dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Моделі багатомовності - світовий досвід: Канада, Південно-Африканська республіка, Індія, Сінгапур (Частина 1)

Моделі багатомовності - світовий досвід: Канада, Південно-Африканська республіка, Індія, Сінгапур (Частина 1)

Олена Яковлєва, канд. філос. наук

Англійська мова є важливою складовою мовних ситуацій у різних країнах світу. Досвід організації мовного простору цих країн надзвичайно цікавий з огляду на цілу низку аспектів та обставин. Так, зокрема, заслуговує на увагу проблема взаємодії англійської мови з мовами титульних націй у постколоніальних країнах з кола тих, що входили свого часу до складу Британської імперії. Важливим при цьому є часовий фактор, тобто віддаленість чи, навпаки, близькість у часі моменту втрати англійською мовою статусу колоніальної.

Один з прикладів участі англійської мови у структуруванні мовного простору надає Канада. Наявну там нині англо-французьку двомовність зумовлено історично. Цю країну колонізували двічі, спочатку французи, згодом – англійці. Наслідком кожної колонізації ставало, крім усього іншого, запровадження відповідної мови як домінуючої.

Першими колонізаторами території Канади були, як відомо, французи. Півтора століття по тому, як їм у ХУІ ст. вдалося закріпитися там, вони самі змушені були відступити під тиском англійців. Останні, незважаючи на те, що осіб англійського походження було на той час у десять разів менше, ніж франко-канадців, добивалися переходу на англійську мову, проводячи вкрай жорстку мовну політику, спрямовану на форсоване витіснення французької мови та швидку асиміляцію її носіїв. Втім, реалізувати задумане їм не поталанило. Внаслідок тривалого опору і боротьби франко-канадці, зрештою, захистили своє право користуватися власною мовою, яке згодом було закріплене наданням французькій офіційного статусу разом з англійською.

Починаючи з 1960-х років, у Канаді здійснюється державна політика мультикультуралізму або, як її інколи називають, "культурної мозаїки", гарантована статтею 27-ою Канадської хартії прав і свобод (це – одна зі складових Канадських Конституційних актів). Багато хто, в тому числі й самі канадці, схильні вважати її здобутком канадського суспільства, хоча щодо конкретних практик мультикультуралізму, спрямованого на збереження різних етнокультурних середовищ у межах одного суспільства й налагодження безконфліктного співіснування між ними, - висловлюються неоднозначні оцінки. Зокрема, прем'єр-міністр нинішнього британського уряду Д.Камерон оцінив політику мультикультуралізму у Великобританії як помилкову, визнавши, що вона не принесла очікуваних позитивних наслідків.

Англо-французька двомовність – обидві ці мови мають статус офіційних на федеральному рівні – є, з одного боку, важливою складовою цієї політики, з іншого, - стрижнем загальної багатомовності, виступаючи ключовим елементом стабільності мовної ситуації, її відносно безконфліктного існування й розвитку. За "рейтингом миролюбності", що його визначає Інститут економіки та миру, Канада має почесний восьмий показник (загалом з 144-х позицій), а за індексом розвитку людського потенціалу Програми ООН з розвитку – ще більш престижний 4-ий з 182-х.

У той же час мовний фактор відіграє роль вагомої складової політичного процесу. Плани значної частини еліти франкомовної провінції Квебек щодо її відокремлення від Канади значною мірою ґрунтуються на аргументах мовної природи, безпосередньо пов'язаних із забезпеченням належного формального статусу й фактичного обсягу використання французької мови у переважно англомовному середовищі.

Багатомовність у Канаді природна, зумовлена об'єктивними факторами. В її основі – строкатий етнічний склад населення та розмаїття його мовних практик. На території країни проживають представники понад тридцяти етнічних груп, включаючи українців. Англійську мову вважає рідною для себе майже 60% канадців, французьку – 22%. Для понад п'яти мільйонів осіб рідною є одна з неофіційних мов (китайська, італійська, німецька, пенджабська, українська та ін..). При цьому 98,5% володіє хоча б однією з федеральних офіційних мов – англійською або французькою. Лише англійською володіє 67,5%, лише французькою – 13,3, обома – 17,7.

