dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 13 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Танцюють всі... на кістках. Кілька слів з приводу Дня Пам'яті

Танцюють всі... на кістках. Кілька слів з приводу Дня Пам'яті

Танцюють всі... на кістках. Кілька слів з приводу Дня Пам'яті

…із смертю кожної людини малішаю і я, бо я єдиний з усім людством, і тому ніколи не питай, по кому подзвін…

(Джон Донн)

27 листопада подзвін в усій Україні мав би бути по незліченним жертвам (незліченним не лише в метафоричному, а й у буквальному сенсі – не обрахованим, якщо можна дозволити в такому контексті цей бюрократичний канцеляризм) голодоморів українського народу. Кажу «мав би», тому що далеко не впевнений, що насправді подзвін був по всій країні й у кожній душі тих, хто з різними почуттями – від гордості й самоповаги до презирства й зневаги – таскає в своїй кишені синьошкіру паспортину громадянина України.

На жаль, тема Голодомору й досі залишається не одним із знарядь кристалізації національно-політичної солідарності України, а «тиблоком роздору», однією з приманок для політичних тарганів, які воліють розтягти країну на дрібні, середні, великі і дуже великі шматини по своїх схованках таких розмірів, що їх можна з космосу побачити без допомоги програми «Ґуґл Планета Земля», замість подумати про те, як забезпечити соборність керованої ними держави й відтак довгострокові перспективи безбідного життя для самих себе. «Тиблоком» – тому що розмова про Голодомор ведеться українськими політиками в дуже звичній для них парадигмі «Ти дурень! – Ні, ти дурень!», а не в простих людських словах «Я пам’ятаю…» – і відбувається це в країні, що, по-перше, називає себе європейською, по-друге, прагне потрапити в Європу (при тому, що європейська, отакий от нонсенс), по-третє, з огляду на два перші пункти, більш-менш цивілізованою.

Щоб оцінити рівень «цивілізованості», розглянемо на контрасті досвід поводження з померлими й пам’яттю про померлих (не від голодоморів і не завжди навіть від голоду!) у деяких «грубих дикунів», як називав первісні народи один із видатних британських антропологів Едвард Беннет Тайлор.

Насправді у архаїчних народів існує доволі багато обрядів смерті, що можуть викликати здивування, навіть шок і расистську спокусу звинуватити їх у повному дикунстві й відсутності будь-якої моралі. На островах Мікронезії деякі племена померлих не ховають у звичному для нас сенсі цього слова й навіть не ховають взагалі. Їх просто відносять на поминальні місця, розташовані, як правило, досить високо в горах, і там залишають «на поталу» хижакам, мурахам і природним стихіям. При цьому не забувають їх навідувати й виявляти повагу і пам’ять до напів-, а то і повністю (це вже кому як пощастить) розкладених трупів. Ну, повне дикунство!

Але всіх, здається, перевершили мальгаші, мешканці Мадагаскару, точніше, представники племені меріна. Це не якийсь дрібний і захований глибоко в джунглях клан етнічних і культурних маргіналів. У ХІХ столітті саме меріна об’єднали всі малагасійські племена під владою своїх вождів, нащадки котрих тепер дуже часто стають президентами країни. І ще один цікавий факт: майже половина народності офіційно належить до протестантської кальвіністської церкви, тобто також є «цивілізованими».

Тож подивимось, як ці католики шанують своїх предків. Спочатку померлого ховають де прийдеться й майже без усяких церемоній, тому що смерть часто буває наглою, а коштів на проведення гідного ритуалу здебільшого не вистачає. Тому через певний час, підготувавшись як слід, родичі проводять, і тут уже на широку ногу, повторний ритуал перепоховання під назвою «фамадіана». Стається це через кілька років, тож покійники за цей час перетворюються на скелети. Скелет родича, загорнутий у циновку, перевозять «додому», накривають різнобарвними шовковими коштовними накидками, потім промовляють на його честь поминальні слова, після чого один із родичів виконує дивний, фантасмагоричний, на грані фарсу танець із останками покійного, що дещо нагадує розповсюджені колись на Західній Україні «ігри з мерцями» (так, там також, як і у багатьох інших народів, грали з мерцями, але ж не до такої міри!). Потім починається «основна частина» обряду, що більше нагадує справжнє оргіастичне весілля. Всі їдять і п’ють як на забій, сміються, танцюють, співають непристойних пісень (Джеральд Даррелл у книзі «Ай-ай і я» пише, що одного разу церемонія проходила під музику з веселої пісеньки «Лайдак той, хто з нами не п’є»). Предка носять селищем, розповідають йому останні новини з життя громади, після чого ховають вдруге, але знов-таки не остаточно, оскільки під час кожного такого обряду з родинної усипальні виносять кістки всіх предків і в буквальному сенсі перемивають їх, загортаючи в нові шматки шовкової тканини й тим самим полишаючи їх надії заспокоїтися аж доки не помре останній представник сім’ї й нікому буде проводити ці «дикі» обряди.

