dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность «Новий Апартеїд», або «З думками про Україну» (Частина 1)

«Новий Апартеїд», або «З думками про Україну» (Частина 1)

Новий Апартеїд, або З думками про Україну

Апартеид – нормальная вещь.

(Валерія Новодворська)

Якщо читач подумає, що в цій статті йтиметься про проблеми чорного населення України, то він у принципі буде правий. Більше того, слід також попередити, що в першій частині ми констатуватимемо, що апартеїд насправді в Україні вже є (за аналогією з «Apocalypse Now» Френсіса Форда Копполи можна було б сказати «Apartheid Now» – хоча це ще, дякувати Богу, не апокаліпсис), а в другій стверджуватимемо про необхідність встановлення апартеїду в Україні. Аби комусь не спало на думку, що в автора щось негаразд із здоровим глуздом чи не вистачає клепок в голові, почнемо з початку і розглянемо все по порядку, а це означає, що потрібно буде дочекатися й частини другої.

Останнім часом, спостерігаючи за діями української влади, мимоволі починаєш міркувати про те, що іноді краще злочинна бездіяльність з боку управлінських структур (як то було за перебування Віктора Ющенка при президентській булаві), ніж будь-яка діяльність уряду взагалі, ліпше повний безлад і анархія, ніж «порядок і стабільність».

Демократичний (точніше, буржуазно-демократичний чи навіть меритократичний) ідеал держави полягає, як відомо, в концепції «нічної сторожі», згідно з якою державі слід обрубити її численні левіафанови голови разом із пащами (між іншим, швидкий і дешевий, хоч і сердитий, і не раз успішно випробуваний у новій історії Європи спосіб дещо втамувати апетити державців), натомість приладнати їй до тулуба побільше рук, якими б вона, держава, уночі давала своїм не лише почесним, але й просто чесним громадянам спокійно спати й захищала їх від усіляких негараздів і небезпек, а вдень давала б цим громадянам повну свободу дій та ініціативи, щоб ті, знову ж таки спокійно, жили-поживали, добра наживали й частку від нажитого сплачували державі у вигляді податків за «добре проведену роботу» нічної варти.

Здається, мало не кожному пересічному громадянину України стало наразі цілком очевидно, що жодної функції охорони інтересів своїх громадян держава в цій країні не виконує, а тому з метою мінімізації моральних та матеріальних збитків від діяльності державних інституцій варто було б якомога обмежити можливості втручання держави в повсякденне життя звичайних людей – тобто знову-таки обрубити ті самі левіафанові голови.

Проте, крім звичайних людей, існують ще люди незвичайні або навіть надзвичайні, котрі вирізняються своєю особливою наївністю, простотою чи здатністю робити вигляд, що вони нічого не помічають і не розуміють. Це – політики, адміністратори, «керівна ланка», а також політологи, соціологи, правники та інші суспільствознавці, а також журналісти, газетярі й телевізійники, тобто продуценти політичного гламуру, без якого, на жаль,  нині неможливо уявити собі сучасне життя. Не всі, але в переважній більшості своїй, причому в багатьох випадках перша група не лише тісно співпрацює з другою й третьою, а й об’єднує всі групи в одній особі, завдяки чому замість славнозвісних чотирьох влад маємо одну, але монолітну, консолідовану й вертикалізовану. І саме вони здіймають так звані інформаційні хвилі, хоча в цих хвилях немає справжньої інформації (тобто змістовного наповнення), самі лише інформаційні приводи, і цим продовжують плутати решту українців, кидаючи в простір риторичні запитання на кшталт: «Куди рухається Україна?», «Якими будуть пріоритети чи вектори подальшого розвитку?», «Як нам реорганізувати систему влади в Україні?», «Яким чином найліпше провести системні реформи?», «Яка політична модель суспільства буде найбільш ефективною?» і т.д. При цьому вони роблять вигляд, що, по-перше, намагаються реалізувати принцип Аристотеля, за яким держава має привести людей через найменше зло до найвищого блага; по-друге, їхні голови розпухають від усіх цих проблем і турбот за український народ; по-третє, ці добродії денно й нощно сушать свої розпухлі голови над розв’язанням цих проблем, аби українському народові спалося спокійніше.