Показово, що найвищий відсоток поширення двомовності, а також такого її різновиду, як диглосія, зафіксовано у франкомовній провінції Квебек – майже 35%. При цьому для канадського білінгвізму, так само, як для більшості аналогічних явищ в інших багатомовних середовищах, характерна соціальна диференціація мови. Англо-французькі білінгви у Канаді володіють щонайменше двома варіантами вимови: наближеним до стандартного (конвергентним) та нестандартним, соціально маркованим (дивергентним). Кожен з варіантів виконує подвійну функцію: інтегруючу для членів мовної та мовленевої спільноти або дезінтеграційну для не-членів.

Відповідно до реального стану мовної ситуації та мовної поведінки у Канаді здійснюється не один, а одразу декілька видів мовної політики: централізована, на рівні федерального уряду, а також регіональні, на рівні урядів десяти провінцій і трьох територій, котрі входять до її складу. Нью-Брансуїк – єдина з провінцій, де двомовність має офіційний статус. Офіційно двомовною є й територія Юкон. Північно-Західна територія має одинадцять офіційних мов, територія Нунавут – чотири. В обох останніх випадках до їх числа мов входять англійська, французька та мови корінного населення.

У канадській суспільній свідомості двомовність ні в якому разі не засуджується, а, навпаки, вважається позитивною ознакою й усіляко заохочується. Знання обох офіційних мов дає значні переваги при працевлаштуванні на державну службу, а також у політичній діяльності. Саме через це в англомовних провінціях країни користуються популярністю школи з викладанням частини чи навіть усіх дисциплін французькою мовою. Завдяки навчанню в таких школах досягається формат реальної двомовності – англійську мову діти беруть з родини (рідна мова), французьку – зі школи.

Мовна ситуація в Канаді збалансована, стабільна, контрольована, проте вона, певна річ, не позбавлена проблемних моментів та суперечностей. Певна частина англомовних канадців (особливо у західних провінціях) чинить пасивний спротив розвитку двомовності, вважаючи, що визнання й законодавче закріплення права франкомовного Квебека на збереження та розвиток його індивідуальних, зокрема, й мовних, особливостей, обмежує їхні власні права та свободи. З іншого боку, для частини франко-канадців зберігає свою гостроту проблема захисту французької мови та культури, усунення загрози їхнього зникнення або асиміляції під тиском англійської.

Досвід Канади у встановленні контролю над мовною ситуацією й у здійсненні державної мовної політики міг би бути корисний для України, насамперед, з точки зору поєднання й узгодження офіційної двомовності з мультикультуралізмом. Заслуговує на увагу й застосування принципу двох рівнів – федерального та регіональних – у реалізації мовної політики.

З точки зору наявності в ній ряду складових, зокрема, англійської мови як одного з ключових елементів, мовна ситуація у Південно-Африканській Республіці нагадує ту, що її спостерігаємо у Канаді. Проте з огляду на взаємозв'язок між цими складовими і, особливо, на функціональні параметри кожної з них між згаданими країнами більше відмінного, ніж спільного.

Так само, як і в Північно-Західній території Канади, у ПАР одинадцять офіційних мов (за цим показником країна посідає третє місце в світі після Індії та Болівії). Так само, як там, дев'ять – це мови корінного населення, тоді як дві інші (у Канаді це, як вже було сказано, англійська й французька, у ПАР – бурська (африкаанс) й англійська) – це мови, що їх було принесено на територію країни у процесі її колонізації. За статистичними даними від 1996 р., найбільш поширеною є мова зулу, нею розмовляє 23% населення. Наступні позиції за цим показником посідають: мова коса – 18%, африкаанс – 14,5%, педі – 9,2% та англійська – 8,6%.

Є ще дві характерні особливості, спільні для Канади і ПАР: остання, як і перша, пережила дві "хвилі" колонізації (голландську протягом ХУІІ-ХУІІІ ст. і англійську, починаючи з 1806 р.); в обох цих країнах, здійснюється офіційна політика мультикультуралізму.

