dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 19 Августа 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Мовний фактор у політичному дискурсі (Частина 2)

Мовний фактор у політичному дискурсі (Частина 2)

Доктор филологических наук, Рудяков П.М.

З люб’язної згоди автора публікуємо продовження  виступу виголошеного на Третьому конгресі політологів, що відбувся 26 листопада 2010 р. в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України.

Про мовний фактор як про чинник етнічної консолідації українського суспільства та українського політичного класу на даному етапі лишається лише мріяти. Тим не менше, на моє глибоке переконання, він здатний виконати консолідуючу функцію. Це могло б статися, коли б виявилося можливим поєднати позитивне сприйняття у суспільстві й в окремих мовних спільнотах української мови як рідної й української як державної, уникнувши при цьому негативних конотацій, зумовлених чи то дійсною, чи уявною дискримінацією інших мов. Насамперед, це стосується мови російської, бо ж  саме її носії є найчисленнішими серед етнічних не українців, які проживають в Україні (80%, 11,3 млн.), разом з етнічними українцями, складаючи майже 95% усього населення України.  

Навряд чи може викликати серйозні заперечення й висновок про те, що нині в Україні "жодна з наявних у суспільстві культурних систем не має достатнього потенціалу, щоб стати домінуючою, а тим паче асимілювати інші культури. Культура титульної нації неспроможна на це, по-перше, з причини своєї недостатньої модерності, зумовленої пізнішим входженням етнічних українців у процеси урбанізації, а по-друге, в силу того, що вона вже давно не є "рідною" для значної їх частини… Більш модерна російська культура в Україні також не може взяти на себе інтегративну функцію".

Відтак, прямого шляху до мовно-культурної консолідації українського суспільства як фундаменту консолідації політичної у нинішніх умовах, схоже, не існує. Подолання чинного розколу варто шукати на інших концептуальних засадах, орієнтуючись не так на етнічну "чистоту" нації, як на її відповідність кращим зразкам провідних сучасних політичних націй.

Очевидно, що зосередженість на безумовному, нехай почасти і примусовому, впровадженні української мови як рідної для тих, для кого вона рідною не є, з метою перетворення її на безумовну функціональну домінанту національної соціально-комунікативної системи може не дати очікуваного результату. Серед побічних ефектів такої зосередженості можуть за певних обставин виявитися й такі, як, скажімо, ефект стримування консолідації суспільства на платформі нової – модерної - національної ідеї, заснованої не на етнічних, а на громадянських принципах та засадах.

За таких обставин "вибір мови" для України мав би де-факто перетворитися на "вибір мов" або, інакше кажучи, вибір такої моделі не ціннісно-державної, а функціональної, багатомовності, яка б з максимальною оптимальністю забезпечувала баланс між, з одного боку, рідною мовою як цінністю та як противагою загрозі етнічної асиміляції, а з іншого, мовою як інструментом забезпечення комунікації не лише на національному, а й на інонаціональному та наднаціональному рівнях.

При цьому, певна річ, не йдеться ані про відмову від збереження української мови як рідної для представників української етнічної спільноти й від дальшого її утвердження як єдиної державної, ані про редукцію державної мовної  політики, спрямованої на розширення суспільних функцій української мови у різних сферах організованого спілкування й серед різних мовних спільнот, представлених в українському суспільстві.

Мається на увазі інше. А саме про створення передумов для поетапного переходу від багато- або двомовної моделі національного мовного середовища старого зразка до моделі багатомовності нового типу. Прикладом такого переходу може служити досвід Литви, де після здобуття незалежності й здійснення низки системних кроків з модернізації державного і суспільного життя відбулися значні зміни у функціонуванні соціально-комунікативної системи країни, зокрема, перетворення литовської мови на функціональну домінанту та поступове звуження функцій мов національних меншин, у тому числі, російської та польської.

У Литві, якщо вірити спостереженням декого з фахівців, змінився вектор розвитку соціальних функцій мов, відбулися пере форматування їхніх взаємин та перерозподіл ролей. Щодо вектору, то він розвернувся в бік розширення соціальних функцій литовської мови як державної мови й мови єднання багатонаціонального населення країни. Цей процес супроводжувався й продовжує супроводжуватися посиленням, активізацією іноземних мов з

числа провідних європейських як інструменту інтеграції Литви до Євросоюзу та європейської спільноти як такої.

Російська мова продовжує функціонувати в якості поліфункціональної мови. Її застосовують як мову міжособистісного спілкування людей різних національностей, а також як мову російськомовної спільноти. Вона зберігає свої позиції у вищій та середній освіті, а також у сфері масової комунікації. При цьому фактичний статус російської мови в Литві значно перевищує рівень його юридичного потрактування. Втім, спостерігається і звуження сфери застосування російської мови як один з наслідків посилення функціонування литовської та змін у складі та домінантах соціально-комунікативного середовища, зокрема, активізації соціальних функцій англійської мови як світової.

Специфіка литовської моделі функціональної багатомовності, в основу якої покладено принцип пріоритету мови титульної нації як рідної для представників литовського етносу й як державної у поєднанні з принципами поваги до мов національних меншин та комунікаційного прагматизму, -  визначається нині поступовим переходом від одного типу багатомовності до іншого. Успадкована з радянської доби трьохкомпонентна – литовсько-російсько-польська - соціально-комунікативна система поступається місцем чотирьохкомпонентній – литовсько-російсько-польсько-англійській.

Литовську модель можна розглядати як один з варіантів переформатування мовного середовища відповідно до змінених соціально-політичних та геополітичних умов існування нації та національної держави, в якому позитив переважає негатив й який передбачає компенсаційні заходи для тих груп населення, чиї інтереси виявилися під загрозою в процесі змін.

