло гостру стадію постколоніального синдрому. Відтак ставлення до англійської мови визначається нині не так згадками про її колишній імперський статус, як тим незаперечним позитивним значенням, яке вона має для країни та її громадян у сучасних умовах. Прагматичний підхід до оцінки ролі англійської у житті індійського суспільства переважає нині підходи, засновані на культі національної ідеї та на місцевому патріотизмі у його різноманітних проявах.

Концепт подальшого збереження англійської в Індії в усій повноті соціальних функцій, що їх вона виконувала у колоніальну добу й за традицією продовжує виконувати нині, серед частини індійської еліти користується неабиякою популярністю. Для обґрунтування своєї позиції його прихильники звертають увагу на той факт, що саме з допомогою англійської вдалося об'єднати країну, забезпечивши комунікацію між усіма її територіями та етнічними групами, а також на те, що англійська дає індійцям можливість вільно спілкуватися зі світом. Крім цих аргументів, кожен з яких має під собою реальні підстави, на користь даного концепту говорить глобальний контекст, у рамках якого володіння англійською мовою, дійсно, надає значні переваги.

З іншого боку, ті, хто виступають за обмеження присутності англійської у мовному середовищі Індії й у мовних практиках індійців, наголошують на значних труднощах, що з ними стикаються індійські діти при вивченні англійської мови. "Навіть після того, як вони вчать англійську протягом 10-12 років, - зазначає у цьому зв'язку індійський дослідник мовної проблематики К.Ганді, - більшість індійців, як і громадян будь-якої іншої країни, можуть розмовляти й писати лише ламаною англійською. Кращі досягнення філософії, культури та мистецтва Індії, власне кажучи, знайшли своє вираження через її власні мови".

Створення "мовних" штатів, спрацювавши до певної міри на регіональному та локальному рівнях, не забезпечило гармонізації мовного середовища у загальнонаціональному масштабі. До того ж, після цього виникли ще й нові "вузькі місця", зокрема, ефект мовного суперництва, внаслідок якого, на думку, декого з індійських політиків та учених, посилилося таке явище, як "лінгвістичний шовінізм", а також з'явилися додаткові приводи для "мовних війн".

Найбільш гострими з проблем, які зберігаються нині у мовному середовищі як Індії загалом, так і окремих штатів й інших адміністративних одиниць, залишаються проблеми, зумовлені, з одного боку, потребою остаточного формування загальнонаціонального мовного простору й гармонізації соціально-комунікативної системи країни, а з іншого, необхідністю забезпечення повноцінної комунікації в умовах збереження різнорівневої багатомовності.

Жоден з двадцяти восьми індійських штатів ніколи не був і не є нині одномовним. За даними останнього перепису населення від 2001 р., у штаті Асам, наприклад, використовувалися бенгалі, бодо, асамська, непальська, у штаті Андхра-Прадеш – телугу, маратхі, урду, тамільська, у штаті Західна Бенгалія – бенгалі, непальська, у штаті Гуджарат – гуджараті, маратхі, сіндхі, у штаті Пенджаб – пенджабі, хінді. Перспектива того, що колись одномовний формат може в якомусь із цих або інших штатів бути, зрештою, встановлений, не виглядає як реальна з огляду на цілу низку обставин.

З метою подолання мовної роз'єднаності індійських територій та хоча б відносної уніфікації національного мовного простору в Індії у рамках здійснення державної мовної політики було запроваджено "тримовну формулу". Згідно з нею після закінчення нижнього ступеню середньої школи всі діти мають володіти, щонайменше, трьома мовами - рідною, а також ще двома іншими: хінді як офіційною мовою й мовою-посередником у комунікації всередині країни та англійською як "допоміжною" офіційною мовою, мовою вищої освіти і мовою міжнародного спілкування.

Отже, багатомовність в Індії, відзначаючись унікальними кількісними параметрами, має надзвичайно складну структуру. На рівні окремих штатів і територій спостерігаємо багатомовність, утворену з двох, трьох, чотирьох, п'яти елементів, у рамках якої поєднуються, з одного боку, рідні мови мовних суб'єктів, з іншого, регіональні мови, а також хінді й англійська. На загальнонаціональному рівні слід говорити про існування мовної домінанти у вигляді хінді-англійської двомовності. Одним з її варіантів слід вважати використання індійського варіанту англійської мови – індлішу і специфічних для національного мовного простору явищ - хінглішу та бенглішу.

