dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 22 Августа 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Мовний фактор у політичному дискурсі (Частина 1)

Мовний фактор у політичному дискурсі (Частина 1)

Доктор филологических наук, Рудяков П.М.

З люб’язної згоди автора публікуємо виступ виголошений на Третьому конгресі політологів, що відбувся 26 листопада 2010 р. в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України.

Згідно з уявленнями, що їх пропонує дискурсивний підхід до розуміння нації й націоналізму (К.Вердері), мова як одна з рис національної ідентичності (або ознак нації), як, до речі, і решта значущих з огляду на їхню  вагомість у процесі націотворення знаково-символічних систем та явищ іншої природи, є неодновимірною, неоднозначною, неоднорівневою. Ця особливість дозволяє застосовувати її у різних дискурсивних практиках (або ідеологічних інтерпретаціях), у тому числі й у політичному дискурсі.

Мова як невід’ємна складова соціально-політичного процесу й як елемент політичного дискурсу має мало спільного з, власне, мовою як із системою знаків особливого типу, яка є об’єктом вивчення такої наукової дисципліни, як лінгвістика. Хоча ми й позначаємо ці два явища одним і тим самим терміном, маємо справу не просто з двома різними феноменами, а  з феноменами різної природи, кожен з яких у тих чи інших конкретно-історичних умовах під впливом певних як внутрішніх, так і зовнішніх факторів набуває специфічного вигляду, виконує ті чи інші функції.

Здатність мови до набуття ознак фактору політичного процесу  через наявність найбезпосереднішого зв’язку між мовою як системою знаків та політикою як окремим видом людської діяльності вже давно ні для кого не є секретом. "Людина, яка має мову.., - каже із цього приводу Г.-Ґ.Ґадамер, - має й історію". Історія ж, у свою чергу, як слушно вважає П.Берк, "засадничо пов’язана з політикою". За словами Д.Силі, "історія – це минуле політики, а політика – це сучасне історії". Отже, перефразовуючи Ґадамера, можна говорити про те, що лише людина, яка має мову, має політику, міркуючи й про те, що в сучасному світі лише людина, яка "має політику", "має" мову в повному розумінні слова.   

Про роль мовного фактору, зумовленого не так лінгвістичними, як екстралінгвістичними обставинами, у політичному дискурсі вже сказано й написано чимало й в Україні, і за її межами. Значення цього фактору аж ніяк не слід недооцінювати, проте й переоцінювати навряд чи варто. Хоча б тому, що у переважній більшості випадків (якщо й не у ста відсотках з них) він діє не ізольовано, а виключно у взаємодії з іншими, далеко не завжди посідаючи у загальній ієрархії обставин політичного процесу чільну позицію.

Однією з причин, котрі зумовлюють значення мови у житті суспільства й мовного фактору у політичному дискурсі прийнято вважати її – мови – приналежність до ціннісних категорій, покладених у підґрунтя і національної системи цінностей у її вербальному вираженні, і національної  ідентичності як такої, завдяки чому з"являється можливість здійснювати з  допомогою мови членування політичного простору за ознакою "свій" – "чужий".

Ціннісні категорії, як відомо, ніколи не бувають відокремлені одна від одної, хоча схема їхнього "розташування" по відношенню одна до одної, як і місце в ієрархії цінностей, що стихійно складається на тому чи іншому етапі історичного розвитку, у кожному конкретному випадку здатні набувати зовсім іншого порівняно з попередніми періодами вигляду.

Саме система цінностей, навіть якщо вона під впливом несприятливих обставин на певний час втрачає чіткість обрисів, перетворюючись на напіврозмитий конгломерат вимог та імперативів без зрозумілого значення й видимої можливості практичного застосування, дає особистості змогу організовувати простір – фізичний, соціальний, політичний та ін.. - навколо себе, освоювати цей простір, заволодівати ним, у відповідний спосіб впливаючи на його – простору – характер та особливості.

"Людина, - пише Л.Софронова, - міфологізує простір, членує його на окремі частини, "свої" та "чужі", орієнтує по вертикалі й горизонталі; виділяє в ньому особливі локуси, позначені сакральністю або, навпаки, побутові…

Вона конструює ідеальний простір, наділяючи його позитивними або ж різко негативними значеннями. Реальний простір змінюється під її поглядом, вона

приписує йому бажані значення, відштовхуючись, наприклад, від міфологізованого зразка".

Роль мовного фактору в сучасному українському політичному дискурсі визначається, насамперед, саме потребою вербального закріплення оновлюваної конструкції національного державно-політичного та ціннісно-національного розвитку, а також до системи її наріжних засад та орієнтирів. Але не лише нею. Існує точка зору, згідно з якою українська мова являє собою один з елементів, один з головних символів суспільного протесту та політичної опозиційності. Її розглядають як мову "креативного класу", тобто контреліти, орієнтованої, на відміну від правлячого режиму, не на консервацію чинного стану, а на побудову нової країни, на її модернізацію.