Але ж чому я взяв у лапки слово «дикі»? Хіба це не знущання над пам’яттю, не блюзнірство, не святотатство? Та ж ні! Це просто приклад характерного для первісної людини предметного мислення, яке будь-які внутрішні переживання спонукує вивести в контекст конкретних ритуальних дій і предметів. «Дикунський» танець з покійником виконується для того, щоб через ритуальне вираження неповаги розірвати зв’язки з трупом і «прив’язати» його до землі, в якій його буде поховано і в якій уже поховані його родичі, – але при цьому труп ховають поблизу селища, майже «вдома», тільки по той бік життя… Усипальні мерців меріна були такими собі скромними варіантами давньоєгипетських пірамід: вони зводилися з каменю, на відміну від звичайних жител, дуже багато оздоблювалися й залишалися єдиною архітектурною пам’яткою в місцині після того, як селище вимирало або пересувалося деінде. Отже, це начебто «блюзнірство» насправді має один-єдиний глибинний зміст – УВІЧНЕННЯ ПАМ’ЯТІ й ПОВАГИ до своїх предків.

Повернімося тепер до нашої сучасної української «цивілізації». У кожного з нас як «громадян і громадянок Всесвіту» є гіркий досвід прощання з близькими людьми й почасти гіркий, почасти веселий привід згадувати своїх рідних (якщо людина була добра, чому б за неї не порадіти?). Але в кожного з українців є ще й моральний обов’язок нести крізь себе й історію пам’ять про безвинно замордованих політикою голодомору сталінських часів. Саме тому 26 листопада 1998 указом тодішнього президента України Леоніда Кучми був запроваджений «День пам’яті жертв голодоморів» як загальнонаціональний символ української політичної єдності навколо однієї з найтрагічніших і найзнаменніших подій української історії. Щоправда, 31 жовтня 2000 року назва поминального дня була дещо відредагована, і він перетворився на «День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій», а указ того ж таки Леоніда Кучми від 15 липня 2004 року продовжив редакційну еволюцію в напрямі підправлення назви в «День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій».

Не хочеться тут заглиблюватися в мотиви, що спонукали Кучму до цих змін, але зміст їх цілком очевидний: дещо знівелювати етнічний характер українського голокосту через асоціювання його з загальною картиною життя і смерті за сталінського режиму, а згодом дещо принизити унікальність голодомору 1932–1933 років, цілком справедливо нагадавши, що це був не єдиний випадок масової загибелі населення України від голоду. Наступник Кучми Віктор Ющенко своїм указом від 21 травня 2007 року виправив назву Дня Пам’яті (просто «День пам’яті жертв голодоморів»), відокремивши його від політичних репресій в цілому й прив’язавши його до останньої суботи листопада.

Таким чином, навіть історія з вибором і трансформаціями назви Дня Пам’яті свідчить про наявність політичних ігор навколо трагедії голодомору. Але це просто ніжні квітоньки сакури порівняно з тим, що з сумною регулярністю відбувається щороку за декілька днів і навіть у самий день поминання. Ритуальна канва роковин (акція «Запали свічку», покладання свічок і горщиків із зерном, якого не вистачило для життя стільком людям у тридцятих роках, поминальні богослужіння) супроводжується паралельним політичним ритуалом боротьби «захисників» і «супротивників» голодомору, який інакше не назвеш, як паплюжними викаблучуваннями і павиними танцями над могилами померлих предків із перемиванням їхніх кісток. Знову й знову починаються «дискусії» щодо оцінок характеру трагедії, кількості її жертв, а відтак – підспудно – щодо того, наскільки глибоко нам слід скорбіти цього дня. З’ясовують, вважати це геноцидом, етноцидом, голокостом, голодомором чи просто голодом… констатують вустами нинішнього директора Інституту національної пам’яті від партії комуністів, що проблема голодомору ще далеко не вивчена, а тому всі розмови варто було б припинити до «остаточного вирішення» цього питання… підраховують (ох, уже ці підрахунки! хіба не досить гри в підрахунки у виборчих змаганнях?), скільки людей померло від голоду 1932–1933 років – 600, 800 тисяч, мільйон, 3 мільйони, 3 млн. 941 тис. осіб, як визнав 13 січня 2010 року Апеляційний суд м. Києва, 5 мільйонів, 7 мільйонів, 10 мільйонів з урахуванням непрямих втрат від ненароджених дітей… відстежують «істинні мотиви», що ними керуються «адепти» ідеї визнання голодомору геноцидом українського народу, – чи бажають вони своїми вчинками спаплюжити «наше общєє совєтскоє прошлоє» або якось образити Росію… наполягають на тому, що, попри всі жертви, Сталін – не Гітлер, а совєтський комунізм – не німецький нацизм, бо «совєтскіє люді» рукавичок з людської шкіри не шили й мила з людей не варили… При цьому годі й казати про одіозність осіб, що беруть участь у цих «дискусіях», і про тон, якими ці «дискусії» ведуться. А загалом увесь оцей галас, що здіймається з приводу великої скорботної дати в час, коли треба влаштувати бодай хвилину мовчання – якщо перефразувати Ніцше, «за бєспрєдєлом добра і зла». Складається враження, що публічні дискусії на цю тему ведуть якісь моральні невігласи, які не розуміють, що колись подзвін буде і по них, і не здатні відрізнити свічку поминальну від свічки ректальної. Такі хай вже краще взагалі свічок не ставлять.

