dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Протоколи українських мудреців

Протоколи українських мудреців

Протоколи українських мудреців

До цього вікопомного дня ми всі почувалися кинутими напризволяще. Влада й опозиція, в'язні сумління і просто в'язні, пройдисвіти з депутатською недоторканністю й без неї, маніфестанти щирі, з оплаченою явкою й звичайні зіваки – все це дедалі стає звичним тлом, на якому просто фігурує плин життя. На сконі минулого року – якраз на 20-ту річницю референдуму щодо незалежності України – було створено ініціативну групу «Першого грудня», до якої увійшли відомі люди, що поіменували себе «представниками національної інтелігенції». Цифра одинадцять, що визначала їхню кількість, викликала асоціацію, якщо не з Євро-2012, то принаймні з футбольною командою, де присутні люди з різними амплуа. І справді тут є чотири літературознавці, один економіст, двоє філософів, один фізик (а за сумісництвом і державний діяч), один лікар-психіатр, один клерикал і один колишній чиновник найвищого рангу. Четверо з цієї команди – справжні колишні дисиденти (щоправда, один з них вчасно схаменувся і відхрестився від свого дисидентства)

У перший день календарної весни відбулася прес-конференція, де греко-католицький кардинал Любомир Гузар, філософи Євген Сверстюк та Мирослав Попович, літературознавець Іван Дзюба розповіли про тему, мету і завдання Національного круглого столу, ініційованого згаданою групою. Виходячи з того, що почули на прес-конференції, на круглий стіл покладаються вельми великі надії. Власне, багато з висловленого можна було прочитати у численних колективних листах, де «представники національної інтелігенції» били на сполох, засуджували дії чинної влади (причому не лише в гуманітарній сфері, але й у суто політичній, що загалом притаманно нашим інтелектуалам). Приміром, здавалось, що мудреці вкотре озвучують цитати з тих листів. Скажімо, таке: «Взагалі нашою метою є контроль влади з боку суспільства. Але влада цього ніколи не зрозуміє. І поки що нам немає потреби ставити собі таке завдання перетворити такі круглі столи на засіб зі спілкування з владою».

На цьому тлі дещо незвичним виглядав виступ Євгена Сверстюка., який спробував критично оцінити нинішню ситуацію. «Ми обманюємо себе, – з граничною відвертістю сказав він, – коли вимірюємо наше життя від проголошення Незалежності. Я нагадаю: нічого не змінилося в день проголошення Незалежності. Залишилися ті самі люди, ті самі крісла, та сама школа, ті самі звички. Отже, треба нам, якщо ми хочемо встановити діагноз нашої хвороби, то треба починати не від 1991 року. І навіть не від 1971-го. І в чому полягає головне? Це – криза людини, яка втратила дорогу. Я хотів би сказати, що той період, який ми пройшли, треба осмислити як відтинок історії дуже добрий. Ми ніколи не мали свободи слова – ми її маємо, ми підслуховували інформації, долаючи заглушення, – маємо вільний доступ до інформації. Ми діставали по блату якісь ганчірки закордонного виробництва – нині маємо великий ринок усього цього. Зрештою, маємо змогу говорити правду і не мусимо брехати, маємо змогу бути відкритими один перед одним і не мусимо носити маску. Втім, деяким людям подобається носити маску...Отже, одна з цілей нашого круглого столу – спробувати повернути напрям свідомості суспільства, а людей – до справжніх цінностей. Нам повертатись до справжніх цінностей цікаво, тому що ми знаємо точно, які це цінності, яких нам бракує».

Тут філософування філософа Сверстюка, здається, дійшли межі. Повіяло чимось дуже знайомим. «Учение Маркса всесильно, потому что оно верно» – так вважав інший філософ, що тоді підписувався псевдонімом Н. Ленін.

Не далеко вийшов за межі банальності й Любомир Гузар: «На мою думку, розмова з владою, з тими, що сьогодні є при владі, можлива лише тоді, коли буде з ким говорити., коли будуть люди, які хочуть говорити, люди, яких вуха і серця є відкритими. Дай Боже, щоби такий момент настав».

Зрештою, мудреці дійшли й до конкретики. Мирослав Попович намалював найближчу перспективу Круглого столу: «Це буде 5 квітня. Обиратиметься ініціативна група й ініціативний комітет. Ми хочемо, щоби така ініціатива не обмежилася одним засіданням. Круглий стіл має бути постійно діючим. До якогось часу це має бути самодіяльна організація суспільства. ЇЇ сила буде в тому (коли вона не згасне), що вона діятиме цілковито на громадських засадах. Принаймні, поки що кошти нам не потрібні».Що ж до питання про те, яких конкретних дій слід очікувати, академік висловився академічно: «Основна ідея – змінити самих себе. Ми вступаємо в епоху ненасильства. Нам всім не хотілося би, щоби знизу виринула хвиля бунту...Одне із завдань – організація чесних виборів».

Любомир Гузар був наче більш конкретним: «Ми працюємо на двох основних документах: зверненні предстоятелів церков і відповіді у формі декларації ініціативної групи. Мусимо йти крок за кроком, але кожного запрошеного просимо заявити, чи він згодиться з основними принципами, на яких прагнемо розгорнути нашу діяльність, бо це не є якась партійна ідеологія. Слід поставити людям, які завдання мають вирішувати. Люди хочуть робити, але не знають, як робити».

Судячи з перебігу прес-конференції, саме до числа тих, хто хоче робити, але не знає, як робити, належать і наші мудреці. Що вже говорити про пересічних українців?!

Скільки на нашій недавній пам'яті було круглих столів (байдуже – національних чи інтернаціональних!), асамблей, форумів тощо, коефіцієнт корисної дії яких не дотягував навіть до нуля! І нехай не вводить в оману сама назва «круглий стіл». Якщо не вдаватись до історичних екскурсів у ХІІ століття, коли виникла згадка про легендарний круглий стіл Артура, короля бриттів, то є більш наближені до нас приклади. Скажімо, 1998 року відомий грузинський дисидент Звіад Гамсахурдіа (він теж свого часу зрікся свого дисидентства) заснував «Круглий стіл – Вільна Грузія» і невдовзі виграв вибори до тодішньої Верховної Ради. Подальша доля того круглого столу, як і його засновника, була недовговічною: стрімко почавши з гасла «Грузія для грузинів», Звіад призвів республіку до громадянської війни (великий філософ Мераб Мамардашвілі тоді виголосив свою відому фразу: «Якщо народ обере Гамсахурдіа, я виступлю проти свого народу»). Цей історичний екскурс аж ніяк не пророкує нашому Круглому столу подібну трагічну долю. Але ті ефемерні підвалини, про які твердять наші мудреці, попри їхні безумовно благородні наміри, не дають змоги по-справжньому оцінити перспективність Національного Круглого столу й самого руху «1 грудня».

Те, про що говорили українські мудреці, варто з певним припущенням вважати арматурою, тендітною сіткою, яка може гарантувати стійкість цілої конструкції лише тоді, коли її заглиблено в міцну масу, здатну зцементувати споруду. Не дискутуватимемо з приводу стовідсоткової міцності української етнічної нації. А ось про наявність українців як єдиної політичної нації говорити поки що зарано. І вона не виникне ні 5 квітня, ані 1 грудня.

P. S. Наприкінці свого виступу на прес-конференції Мирослав Попович згадав анекдот про Робінзона, який на острові збудував три оселі: одну – де він живе, другу – клуб, куди він ходить, а третю – будинок, куди не піде ні за які гроші. Щиро можна побажати, щоби Національний стіл не потрапив під третю категорію.