І український народ дійсно переважно спить, як багатир із однойменної коротенької казочки Салтикова-Щедріна, приспаний шорханням цих беззмістовних інформаційних хвиль, від яких немає іншої користі, ніж слугувати тлом для політичної гіпнотерапії. Подеколи цей народ здригається уві сні, відчуваючи, що влада відкусила від його соціального тіла ще один ласий шматок, і починає жалітися, ба навіть протестувати, усвідомлюючи, що влада не відчуває його потреб, не чує його скарг і волань і тільки й робить, що намагається стулити йому пельку безперервним одностороннім «монологом з народом» через монополізовані масові медіа-ресурси – не лише для того, щоб той не зміг вільно висловити свої переконання, але й затим, щоб він своєю пелькою поменше споживав.

Не усвідомлює цей народ у переважній більшості своїй, що влада не просто його не чує – вона не може його почути. Тому що є всі підстави говорити про встановлення в нашій країні режиму апартеїду. Тому, що влада – «біла» (і при цьому необов’язково «пухнаста», тут все залежить від природної здатності різних можновладців відчувати потяг до політичного гламуру), а народ – «чорний». Чорний не в сенсі «чорношкірий», а в сенсі «чорносошний», від сохи, від землі, від тяжкої й невдячної (і не віддяченої) праці.

Звісно, не слід ідеалізувати й сам народ (тим більше той, що здатен по-багатирськи спати мало не тисячоліттями). Звісно ж, він і справді «працює як негр» другої ери рабовласництва, та не слід забувати, що негри-раби якщо й працювали, то здебільшого з-під палки, так само як і більшість «совєцьких негрів», що свій трудовий вклад у «безсмертну справу комунізму» оцінювали за принципом «як вони нам платять, так ми їм і працюємо». Не слід забувати, що наші соціально-генетичні зв’язки з «совком» у більшості набагато міцніші, ніж кревно-історичні зв’язки з джерелами національної ідентичності чи спекулятивно-мрійливі уявлення про стандарти цивілізованого життя й західні життєві цінності. Але ці родимі вади нинішнього українця жодним чином не скасовують необхідності визнання його знесилено-пасивним об’єктом апартеїду у формі соціальної передовсім сегрегації.

До речі, апартеїд, як дала нам зрозуміти одна з найкрутіших демократок Росії Валерія Іллівна Новодворська, – це нормально. І нормально не тому, що це – сумна норма життя, а тому, що це – правильно (отакої). Ось тільки-но спробуйте поговорити про ізраїльську (єврейсько-палестинську) модель апартеїду – Валерія Іллівна відгризе вам все що можна і не можна (принаймні віртуально). А між тим про це явище говорять не лише прямі вороги Ізраїлю, але й правозахисники, у тому числі з «Міжнародної Амністії», і цілком європейські західні науковці, і навіть два лауреати Нобелівської премії миру – архієпископ Десмонд Туту і 39-й президент США Джиммі Картер, один із найщиріших і найсправжніших гуманістів сучасності. Отже, сама можливість проведення аналогії між режимом, що перетворив Південно-Африканську Республіку на країну-ізгоя, і політикою Ізраїлю щодо палестинців вказує на те, що в основі апартеїду лежить принцип зовсім не расовий (євреї та палестинці з цієї точки зору просто браття-близнюки), а – в деяких, і то не поодиноких, випадках – національно окрашений соціально-політичний. Це одна з форм ксенофобії, що найчастіше сполучається з ксенократією (дослівно – «владою чужих»). «Апартеїд», як відомо, в перекладі з африкаанс означає не більше ніж «нарізність», «відокремленість». З огляду на це станово-корпоративний устрій феодальної Європи був нічим іншим, як апартеїдом, до того ж часто-густо аристократія була зовсім іншого етнічного походження, ніж підлеглі їй маси «чорного населення», як, наприклад, Англія після підкорення її Вільгельмом Завойовником. Та й «дєдушка» Ленін не просто так писав про офранцужених декабристів, що «страшно далеки они от народа» – не ближче, ніж понімечена царська родина.

Можливо, демократія впоралася з цією проблемою? В принципі і начебто так, але диявол криється в деталях. Напевне, зайвим було б тут нагадувати про таку загальновідому й сумнозвісну «дрібницю», як рабовласництво у Сполучених Штатах і його пережитки.