Здійснювана в Індії протягом понад шістдесяти років державна мовна політика вважається однією з найбільш виважених і ефективних не лише в Азії, а й загалом у світі. Вона ґрунтується на змішаній протекціоністсько-прагматичній стратегії, поєднуючи в собі елементи підтримки й захисту мов корінного населення та ліберального ставлення до "чужої" мови, яка, до того ж, у минулому була для країни мовою колоніального гноблення.

Подібне ж ставлення до англійської, супроводжуване тими ж самими, що й у випадку з Індією, постколоніальними конотаціями, має місце ще в одній азійській країні – Сінгапурі. Відмінність при цьому полягає в тому, що тут державна мовна політика носить прагматичний характер, ґрунтуючись, насамперед, на економічних інтересах національної еліти та на принципі мінімального втручання у природний хід процесів у мовному середовищі.

Нинішня мовна ситуація у Сінгапурі, яка є багатомовною як де-факто, так і де-юре, стала наслідком проведення цілеспрямованої державної мовної політики, орієнтованої на ефективність, прагматизм, забезпечення внутрішньої стабільності, а також на розширення кола можливостей для кожного представника кожної з мовних общин. Протягом останніх 20-30 років вона зазнала помітного реформування шляхом здійснення низки змін, переважна більшість з яких не викликала у суспільстві ані незадоволення, ані активного спротиву, довівши, зрештою, на практиці свою доцільність.

Англійська у Сінгапурі є, з одного боку, однією з чотирьох офіційних мов (загальна кількість мов, наявних у мовному просторі країни, - понад 20), з іншого – мовою міжнаціонального спілкування. Її трактують як цілком "нейтральну" для всіх громадян, тобто прямо протилежно від потраткування, запропонованого, як згадувалося вище, К.Ганді для індійського мовного середовища. Проникнення англійської мови до національної культури набуло таких масштабів і такого якісного стану, що вона, а точніше - її сінгапурський варіант ("сінгліш") - небезпідставно вважається нині невід'ємною складовою національної ідентичності сінгапурців.

Саме значне поширення англійської мови та її активна присутність у сінгапурському мовному просторі стали, як вважає багато хто, одним з тих факторів, які забезпечили країні особливі – привілейовані – позиції на регіональному ринку, закріпивши за нею, зокрема, роль одного з провідних регіональних фінансових центрів.

Три інші мови, які мають статус офіційних – китайська, малайська, тамільська. Всі офіційні мови достатньою мірою присутні в інформаційному й культурному просторі країни, на кожній з них видаються друковані видання різного профілю, ведуться теле- та радіопередачі. З цього погляду в мовному просторі Сінгапура спостерігається певна рівновага.

А ось у просторі освітньому такої рівноваги немає, й її досягнення не розглядається у контексті завдань державної політики. У початкових класах діти навчаються рідною мовою, а в старших класах та у ВНЗ – переважно англійською. Саме англійську офіційно визнано основною мовою освіти з усіх дисциплін, окрім рідної мови, що дає підстави декому з фахівців вважати політику сінгапурської влади у сфері освіти "двомовною" (К.Л.Діксон).

За двадцять років (1960-70-ті) кількість родин, які виявили бажання навчати дітей у початкових англомовних школах збільшилася майже вдвічі: з 50-ти до 90% від загальної кількості. У той же час кількість тих, хто хотів відвідувати китайські, малайські, тамільські школи, постійно зменшувалася, що стало причиною закриття багатьох з них, вплинувши також на ситуацію у системі вищої освіти. Нан'янський університет, перший китайський університет за межами Китаю, викладання в якому з моменту його заснування у 1950-ті роки велося китайською мовою, був змушений, зрештою, перейти на англійську (це викликало невдоволення і протести з боку певної частини китайської мовної общини Сінгапуру).