Досвід Литви у реформуванні мовної ситуації і проведенні послідовної державної мовної політики, на мій погляд, заслуговує на те, щоб бути вивченим на предмет його можливого застосування в Україні, хоча про сліпе й некритичне перенесення цього досвіду на українське тло навряд чи варто серйозно думати. Будь-який зарубіжний досвід може бути корисний, проте його абсолютизація неприпустима. Це - шлях у нікуди. У пошуках оптимальної моделі оновлення мовного середовища та вдосконалення державної мовної політики, крім литовського, міг би стати у нагоді досвід інших країн світу, зокрема, таких, як Канада, Фінляндія, Білорусь, Індія та ін.

На відміну від Литви, мовну ситуацію в якій за традицією визначає не дво-, а багатомовність, для усіх згаданих країн характерна саме двомовність. У Канаді вона англо-французька, у Фінляндії – фінсько-шведська, у Білорусі – російсько-білоруська, в Індії – хінді-англійська.

Для України з її традиційно-хронічною сконцентрованістю на українсько-російській двомовності подібна ситуація, гадаю, ближча й зрозуміліша. Скажімо, досвід Канади з притаманним для неї переплетенням різних видів мовної політики: державної, суб’єктом якої виступає федеральний уряд, та регіональних, які здійснюються урядами провінцій, - мав би вивчатися у нас з особливою увагою й ретельністю. З урахуванням специфіки української мовної ситуації акцент при цьому слід було б робити на тому, що державна мовна політика повинна враховувати регіональну специфіку, а регіональні мовні політики неодмінно мають ґрунтуватися на політиці держави, доповнювати її, але ні в якому разі не суперечити їй.

Висуваючи на порядок дня суспільного розвитку питання свідомого вибору моделі багатомовності як ключового засобу подолання кризового стану українського мовного середовища й невідповідності мовної ситуації в Україні вимогам часу, не слід заплющувати очі на той факт, що феномен багатомовності несе в собі певні загрози й виклики, зокрема, з визначенням рідної мови, а також у сфері національної ідентичності.

"Не слід і уявляти собі, ніби національним ідентичностям не кидають постійно виклик інші види колективної ідентичності - родини, регіону, релігії, класу і статі, а також наднаціональних товариств і релігійних цивілізацій", - зазначає Е.Д.Сміт. Українська національна ідентичність у цьому відношенні не становить виняток. На сучасному етапі історичного особливої актуальності для неї набуває, з одного боку, такий виклик з боку "наднаціонального товариства", як формування глобалізованої спільноти зі специфічними особливостями, у тому числі мовними, з іншого, виклик, пов"язаний з поступовим перетворенням української нації з етнічної на політичну. Цей останній супроводжується еволюцією українського націоналізму в напрямку від етнічного до громадянського з відходом від виключної орієнтації на "ретроспективний" етнонаціоналізм і поворотом до нових форм осмислення та втілення національного начала, вже не лише як власне національного, а й як національно-державного.

Украй важливе значення у цьому процесі відіграє фактор уніфікації національної ідеї,  стратегічної мети, тактичних цілей у масштабі всієї нації, супроводжуваної подоланням розбіжностей і суперечностей між метою й цілями окремих груп національної еліти та соціальних верств. "Для вільної людини країна є сукупністю індивідів, які її складають, а не чимось понад ними, - слушно зазначає М.Фрідман. - Вона пишається спільною спадщиною та є вірною спільним традиціям... Вона не визнає жодної національної ідеї поза консенсусом цілей, якому громадяни служать кожний окремо. Вона не визнає жодного національного наміру окрім консенсусу намірів, який громадяни прагнуть втілювати кожний само по собі".

Зарубіжний досвід, до речі, дає щодо цієї проблеми надзвичайно багатий матеріал для осмислення й освоєння. Так, скажімо, у деяких районах Канади (особливо на заході країни) англомовні канадці підсвідомо чинять опір зусиллям влади з розвитку англо-французької двомовності. У Білорусі білоруська мова дедалі активніше витісняється з обігу російською. В  Індії зберігається напруга у сфері співіснування та взаємодії хінді й англійської як двох основних з п’ятнадцяти мов, які мають статус офіційних.

Щодо індійського досвіду, то на його основі українці могли б винести для себе один надзвичайно важливий з огляду на стан української мови висновок, який торкається необхідності посилення уваги до практичного забезпечення її державного статусу. На думку індійського вченого, "мова хінді зазнала поразки (у конкуренції з англійською мовою – П.Р.) ще й внаслідок того, що уряду й установам, зацікавленим в утвердженні цієї мови в якості офіційної, не вдалося виробити практичних заходів, які могли б забезпечити підвищення рівня володіння хінді людьми, які зараз нею не говорять".

Можливо, висновок, згідно з яким "офіційна двомовність (українсько-російська – П.Р.) перетворить Україну на Бананові Острови", звучить аж надто категорично, проте небезпека, на яку його автор звертає увагу, дійсно, існує. Вона набуває ще більших і загрозливіших не лише для гуманітарної сфери, а навіть у контексті національної безпеки, масштабів у зв’язку з тим, що значною мірою саме через неї в Україні нині склалася патова ситуація: офіційне проголошення українсько-російської двомовності може за певних умов призвести до небажаних наслідків. У той час, як відмова від цього кроку консервує нинішній кризовий стан національного мовного середовища.

Вихід з глухого кута, що утворився, варто було б, можливо, спробувати знайти у варіанті, сутність якого визначає статусно асиметрична двомовність, тобто співіснування та взаємодія української і російської мов як таких, які майже однаково важливі з точки зору забезпечення повноцінної комунікації, але мають формально зафіксовані статуси різного рівня.