«Дискусійний» дух зрештою просочує й офіційні відозви, навіть неминуче звернення президента до нації, яке цього року важко не назвати оригінальним. Адже замість «дєжурного» набору «затасканих» слів про пам’ять жертв голодомору маємо цілу низку справжніх одкровень. Наведемо кілька прикладів.

«То був справжній Армагеддон, коли люди од голоду втрачали людське». Ось на чому треба ставити акцент. Не Україна втрачала людей, а люди втрачали людське. І не ті втрачали людське, хто влаштовував і обслуговував це «мєропріятіє», а ті, кого змушували в нелюдський спосіб страждати «од голоду», пухнути й помирати штабелями.

«Найбільше дотикають серце пам’ятки і пам’ятники, зведені за народним звичаєм – на кошти, зібрані громадою. Це давня українська традиція». Отже, нам дають зрозуміти, що віднині годі сподіватися на державу (вона й так за президентства Ющенка зробила більш ніж достатньо) й пора повертатися до старих добрих українських традицій. Хочете поминати жертв голодоморів? Будь ласка, але за свій кошт, у державному бюджеті вистачає інших статей розходів.

«…ці печальні учти почали йти конвеєром, коли деякі, з дозволу сказати, “вчені” на численних імпрезах і “круглих столах” легко перекидаються мільйонами загиблих з голоду – від 3 млн. – до 5 млн. – до 7 млн., а то й більше – то це вже кощунство». Отже, не вчені, а вчені в лапках, і серед них, мабуть, Роберт Конквест і Девід Мейс, за висновками яких характер подій Великого Голодомору відповідає визначенню геноциду. І «вчені» – то особи, що «граються в цифри» починаючи від трьох і до семи-десяти мільйонів, а «вчені» на кшталт комуніста Сергія Гмирі, вираз обличчя котрого нагадує скоріше якогось іншого «иста» і котрий грається цифрами від 600 до 800 тисяч – то вже справжній вчений-історик, без лапок. І дарма, що геноцидом Голодомор українська Верховна Рада назвала ще в 2003 році, в доющенківські часи, а 2006 року офіційно визнала цю трагедію тим, чим назвала її трьома роками раніше. Що 24 країни світу також офіційно визнали саме таке формулювання – факт, що не потребує жодних подальших аргументів на кшталт того, що завдяки рішенню Апеляційного суду Києва через механізм міжнародного права аж 143 країни автоматично визнало факт геноциду. І взагалі – як мільйонам українських громадян, яким було адресовано це звернення, зрозуміти, чому заяви про понад мільйон і більше жертв – це кощунство, а про кількасот тисяч (які вже згаданий С. Гмиря пропонував визначити за кількістю могил) – не кощунство? Можна запропонувати ще один цікавий хід «вченого розуму»: викреслити з кількості могил 1932–1933 років (приймаючи апріорі те, що всі до єдиного померлі в цей час на теренах України були поховані, що вже є блюзнірством) тих, кого можна вважати «померлими природною смертю», а далі дискутувати з цього приводу й доводити, що смерть від голоду теж, власне, має природний характер і що дуже важко провести межу між природною голодною смертю й насильницьким катуванням голодом і вмертвінням за його допомогою.

«Імперія ЗМІ» також опинилася «на висоті морального падіння». Приміром, головний «імператор свободи слова» Савік Шустер ефір своєї програми 26 листопада по-діловому розподілив на три-чотири тематичних підрозділи й спокійнесенько згорнув обговорення теми Голодомору, щойно вийшов її час в ефірі, із чого з цілковитою очевидністю випливає, що протагоністів ефіру й авдиторію він зібрав не для того, щоб щось серйозно обговорити, а просто поговорити; жертви ж Голодомору для нього, таким чином, це – всього-на-всього «ньюзмейкери», черговий привід для «поговорити».

Тепер запрошую читача порівняти всю цю вакханалію танців на кістках голодоморів із ритуально-поховальною практикою «диких» народів на кшталт меріна. Знайдіть тут хоч якісь сліди ПАМ’ЯТІ й ПОВАГИ. Можете не шукати, дарма витратите час і нерви.

Що ж робити в такій ситуації? Дуже просто й дуже складно водночас: вірити в себе, в свою пам’ять, плекати пам’ять у собі й опікуватися тим, щоб і наші нащадки на «дрібному», неофіційному, простому людському рівні не забували жах, пережитий нашими предками. Звісно, пам’ятаючи про те, що Голодомор часто порівнюють з Голокостом і що слово «холокост» означає «жертовне спалення», можна було б згадати старий совєтський анекдот і спалити – але не сільраду, як в анекдоті, а Раду Верховну, а за нею – і всі інші владні інституції. Утім, можливо, це ще попереду.

А поки – просто запалимо свічку і зазирнемо у свою ПАМ’ЯТЬ і СОВІСТЬ… Бо ж подзвін рано чи пізно буде по кожному з нас…