dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 23 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность «Галицький проект» і Україна

«Галицький проект» і Україна

Галицький проект і Україна

Уявімо собі, що за іронією долі Галичина до цього дня лишалася б там, де їй довелося побувати у попередні історичні епохи, - у складі Австрії або  Польщі. А тепер уявімо, що після падіння Берлінської стіни і розпаду СРСР Львів, відчувши себе таким собі австрійським або польським П’ємонтом, узявся б повчати Відень або Варшаву, що й як їм треба робити і як далі жити.

Від самої згадки про щось подібне сміялися б, гадаю, не лише австрійці та поляки. Реготала б уся Європа, уявляючи собі вуйка з полонини, який вимагає дати йому змогу зайняти місце за диригентський пультом Віденської опери, або провінційного галицького вчителя, котрий преться за кафедру Ягеллонського університету виголошувати лекцію про витоки цивілізації.

Лише українцям було б зовсім не до сміху. Бо їм, на превеликий жаль, довелося на власній шкурі відчути отой галичанський "п’ємонтизм", який для решти європейців видається таким веселим і кумедним.

У ситуації ідейного вакууму, який утворився після здобуття Україною незалежності, ще більшою мірою ускладненою шаленою метушнею навколо керівних посад і місць біля "годівничок" запропоноване галичанами бачення державотворення виявилося чи не найбільш конкурентним і затребуваним. А найголовніше – таким, що найбільшою мірою влаштувало ту частину компартійної номенклатури, якій вдалося або зберегти у своїх руках, або прибрати до рук і владу, і майно, і ресурси, і право говорити й діяти від імені народу. Так, власне, і було покладено початок "галицького проекту".

Події розвивалися стрімко і бурхливо. Одержавши карт-бланш на демагогію відповідного ґатунку, "елітні" кадри зі Львова висунули себе в лідери "галицького проекту". Заручившись, окрім усього іншого, підтримкою І-ої Галицької асамблеї (об’єднана сесія Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської обласних рад, яка відбулася 16 лютого 1991 року), яка на формальному рівні відродила спільну "галицьку" ідентичність, - вони  у масовому порядку ринули до Києва, вдаючи, що знають, що до чого і що почому. І ще й так добре знають, що можуть й інших навчити.

У Києві галичани почали йменуватися націоналістами і позиціонувати себе як борців за українську національну ідею та національну державу. При цьому той факт, що гарні слова потрібні їм лише для того, щоб приховати  бажання дорватися до влади, вони старанно приховували. Втім, дуже швидко справжні наміри й мотиви галичан у Києві стали для всіх зрозумілі, адже нічого нового вони не вигадали, зайвий раз довівши справедливість висновку Дж.Оруела щодо того, що націоналізм невіддільний від прагнення до влади.

Слідом за львів’янами посунули не менш гонорові й не менш спритні хлопці та дівчата з Тернополя та Івано-Франківська. Ще дещо згодом вгамовувати кадровий голод і підвищувати національну свідомість до столиці попрямували натовпи діячів районного масштабу зі стриїв, коломий, бродів, бучавів etc. Не кажучи вже про Галич та Дрогобич.

До цього галичани почувалися у Києві ніяково, ходили по місті мовчки, озираючись, побоюючись голосно розмовляти у метро або у тролейбусі, щоб з них не глузували, як із селюків. Тепер їм стало тут дуже комфортно. На них почали дивитися з повагою й навіть з деяким острахом. Їм не треба було більше опановувати ані російської, ані літературної української. Можна було балакати і в центрі міста, і в усіх казенних домах, і навіть на телебаченні так, як в рідному селі. Та ще й зверхньо дивитися на тих, хто цього не вмів.

Київ заговорив "по-львівшькому". Столицю було взято під контроль і дуже швидко перетворено на плацдарм для подальшого наступу на решту території країни, особливо ж, на схід і південь, куди галичани навіть після захоплення Києва у своєму природному вигляді потикатися побоювалися. Під прикриттям авторитету центрального уряду це робити було значно легше й простіше. Опиратися "людям зі столиці" в областях не дуже-то звикли.