Б.Баурінґ називає Південно-Африканську Республіку "зразком конституційної політики захисту прав людини і прав меншин", особливо наголошуючи на тому, що "...її конституційні положення про мовну політику слугують чудовим зразком духу Хартії про мови (мається на увазі Європейська Хартія регіональних мов або мов меншин – О.Я.). Із цим можна погодитися. За ступенем уваги і поваги до мовних питань, зокрема, до захисту регіональних мов та мов меншин країна, дійсно, може служити нині прикладом для наслідування, хоча в минулому стикалася у цій сфері з надзвичайно серйозними і складними проблемами. Наприкінці 70-х рр. ХХ ст., скажімо, загальний процес докорінних зрушень і змін в економіці й у політиці знайшов своє виявлення й у повстанні школярів у Соуето на знак протесту проти переведення всієї системи середньої освіти з англійської мови на мову африкаанс.

Переважна більшість з тих мов, які нині мають у ПАР статус офіційних – дев'ять – одержало його не так давно, а саме 1994 року, коли в країні відбулися радикальні політичні зміни, а в державній мовній політиці й у підходах до організації мовного простору сталися кардинальні зрушення. За рівного статусу особливу роль, яка вирізняє їх поміж усіх інших, відіграють дві мови – бурська й англійська. Саме вони забезпечують комунікацію на загальнонаціональному рівні, а також виконують функцію мов-посередниць.

Характер мовної ситуації в Південно-Африканській Республіці в процесі історичного розвитку неодноразово зазнавав змін, причому, інколи дуже істотних. Коли було розпочато колонізацію її території прибульцями з Європи, більшість з яких складали вихідці з Нідерландів (вони становили близько 50% від загальної кількості колоністів, ще 27% було німців, 17% - французів, 6% - представників інших національностей), єдиною мовою, яка використовувалася у новій колонії була бурська (африкаанс - або, як її ще називали до того моменту, коли вона здобула цю назву як офіційну, "вульгарна голандська", "капсько-голандська", "бурсько-голандська"). Вже за тридцять-сорок років ця мова почала сильно відрізнятися від літературної нідерландської мови. На думку декого з лінгвістів, вирішальний вплив на її розвиток саме у такому напрямі здійснило малайсько-португальське койне (або, як його ще називають, креольська мова крістанг).

1925 року внаслідок тривалої і запеклої політичної боротьби бурів мова африкаанс одержала статус офіційної мови, зрівнявшись, у такий спосіб, з англійською. З наступного – 1926-го – року вона стала ще й мовою освіти: її почали використовувати у навчальному процесі в університетах.

Тенденція до соціального і культурного відокремлення бурів від англофобів зберігалася ввесь час, починаючи з другої половини ХІХ ст. Вона знаходила своє виявлення, зокрема, й у мовній сфері. Поширеними і популярними були ідеї так званої "мовної війни".

У роки апартеїду (1948-1994) в ПАР у рамках втілення в життя загального проекту "Південна Африка для білих" в якості державної використовувалася та ж сама бурська (африкаанс). На той момент вона перетворилася на мову меншості, яка, проте політично домінувала й у руках якої було зосереджено державну владу. При цьому статус бурської мови по відношенню до англійської й за рахунок англійської, було штучно завищено. Це далося взнаки після того, як режим апартеїду було зруйновано, і розвиток країни почав будуватися на інших засадах та принципах.

Сучасну мовну ситуацію в ПАР слід кваліфікувати як екзоглосну, незбалансовану. Їй притаманний ряд ознак, зумовлений дисбалансом бурської й англійської мов, який мав місце у попередній період. В останні роки статус англійської і обсяг її використання, підвищуються, ця обставина, як прийнято вважати, загалом позитивно впливає на стан національного мовного простору. Англійською мовою, хоча б пасивно, загалом володіє все населення країни на всій її території. Її використовують як мову бізнесу, політики, ЗМІ, а також як мову міжнаціонального і міжетнічного спілкування, щоправда, без формального закріплення за нею такого статусу.

Ще однією з характерних рис дослідники називають прискорений темп мовних змін на всій території країни, пов'язуючи його з підвищеною динамікою розгортання соціально-політичних процесів після скасування режиму апартеїду. Такий зв'язок аж ніяк не дивний, адже у Південно-Африканській Республіці мовам і мовним проблемам за традицією надається велике політичне та соціальне значення.