Але в самій ідеї демократії у формі меритократії («влади достойників», ліпших за своїми людськими якостями, яким суспільство свідомо делегує особливі повноваження) замість аристократії (ліпших за технічною ознакою приналежності до «голубої крові») криється небезпека переростання природної нерівності людей і неминучої диференціації суспільства на підставі цієї нерівності в сегрегацію й, зрештою, апартеїд. Живе й досі такий собі чудернацький математик Александер Гротендік, котрий довів, що в будь-якій групі, навіть високоосвічених і геніально обдарованих людей (як-от, власне, самі математики), система стосунків з математичною неминучістю рано чи пізно деградує до розподілення на дві касти – «вищих» і «болота», а відтак і «вищі» так чи інакше перетворяться на «болото» за відсутності конкуренції чи елементарної комунікації з «іншими». Але задовго до нього без усілякої математики Джордж Герберт Уеллс у своїй «Машині часу» навів апокаліптичну картину роздвоєння людства на витончених і розніжених елоїв і грубих канібалів-морлоків, нащадків колишніх аристократів і пролетарів відповідно. Це вже був апартеїд не на класовій, а на міжвидовій основі.

Здається, нинішнім пролетарям – а краще було б ужити улюблене Марксове люмпен-пролетарям та доповнити їх люмпен-пенсіонерами, люмпен-підприємцями (тими «малими підприємцями», що мерзнуть на відкритих базарах, аби продати пару копійчаних ганчірок китайського виробництва), люмпен-інтелігентами тощо – ще досить далеко до канібалізму, оскільки поки що поїдом їдять не стільки вони, скільки їх – мабуть, предки майбутніх «витончених мурлоків».

Та основи апартеїду вже закладено, причому закладено фундаментально. «Еліта» суне не як уліта з російського прислів’я, а як швидкісний катерпілер, пожираючи на своєму шляху не тільки все, що їй зустрінеться, а й саму дорогу, спопеляючи за собою всі мости, човни та інші засоби вороття. Її представники бізнесують (бо будь-яка форма діяльності для них – сутий бізнес і нічого ані особистого, ані людського-гуманного) у спеціальних закладах, відокремлені від решті населення прошарком офісного планктону й «середнього», а також «напівсереднього» і «трохи нижче середнього» бізнесу, яким теж дещо перепадає у вигляді шматочків загальнонаціонального пирога. Вони носяться поки що тими самими шляхами, але на принципово інших автах, для водіїв котрих немає ані правил дорожнього руху, ані доріг, і тим більше решти водіїв чи пішоходів. Вони пишуть закони під і для себе чи в кращому випадку для деяких закордонних і міжнародних установ, якщо передбачають певний зиск з їхнього боку. Вони виховують і навчають дітей в окремих закладах, бажано за межами України, і там само, за межами, зберігають свої активи й капітали. Зрештою, вони їдять якісно іншу їжу і п’ють якісно інше питво, тож, якщо врахувати, що ми є те, що ми їмо, доведеться визнати, що субстанціонально чи то пак фізіологічно вони вже є іншими порівняно з «населенням».

Скільки ще треба підстав для того, щоб констатувати Apartheid Now? При цьому зауважимо, що цей процес «пошол» задовго до сьогодення – до нього долучився і Леонід Кучма, котрий написав і затвердив конституцію 1996 року, закарбувавши в ній ексклюзивні владні повноваження для президента й задекорувавши їх вижимками з Загальної Декларації прав людини, чудово розуміючи, що ніхто ці права забезпечувати для рядових представників суспільства не збирається; і Віктор Ющенко зі своєю месіанською зверхністю одкровень про «маленького українця»…

Але якщо ми погодимося з такою констатацією, то змушені будемо погодитися й з неминучим висновком: за таких умов безглуздо дискутувати про політичні реформи, оскільки ми не маємо політичної системи, а політичної системи ми не маємо тому, що не маємо політичного суспільства – якщо ми взагалі маємо суспільство. Політика в повному розумінні цього слова народилася після кількасторічних пологових мук, що змушений був винести давньогрецький поліс, аби народити первісну демократію, а в полісі кожен повноправний член суспільства (не всі були повноправними, але при цьому там декларації повноправства все ж таки збігалися з реальністю) мав право і обов’язок брати участь у політичному житті – тобто в житті взагалі. Політика можлива лише за умови цілісності соціального тіла, не розчленованого апартеїдом, тож наразі політики в Україні як такої немає і бути не може, а разом з цим – і політизації чи деполітизації і решти найрізноманітніших аспектів соціального буття, притаманних будь-якій цивілізованій державі.

То невже це – кінець і безвихідь? Апокаліпсис?

Ні, вихід є. І це, як не дивно, апартеїд. Пам’ятаймо, апартеїд – це нормально. Утім, про це в наступній частині.