В окремих органах системи державного управління й у всій цій системі загалом, у закладах культури, науки, освіти утворилися неформальні групи вихідців з Галичина й їхніх симпатиків, які впливали на формування й здійснення державної політики – зокрема, гуманітарної – саме в тому дусі, в якому  описує вплив цього фактору  М.Е.Генсон, коли стверджує, що неформальні групи можуть контролювати будь-який процес не лише незалежно від загальних правил і настанов, що їх пропонує офіційна влада, а навіть ігноруючи їх і діючи всупереч їм.

Симпатиків ставало з кожним днем дедалі більше й більше. Галичани принесли із собою до Києва культ зради. Зраджувати стало не лише не соромно, а й якось навіть модно. По-галицькому забалакали й почали думати вихідці з інших регіонів України й чимала кількість киян не в першому поколінні. Для частини із цих людей така мімікрія була не надто приємною з міркувань моралі, проте вона приносила незаперечну вигоду, і ця обставина для більшості  схиляла шальки терезів на користь "галицького проекту".

А тут ще галицьких родичів з Америки та Канади понаїхало. Усіляких там джорджів та джонів, які, щойно перетнувши український кордон ставали грицями й іванами. Й у кожного другого – дебела торба з "долЯрами". А як почали вони ті "доляри" роздавати, рахуй, за дурно. Тільки-но кишені підставляй та не забувайся їм відсоток віддавати…

Верхом наївності було б думати, що ініціатором "галицького проекту" виступила саме Галичина, на честь якої він здобув свою назву. Історична доля цієї території складалася так, що їй ніколи не щастило брати на себе роль центру, головного джерела й рушійної сили подій, завжди лишаючись лише периферією. Не ініціюючи нічого власними силами, Галичина постійно підтримувала чужі ініціативи. З інших центрів до неї докочувалися різноманітні хвилі, з яких вона сприймала ті чи інші новації і примхи моди.  

Коли мода доходила до Львова, у Відні про неї встигали забути. "Галицький проект" для України за визначенням не міг бути сформований у Галичині, не мав жодного шансу на самостійність.  Його було задумано й запущено в обіг саме як інструмент, за допомогою якого не  галичани, а хтось зовсім інший, використовуючи їх і прикриваючись ними, хотів впливати на перебіг справ в Україні й навколо неї після її виходу з СРСР і відокремлення від Росії. Самих галичан така схема цілком влаштовувала. Насамперед через те, що вони перетворювалися на законодавців моди в масштабах всієї країни.

Коли "галицький проект" набрав обертів, сталося так, що суто регіональну картину світу й розуміння світових та національних проблем, які він із собою ніс, було силоміць, у примусовому порядку, перенесено на загальнодержавний рівень практично без змін і, до того ж, без будь-якої адаптації до цього нового рівня, до його масштабу й вимог, цим масштабом зумовлених. Перенесення при цьому супроводжувалося шаленою кампанією пропаганди й агітації в істерично-агресивному стилі під гаслом: "хто не з нами – той проти нас, а відтак заслуговує лише на знищення".

Майже все те, що з висоти Львова й Галичини сприймалося як щось солідне й достойне уваги, у Києві виглядало скромно, а у багатьох випадках ніяк не виглядало. Проте ті, хто це розумів, змушені були заплющували очі, щоб не наражати на неприємності й небезпеку самих себе. Підняти голос проти галичан або піти проти них означало підписати собі смертний вирок. Довелося в авральному порядку підганяти всю державу під львівську мірку – від того все змарніло й здрібніло.

"Галицький проект" не пропонував ніяких новацій. Він був реінкарнацією того комплексу ідей, які побутували в певних колах локальної галицької еліти з давніх давен. У підґрунті цього комплексу лежав і лежить безнадійно застарілий у наш час етноцентризм, до того ж, етноцентризм надзвичайно войовничий, агресивний.