Стаття 6 Конституції ПАР 1996 р., визначаючи перелік офіційних мов, спеціально регламентує два надзвичайно важливі, а з огляду на особливості історичного шляху країни – вкрай принципові, положення. По-перше, держава повинна дбати про підвищення статусу всіх без винятку офіційних мов, стимулюючи "практичними і позитивними заходами" їх використання. По-друге, як на загальнодержавному, так і на місцевому рівні регламентоване обов'язкове вживання щонайменше трьох з одинадцяти офіційних мов.

Пунктом 5-им цієї статті передбачено створення спеціалізованої структури - Об'єднаного Південноафриканського мовного комітету, - яка повинна "сприяти і створювати умови для розвитку і використання", крім кожної з офіційних мов, ще й мов хой, нама, сан, які не потрапили до їхнього числа, та мови глухонімих, а також "забезпечувати і гарантувати повагу до усіх мов, які широко вживаються громадянами у Південній Африці". Перелік цих останніх складається з двох частин. У першій фігурують: німецька, грецька, гуяраті, хінді, португальська, тамільська, телегу, урду. У другій – арабська, єврейська, санскрит та інші мови, що використовуються у ПАР різними релігійними общинами з ритуальною метою або, як сформульовано у Конституції, "за релігійним призначенням".

У розмові про багатомовність у ПАР не можна обійти увагою таке явище, як міжмовну взаємодію, одним з найбільш показових і характерних виявлень якої став бурсько-англійський білінгвізм. У мовленевій поведінці представників бурського мовного середовища він носить масовий характер. Показово, що явна перевага при цьому, як з огляду на престиж, так і на обсяг використання, надається його носіями не англійській, а саме бурській мові.

Білінгвізм, про який ідеться, є безпосереднім наслідком контактів між двома мовами й їхньої взаємодії. Неабияке значення для нього за традицією має вплив екстралінгвістичних (зокрема, соціальних і політичних) факторів.

Сучасна англійська мова в ПАР існує у специфічному вигляді. Громадяни африканського, індійського, європейського походження, розмовляючи англійською, користуються різними варіантами. Перший з них прийнято кваліфікувати як ксенолект – спрощений варіант англійської, яким користується корінне (африканське) населення з дуже низьким соціальним статусом. Другий і третій - як етнолекти відповідних частин населення, у рамках кожного з яких можуть бути виділені певні соціально стратифіковані підтипи. В умовах апартеїду такий стан було закріплено в національній системі освіти: африканцям в освітніх закладах викладали максимально спрощений і примітивний варіант англійської – "чорну" англійську, - який мав дуже мало спільного з літературною мовою.

"Чорна" англійська не користується престижем навіть у тих, хто нею розмовляє. Після 1994 року ситуація в з "чорною" англійською почала змінюватися. Ряд мовознавців і фахівців із соціолінгвістики висловлюють припущення, щодо того, що з часом, можливо, можна буде очікувати виникнення ще одного національного (південноафриканського) варіанту англійської мови. На думку інших, такий варіант уже сформовано, і його треба розглядати як таку ж реальність, як, приміром, варіанти британський, ірландський, американський.

Мовній ситуації у ПАР притаманна нестабільність, проте зовсім іншого типу, ніж, приміром, у Бельгії, бо зміни, що їх вона визначає, мають переважно позитивний характер. Історично сформовані стереотипи "мовної війни" застарівають, втрачаючи актуальність. Є підстави констатувати, що нині в країні розроблено і формально закріплено прогресивну модель організації національного мовного простору в умовах багатомовності, до якої закладено близький до оптимального механізм для забезпечення всього комплексу колективних та індивідуальних комунікативних потреб, а також для захисту та збереження регіональних мов і мов меншин. Втіленню цієї моделі в життя значною мірою сприяє досить високий рівень мовної лояльності, характерний практично для всього мовного середовища ПАР.

Суперечливі елементи історичної традиції при цьому не педалюються і не здійснюють негативний вплив на співіснування різних мов та на міжмовну взаємодію. Присутність у мовному середовищі англійської мови, закріплення за нею на державному рівні відповідного формального статусу, розширення обсягу її використання надає соціально-комунікативній системі країни додаткових переваг. Ця присутність зберігає за ПАР місце у світовому англофонному середовищі, полегшуючи, зокрема, включення до різноманітних мереж глобальної комунікації.

Далі буде...