Тамільську мову викладають у школах як рідну, проте в ряді навчальних закладів такий предмет відсутній через брак учнів. Ця проблема вирішується шляхом організації централізованого позашкільного вивчення тамільської на всіх рівнях у спеціалізованих Центрах тамільської мови. За тією самою схемою здійснюється вивчення мови хінді у "Товаристві хінді", зокрема, й у рамках так званої "Паралельної програми з хінді", що дає змогу одержати цією мовою повний обсяг освіти, починаючи з дошкільної й до перед університетської.

Що стосується використання різних мов з числа офіційних на побутовому рівні, то 2009 року представник уряду Сінгапуру констатував, що спостерігається не лише стійка, а й така, що постійно посилюється, тенденція до розширення кола тих, хто користується для спілкування вдома англійською, в тому числі у китайських, індійських, малайських сім'ях.

Заміну однієї "домашньої" мови на іншу в багатьох сінгапурських сім'ях відповідно до еволюції мовної ситуації, до змін у соціально-комунікативній системі країни, а також під впливом державної мовної політики, дехто з фахівців також схильний розглядати як стійку тенденцію.

З огляду на особливості історичного розвитку сінгапурську мовну ситуацію характеризує високий ступінь динамізму одразу в кількох важливих елементах, зокрема, й у такому, як вибір мови міжетнічного спілкування. Для мультиетнічного й мультикульутрного середовища, яким завжди був і залишається Сінгапур, цей вибір мав особливе значення.

Першою роль мови, яка забезпечувала комунікацію між представниками різних етнічних і мовних спільнот, узяла на себе малайська. З перебігом часу її питома вага у загальній соціально-комунікативній системі постійно зменшувалася, а нині нею користуються лише члени сінгапурської малайської общини. Для китайської діаспори мовою спілкування як з носіями інших мов, так і різних діалектів китайської спочатку був фуцзяньський діалект. Наприкінці ХХ ст. його було витіснено англійською та іншим діалектом – путунхуа. Серед напрямів державної мовної політики є й такий, який спрямований на підтримку використання всередині китайської общини саме путунхуа як стандартного варіанту китайської мови задля полегшення комунікації між носіями різних діалектів та сприяння процесові формування загально китайської ідентичності. Що ж до інших діалектів, то уряд країни вживає заходів з метою зниження їхньої популярності серед населення.

Англійську мову було запроваджено в обіг у Сінгапурі британцями 1819 року. В колоніальну добу вона стала надзвичайно престижною завдяки тому, що її використовували у системі державного управління, бізнесі, законодавстві, судочинстві. Після здобуття незалежності (1965) роль англійської у житті сінгапурського суспільства ще більше зросла.

Одним з наслідків неухильного зміцнення позицій англійської мови у мовному середовищі Сінгапуру внаслідок відповідного спрямування державної мовної політики, а також дії факторів об'єктивного характеру й змісту виявилася тенденція до посилення китайсько-англійської двомовності. Натомість обсяг багатомовності, навпаки, зменшується.

За офіційною статистикою, більшість сінгапурців є носіями двомовності: кожен з них володіє англійською, а також ще однією з трьох інших офіційних мов. Так, скажімо, більшість сінгапурських китайців може розмовляти англійською та путунхуа. Такі різновиди багатомовності, як, приміром, китайсько-англійсько-малайська тримовність, свого часу досить поширена у Сінгапурі, нині спостерігаються переважно у мовних практиках представників старшого покоління членів китайської мовної спільноти. Серед інших вікових груп подібні явища – рідкість.

Мовна ситуація в Сінгапурі є нині цілком збалансованою. Двомовність та багатомовність не стали на заваді досягненню такого стану, а, навпаки, сприяли тому, що він перетворився, зрештою, на реальність. Право кожної людини на вибір мови й ідентичності в цій країні ніхто не заперечує й не намагається жодним чином обмежувати. У річищі теоретичної концепції й державної стратегії мультикультуралізму це право не піддається сумніву, проте й не абсолютизується, не набуваючи ознак перешкоди для розвитку суспільства та держави, для реалізації державних інтересів. Конкуренція ідентичностей у Сінгапурі має місце як вибір, дійсно, кращого з огляду на його відповідність вимогам часу варіанту. Множинність ідентичностей не спричинює посилення розділових ліній усередині суспільства, не провокує антагоністичних настроїв серед його частин або ж його розколу.