Ситуація ускладнювалася внаслідок того, що "галицький проект" являв собою типовий різновид феномену, добре знайомого з досвіду інших країн та народів. У дусі такого явища, як європоцентризм, практично всі без винятку нації, народності, етнічні групи, розташовані на периферії Європи, дивлячись на захід від місць свого постійного проживання, почуваються неповноцінні, а звертаючи погляд на схід, навпаки, охоплюються комплексом повноцінності.

Так, хорвати почуваються "більшими європейцями" від сербів, словенці – від хорватів, чехи – від словаків, румуни – від молдаван. Галичани теж відчули себе європейцями й кинулися європеїзувати Київ та Україну. Шкода, що європеїзація по-галичанському виявилася ні чим іншим, як нав’язуванням тих глибоко застарілих провінційних поглядів та уявлень, які панували серед галицької квазіеліти.

Суть програми побудови національної держави зводилася навіть не до гасла: "Україна – для українців!", а "Україна – для Галичан!".

В якості основного алгоритму втілення "галицького проекту" в життя, його нав’язування державі та суспільству було обрано тактику бліц-кригу. Будь-які альтернативи апріорі відкидалися навіть без розгляду. Будь-який суспільний діалог з метою представлення й обговорення інших точок зору не лише відкидався, а й гостро засуджувався як такий, що нібито ставить під загрозу "чистоту" українства й українську національну державність. Заслугу здобуття останньої, певна річ, галичани приписали собі.

Із самого свого початку "галицький проект" був просякнутий надмірною долею русофобією. Проте зневага і ненависть галичан не обмежувалися лише Росією, росіянами й усім російським. Вони зі зверхністю й неприхованим презирством ставилися й до українців – тих, що не такі, як вони. А "не таких" в Україні виявилося в десять разів більше, ніж "таких".

Русофобія як наріжна ознака галицької ідеології лежить на поверхні. Самі галицькі політики її не лише не приховують, а, навпаки, навіть хизуються нею. Хоча, в той же час, нетолерантне ставлення до російської мови та її носіїв у Галичині не афішується. Натомість ситуація перевертається з ніг на голову шляхом старанно поширюваного міфу про те, що, мовляв, "західняки" російську мову сприймають цілком нормально, а ось "східняки" українську – ворожо.

У публічному просторі ще більш старанно приховується  той факт, що важливою складовою "галицького проекту" є експансіонізм по відношенню до решти території України та етнічних спільнот, що її населяють.

Особливу ж лють галичани завжди виявляли на адресу українців, рідною мовою яких є російська й яких вони взагалі не вважали ані людьми, ані громадянами України. Символом таких "яничарів" та "запроданців" став для галицької ментальності  Донецьк і все, що з ним пов’язане. Створений в інформаційному просторі штучнийобраз Донецька як втілення всього антиукраїнського, кримінального, гостро негативного набув і політичного значення, і надзвичайної ідеологічно-цивілізаційної ваги.

"Галицький проект" став для України величезним кроком назад. Наслідки цього кроку даватимуться взнаки ще дуже довго. Головний його результат – розкол суспільства, супроводжуваний граничним загостренням відносин між окремими його частинами. А ще – параліч системи державного управління, спотворення національного обличчя, національної культури і духовності (у тому числі мови, історії, літератури), зведення їх до локальних галицьких зразків, по-своєму цікавих, проте нездатних відобразити все багатство і розмаїття того, що, дійсно, включає в себе українська культура.

Ще одним з катастрофічних наслідків втілення в життя "галицького проекту" слід вважати скочування України – країни, яку двадцять років тому багато хто всерйоз розглядав як потенційну нову "зірку" Європи, - на периферію світового розвитку, а також провінціалізація буття у самій Україні та у свідомості українців.

Саме тимчасовий успіх "галицького проекту" став однієї з передумов приходу до влади в країні "помаранчевих", які за п’ять років поставили її без перебільшення на самісінький край національної катастрофи.

"Галицький проект" в Україні був приречений на поразку і, зрештою, зазнав поразки. Нині стає дедалі зрозумілішим той факт, що він сам себе вичерпав, переродившись у радикальний націоналізм "Свободи", яка, до речі, також претендує на загальноукраїнський резонанс її діяльності.