dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 19 Октября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Книга мертвих, або Апартеїд - 2

Книга мертвих, або Апартеїд - 2

Книга мертвих, або Апартеїд - 2

Партія – це не тільки в шахи, карти, теніс чи більярд.

Це ще й брудна політична гра.

(Слова і музика народні)

ЧАСТИНА ДРУГА, КОНСТИТУЮЮЧА

У першій частині я змушений був із гіркотою констатувати, що Україна нині знаходиться в стані апартеїду de facto. При цьому я мав на увазі апартеїд (від сполучення двох слів мови африкаанс – apart – «окремо» – і heid – «стан») у його класичному значенні – «нарізність», тобто стан розпорошеного суспільного буття, в якому влада і народ живуть окремо, а точніше – живе, власне, тільки влада, причому на повну котушку.

Певна річ, у будь-якому з відомих історії прикладів апартеїду все зрештою зводиться до стосунків між «верхами» і «низами», але все ж таки зазначимо, що досі ця політика застосовувалася там, де спільний життєвий простір доводиться ділити між різними етнокультурними групами, коли сильніша, більш розвинута чи то пак «продвинута» й за умовчанням більш цивілізована група таким чином зберігає власну цілісність і намагається захистити свою соціокультурну й політичну систему від тих, хто не бажає цілковито відмовлятися від своєї «відсталої» ідентичності й перетворюватися на пасивний об’єкт асиміляції, але разом із тим хоче долучитися до переваг, що забезпечуються фактом приналежності до «вищої» культури. Таку ситуацію неможливо виправдати, але її принаймні можна зрозуміти й пояснити – хоча б крізь призму теорії «соціального дарвінізму» або елементарної логіки виживання – коли хочеш вижити сам, змушений виживати інших зі спільного життєвого простору, як у випадку з Південно-Африканською Республікою чи Ізраїлем. Тут хоча б ясно, хто з ким і проти кого гуртується (і гуртування це неодмінно відбувається).

Але застосування тих самих принципів у межах однієї соціально-політичної  спільноти на кшталт України, попри всю її етнічну строкатість, по-перше, виявляє крайній цинізм з боку тієї частини соціуму, яка воліє відокремитися від усіх решти разом із мало не всім національним багатством країни, а по-друге – сильно ускладнює картину буття: створивши позірну політичну систему з номінальними партійними розкладами, та ще й начебто розгалужену на виконавчу, законодавчу, судову й інформаційну гілки, влада ставить «простолюдинів» майже у безвихідне становище, заважаючи їм чітко визначити свого ворога чи бодай об’єкт невдоволення й тим самим не даючи змоги як слід згуртуватися в боротьбі за свої основні права і свободи. Людина перетворюється навіть не на фізичну особу, як звикли її трактувати в державних органах, а на елементарну електоральну одиницю, борсаючись в тенетах вибору між політиками й партіями, що її вже розчарували, і політиками й партіями, які її ще не зачарували.

Саме тому «нормальній людині» потрібен «нормальний», тобто «здоровий», апартеїд, відокремлення себе від будь-яких брудних ігор у політику (а інших у нашій державі не було й поки що не передбачається) і перехід до «здорового способу життя», а якщо без ігор ніяк не обійтися – можна віддавати перевагу шахам, картам, тенісу або більярду.

Державно-управлінські структури існують в умовному модусі – так, наче й справді вважають нас громадянами та піклуються про наші повсякденні потреби, але при цьому геть нехтують інтересами цих самих номінальних громадян. Громадянам же залишається також жити (а не жевріти й виживати) в умовному модусі – так, неначе державно-управлінських структур не існує (бо їх таки не існує) чи принаймні громадяни від них не залежать – і своїми скромними силами поволі покращувати соціальну атмосферу в країні.

Звичайно, важко вимагати від кожної людини бути давньогрецьким філософом і жити поняттями на кшталт Демокритової автаркії, Аристотелевої евдемонії чи Епікурової атараксії, але жити з почуттям самоповаги, гідності й совісті можна спробувати – щоправда, лише завдяки відмові від нав’язаного державою статусу homo politicus за відсутності політикуму як такого (замість нього маємо політичний бомонд і політичний гламур).

Був такий оригінальний французький філософ на ймення Мішель Фуко, котрий писав про владу сучасного типу, що вона всюдисуща не лише тому, що є всеохоплюючою, а передовсім тому, що виходить звідусіль, починаючи з самої «маленької» й гнобленої людини. Він хотів цим сказати, що влада є такою, якою ми дозволяємо їй бути, вона по суті є нашим скарикатуреним образом, кривим дзеркалом нашої суті. Ми звикли критикувати владу, щось вимагати від неї, обурюватися нею, навіть не обтяжуючи себе думками про те, скільки в цьому всьому від нас самих.

Аби усвідомити, якими своїми поганими проявами влада завдячує нам самим, необхідно абстрагуватись від неї й перейти в стан приватної особи, що володіє, може, й небагато чим, але як мінімум тим, що прийнято називати природними правами людини. Тільки тоді виникне можливість сформувати образ «дистильованої влади», «чистого зла» й зрозуміти, які претензії ми дійсно маємо висувати саме до неї, а не до себе самих.

