dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 24 Сентября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Хай живе Перемога! Наша Перемога!

Хай живе Перемога! Наша Перемога!

Хай живе Перемога! Наша Перемога!

Знову на дворі місяць травень. Знову "довгі" свята. Останнє в їхньому благословенному ряду – Свято Перемоги. Перемогу над фашизмом в особі Третього Рейху святкують усі європейські держави й народи, хоча й кожен по-своєму, вкладаючи у це святкування свій власний зміст, який часто-густо далеко не в усьому співпадає з тим змістовим наповненням знаменного дня 9 травня 1945 року, яке сформувалося в попередні часи у нас.

У незалежній Україні Свято Перемоги, за не дуже доброю звичкою, викликає неабияке політичне пожвавлення з виразним конфліктним присмаком та нездоровий ажіотаж. Головна дилема українців у цьому випадку зводиться до пошуку чесної відповіді самим собі на дуже просте, на перший погляд запитання: чи ми перемогли у тій війні, чи ми – її жертви?

Значна частина громадян України, незалежно від їхньої етнічної приналежності, готові до того, щоб відзначати Перемогу саме як перемогу. Звісно, перемогу, висловлюючись словами однієї з популярних колись радянських воєнних пісень, "со слезами на глазах", але-таки перемогу.

І, до того ж, не як перемогу загалом, когось над кимось, а як свою власну перемогу, яка гріє душу по-особливому, привносячи у життя щось незвичайне й особливе. Мені чомусь видається, що таких у нас – більшість або, щонайменше, більша половина. Хоча, якщо погортати наші газети, подивитися телевізор або поблукати в Інтернеті, цього аж ніяк не скажеш.

Інша частина українців з різних міркувань сприймає саму лише згадку про 9 Травня істерикою та черговими порціями гнівних тирад про загрозу для репутації України як суверенної держави і про крайню потребу саме в цей день раз і назавжди відхреститися від тоталітарного минулого.

Один з "ударних" аргументів останніх – ототожнення фашизму та комунізму. Його вигадано не в Україні, а за її межами, проте у нас він, як це не дивно, прижився, як ніде, добре, загравши навіть деякими новими фарбами і збагатившись додатковими нюансами.

Сила цього аргументу – у його примітивній недолугості, яка наперед зводить нанівець будь-які спроби довести його некоректність з фактами у руках. Він ґрунтується на дуже простій речі – на певній точці зору, на якій стоять нині ті, кому на руку за нових історичних умов швидше здихатися спадщини всіх конкурентів, остаточно монополізувавши свій вплив на пам’ять і свідомість нащадків Рейху та СРСР. Саме під цим кутом зору він і має право на існування. Під цим – і ні під яким іншим.

Для більшості українців, аргументація, заснована на беззастережному ототожненні й засудженні німецького фашизму та радянського комунізму, аж ніяк не є істиною в останній інстанції, як полюбляв колись казати великий друг Заходу М.Горбачов. Більше того – вона є глибоко хибною і сприймається не інакше, як провокація. Бо їхні діди та батьки власним життям захищали СРСР як свою Батьківщину від агресії з боку Німеччини.

Для більшості українців Радянська Україна була батьківщиною (російською мовою – "малой родиной"), а СРСР – Батьківщиною (тобто "Родиной большой"). Як будь-які інші нормальні люди і громадяни, вони ладні були боронити і першу, і другу від непроханих візитерів, не відчуваючи великої різниці у тому, про яку з них слід дбати більше, а про яку – менше.

Захист своєї власної домівки та своєї держави набував для кожного з них незрівнянно більшого значення ще й через те, що ворог був рішуче налаштований не лише на завдання вирішального удару по армії противника, а на фізичне знищення східних слов’ян як окремої етнічної спільноти, яку в той час у Берліні, розглядали як неповноцінну.

Мій дід Павло Соколовський теж захищав Батьківщину. Він і мільйони таких, як він, думали й діяли чесно, так, як кожному з них підказували розум і серце. Хтось інший обирав для себе інший шлях, іншу долю, кидаючи зброю, залишаючи напризволяще бойових товаришів і здаючись у полон ворогові. Тепер цей вибір фаворизується як єдино вірний.

Він при цьому штучно нав’язується мені – онукові діда Павла, якого я не хочу і не можу зрадити. Він не зрадив, чомусь тепер зрадити пропонують мені. Але вибір, заснований на зраді, для мене так само неприйнятний, як і для переважної більшості нормальних українців. І тут нічого не вдієш.

Додому, до родини, до дружини та трьох маленьких дітей моєму дідові Павлу повернутися не судилося: німці спалили його живцем в одному з численних польових таборів для радянських військовополонених у перші місяці війни. Спалили, бо приховав, що був офіцером, а його виказав хтось з тих, хто згодом протоптав собі стежку у сите й затишне життя за океаном.

Доля мого іншого діда склалася щасливіше. Він повернувся додому п’ятдесятирічним чоловіком, пройшовши рядовим усю війну від початку до кінця.

Устиг повоювати і його син – мій батько, для якого Перемога протягом усього його життя була найкращим спогадом і найсвітлішим переживанням.

Мої діди і батько – переможці! А я – нащадок переможців!

У ставленні до 9 Травня, до Великої Вітчизняної або Другої світової війни українське суспільство нині розколоте. Чи є це проблемою? Так, поза всяким сумнівом, є. Чи варто робити з цієї проблеми трагедію? Ні, не варто.

Знайти оптимальний за нинішніх умов і обставин вихід із цієї непростої ситуації мала б допомогти держава, проводячи виважену й системну політику в цій сфері. Державна політика мала б бути передусім спрямована на зняття гостроти і на майбутню консолідацію навколо певного, спільного для всіх або для переважної більшості громадян, розуміння історичної події, про яку йдеться, та епохи, в якій вона відбулася.

Стрижнем такої політики, на моє глибоке переконання, мало б стати рішення про те, що 9 Травня в Україні треба святкувати. І святкувати саме як День Перемоги. В якій саме спосіб проводити святкування. це нехай би вирішували в областях, бо історична доля різних частин нинішньої української державної території складалася по-різному, і не враховувати цей факт було б нерозумно.

Україна – одна з країн, які здобули перемогу в Другій світовій війні. Точніше, не Україна, а Українська РСР як складова СРСР, але Україна є її правонаступницею, отже і право іменуватися переможцем у війні їй, безумовно, належить.

Відмовлятися від славних сторінок своєї національної історії, щоб догодити комусь, від кого тепер залежать твої статки, або через те, що цю сторінку вписано до історії не самотужки, а разом з росіянами, - безглуздо і навіть дико. Та ще й безвідповідально й низько по відношенню до пам’яті минулих поколінь, на долю яких випали жити й виживати у ті страшні роки.