Лінгвістичні категорії самоідентифікації, разом з категоріями культурними, етнічними, географічними, економічними, лежать в основі поняття національність або політична національність у сучасному розумінні.

У контексті українських дискурсивних практик мовно-політичного характеру та змісту на нинішньому етапі розвитку особливого значення зберігає проблема, що її прийнято кваліфікувати як – "вибір мови". Це, крім усього іншого, дає підстави констатувати, що в Україні з"являється загроза консервації перехідного, трансформаційного, стану в сфері ідентичності.

Один з класиків сучасної антропології К.Гірц на підставі спостережень над процесом здобуття незалежності країнами Азії й Африки протягом 1945-1968 рр. стверджує, що немає жодної нової держави, в якій питання вибору мови не було не лише поставлено на порядок дня суспільно-політичного розвитку, а й не піднесено на рівень державної політики.

Досвід країн, про які йдеться, дає підстави говорити ще й про те, що у ході деколонізації та суверенізації нових суб’єктів системи міжнародних відносин вибір мови набуває характеру важливого елементу геополітичного вибору, визначення власного місця як у своєму регіоні, так і у глобальному масштабі, причому, не лише на формальному, а на неформальному рівні.

При цьому проблема вибору мови зазвичай доповнюється й ускладнюється іншою вкрай важливою й надзвичайно гострою проблемою, зумовленою потребами перехідного етапу державного будівництва, сутність якої полягає у здійсненні вибору між орієнтацією або на модернізовану модель розбудови новоутвореної держави, або ж на модель архаїзовану, яка передбачає безумовну вірність національній традиції і відданість їй.

Той же К.Гірц формулює цю особливість ситуації "вибору мови" таким чином: "Гострота занепокоєння, яке воно (питання вибору мови – П.Р.) викликає, а також успішність його розв"язання дуже різні; але попри все розмаїття своїх виявів, "мовна проблема" обертається саме дилемою "есенціалізм – епохалізм". Для кожного, хто розмовляє певною мовою, вона водночас є або більш-менш його власною, або більш-менш чиєюсь іншою; або більш-менш космополітичною, або більш-менш провінційною – тобто запозиченою або успадкованою, перепусткою або цитаделлю. Отже, питання, чи вживати її, коли і з якою метою, - це водночас питання про те, якою мірою народ має формувати себе за покликом своєї душі, а якою – за вимогами часу". Першу із згаданих можливостей – формування нацією себе "за покликом своєї душі" – учений якраз і кваліфікує як "есенціалізм", другу ж – "за вимогами свого часу" – як "епохалізм".

До цитованого фрагменту необхідне, гадаю, одне посутнє уточнення. Коли К.Гірц говорить про "формування народом себе", то має на увазі процеси, пов’язані не зі становленням і розвитком нації, а з будівництвом національної держави. Отже, "народ" у цьому випадку це – не нація, а національна держава, і саме держава має визначати для себе шлях розвитку, обираючи його поміж есенціалізмом та епохалізмом.

Екстраполюючи наведені теоретичні міркування на нинішню ситуацію в Україні, можна говорити про те, що для нової української держави і проблема вибору мови, і проблема визначення моделі державного розвитку, його засадничих моментів та орієнтирів зберігають неабияку актуальність. В українських умовах вони набувають особливої ваги й додаткової складності  через те, що досі залишається нерозв’язаною інша проблема принципового значення: проблема переходу від етнічної нації до нації політичної.

Етнічна ідентифікація, хоча й має здатність виступати в ролі потужного консолідуючого ресурсу, несе в собі й не менш сильний конфліктний потенціал. На нинішньому етапі історичного розвитку конфліктна складова виявляється з особливою інтенсивністю. Й Україна тут не виняток, а, на жаль, ще одне підтвердження загального правила.

Це пояснюється, насамперед, тим, що механізм етнічної ідентифікації "спрацьовує" в позитивному ключі тоді, коли наявні такі ознаки, як: спільна етнічна історія, визнана переважною більшістю членів і груп цього етносу; сформована держава з титульною нацією, яка виросла на основі етносу; єдина культура, в тому числі – політична; єдина релігія й відсутність різних конфесій, які перебувають одна з одною у відносинах гострої конкуренції; спільна мова, яка є рідною для більшості населення і має статус державної.

В Україні наразі нічого цього не спостерігається. Навіть більше того. Такі етнокультурні фактори, як мова, культура, релігія, етнічна приналежність, історія, працюють нині в українському етнонаціональному просторі не на консолідацію суспільства, а, навпаки, на його розкол.

Можна, гадаю, погодитися з тими, хто каже, що свідома диференціація українського етносу від інших, особливо, сусідніх і споріднених (зокрема, й за мовною ознакою, шляхом штучного протиставлення однієї мови іншій або іншим) намагання "розбудовувати самостійну Україну на принципах відокремлення української культури і мови від інших культур… несе в собі загрозу не тільки створення біполярної системи сприйняття архаїчного типу "свій – чужий", але й формування… "образу ворога"… та зростання рівня агресивності в суспільстві".