Для цього потрібно не так уже і багато – згадати про елементарні етичні імперативи з біблейського декалогу, точніше останні шість заповідей («шануй свого батька та матір свою…», «не вбивай», «не чини перелюбу», «не кради», «не свідкуй неправдиво на свого ближнього», «не жадай дому ближнього свого, не жадай жінки ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого») і намагатися дотримуватися їх. І перестати, нарешті, бути стародавніми єгиптянами…

Так-так, не нащадками трипільців, а саме єгиптянами, котрі залишили найдавніший із відомих людству, розміщений у 125-й главі знаменитої «Книги мертвих» звід моральних імперативів (і заповідей там було не десять, а цілих тридцять сім!), на основі яких згодом були складені скрижалі Мойсеєві, але зовсім в інший граматичний спосіб: не наказовий, як у Біблії, а дійсний у заперечній формі: «я не чинив зла людям», «я не чинив поганого», «я не чинив блюзнірства», «я не здіймав руку на слабого», «я не був причиною сліз», «я не вбивав», «я не наказував убивати», «я не чинив перелюбу» – і так далі, аж до останнього рефрену: «Я чистий, я чистий, я чистий, я чистий!». Щоправда, для єгиптян ці фрази мали ритуально-магічне значення, їх вони промовляли перед судом богині Істини Маат уже після смерті й таким чином очищалися від усіх скоєних за життя гріхів, а нинішня людина схильна до вживання тих самих словесних формул для банального самовиправдання й перекладання власних гріхів на ближніх і дальніх своїх, але перед судом не богів, а власного багато в чому дитячого егоцентризму, завдяки чому винуватцями у всіх негараздах виявляються всі, крім неї особисто. Те, що для стародавніх єгиптян було предметом віри, для нас є звичайним проявом лицемірства, позбутися якого необхідно для того, аби не тільки отримати моральне право ганити владу, але й знати, за що.

Отже, перша форма «здорового апартеїду», або ж апартеїду етичного, полягає в тому, щоб виокремити в собі порядну, совісну людину й тим самим відокремитись від влади, здобувши автономію приватного життя; якщо ж якимись частинами свого єства ми пов’язані з владою, краще їх позбавитись, навіть попри те, що ці зв’язки є пуповинними. Порядок ззовні можливий лише коли порядок є всередині свідомості.

Дехто може вбачити в цьому спробу ескапізму, втечі від реальності, хоча насправді це не втеча від, а творення реальності замість тих фантомів, що ними влада годує свідомість пересічних громадян. Та щоб нікому нічого не ввижалося, потрібно застосувати ще одну форму апартеїду в дещо іншому значенні. У даному разі йдеться про неологізм, утворений через гру двох слів – грецького префіксу а, що означає заперечення, відсутність чогось, і латинського pars і пізнішого старофранцузького partie, тобто «частка», «партія». «Здоровий апартеїд» другого різновиду при нашій фактично відсутній, але символічно представленій політичній системі, являє собою, таким чином, принцип безпартійності політичного життя. Але ж у нашій країні партій більш ніж достатньо, під дві сотні набереться, тож коректніше було б говорити для початку про департизацію України, без якої ми так і не отримаємо більш-менш повноцінної політичної структури. У свою чергу, необхідність процесу департизації є наслідком не тільки незавершеного, але й не розпочатого процесу декомунізації після розпаду СССР і проголошення незалежної України.

Трагіфарс політичного життя в Україні полягає в тому, що воно так і не змогло розпочатися після номінального розпаду совєтської соціалістичної системи. Звичка бути на папері членом партії й фактично безпартійним, оскільки КПСС була fake-партією, сутим фантомом, збереглася в свідомості більшості колишніх громадян СССР і за часів незалежності. Майже всі партії, що виникли за останні два десятиліття, є недолугими генетичними клонами комуністичної прародительки чи номенклатурними квазіполітичними конгломератами на кшталт Партії Регіонів – не враховуючи декількох теперішніх пігмеїв, що утворилися вегетативним способом внаслідок розпаду Народного Руху. Дріб’язковість і неефективність партійної системи підтверджується необхідністю об’єднання в блоки задля виживання й тим паче потрапляння у вищі ешелони державного управління, а також тим, що протягом 2000-х років партійні й партійно-блокові новоутворення виродилися у відверті бізнесові та технологічні проекти.

Звісно ж, повноцінну політичну систему без партій створити неможливо, але коли політичне поле захаращене такою кількістю партійно-брендового сміття, годі й говорити про її створення. Для початку необхідно розчистити ґрунт, забезпечивши умови суворого апартеїду для технологічних парт-проектів, призначених виключно для того, щоб вводити електорат в оману – нехай собі конають своїм життям, а виборці шукатимуть нових форм, і бажано, щоб це були форми самоорганізації, а не ходіння на поводу у фальшивих лідерів. А там, може, справа дійде й до відкриття «другого фронту» – народного, як це було під кінець існування Совєтського Союзу.

Ці форми неминуче будуть спочатку дрібними, проте, можливо, не дріб’язковими, а шлях до перетворення первісних осередків у більш-менш помітні політичні структури – довгим. Можливо, занадто довгим для тих, хто воліє й надалі вірити в обіцянки «покращання життя вже сьогодні» чи сподівається, що кількаденними мітингами, хай навіть дуже численними, одразу вдасться досягнути відчутних результатів. Щоб зрозуміти, який довгий шлях лежить попереду, достатньо хоча б поверхово ознайомитися з багатодесятилітньою історією формування демократичних суспільств у західних країнах. Така далека перспектива в багатьох може викликати зневіру, але ж це все таки перспектива. Як відомо, Мойсей не дійшов до землі обітованої, не потрапив через річку Йордан на землю ханаанську, хоча й прожив аж 120 років; він лише побачив її з гори Нево як туманну перспективу. І не всякий птах долітає до середини Дніпра. Та в будь-якому разі краще блукати, плутати, йти й летіти, ніж повзати…