dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 22 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Цивілізаційна парадигма української державності: деякі аспекти цивілізаційного підходу у висвітленні історичного процесу (Частина 2)

Цивілізаційна парадигма української державності: деякі аспекти цивілізаційного підходу у висвітленні історичного процесу (Частина 2)

Заст. Голови адміністрації президента України Рафальський О.О., Головний редактор ДК-САМІТУ Горєлов М.Є.

Як бачимо, процес становлення теорії цивілізацій як важливої складової історичної соціології супроводжувався складними змінами значення поняття «цивілізація». В цих змінах простежуються три тенденції. Спочатку, у ХVІІІ ст. поняття «цивілізація» вбирає у себе сенси передуючих йому, близьких за значенням понять, які персоніфікували процеси раціоналізації поведінки, становлення громадянського суспільства, вдосконалення державного управління. У ХІХ – на початку ХХ ст. його ціннісний зміст поступається місцем різнобічній за сенсом науковій складовій. Нарешті, в ХХ ст. його значення в цілому відновлюється, при цьому накопичений зміст не губиться, а переводиться у приховану, потенційну форму й, за потреби, актуалізується. Ці процеси опосередковуються переведенням поняття «цивілізація» з одного дискурсу в інший, що пов’язано з розширенням кола жанрів, які використовуються при будуванні історичного й філософсько-історичного нарративу.

Існують різні типи цивілізацій. В їх основі можуть бути соціально-економічні устрої, релігії, раси, системи цінностей, ідеології. Цивілізація може співпадати з національними кордонами, а може й істотно виходити за їх межі. Нарешті, вона може охоплювати навіть всю Землю (йдеться про світову цивілізацію).

Ми виходимо з тези, що кожна нація — це унікальна цивілізація. Неймовірно, проте факт: дефініція терміна «нація» семантично найпереконливіші ознаки мала ще наприкінці ХVІІІ ст., коли застосовувалася для позначення вищих верств суспільства, які безпосередньо забезпечували державний суверенітет. Логіка була такою: який сенс у тому, щоб у категорію «нація» включити весь народ чи хоч би його домінуючу етнічну складову? В цьому, за великим рахунком, сенсу нема, оскільки соціальні маси здебільшого не ідентифікують себе з визначальними проблемами функціонування соціального організму.

Сучасна суспільна наука оперує двома основними підходами до розуміння етнічності: об’єктивістським, що розглядає етнос в якості деякої історично-спадкоємнісної спільноти, котра має спільних предків і єдину расово-біологічну природу, та модерністським, який витлумачує етнос в суб’єктивному розумінні — перш за все як уявну спільноту, сформовану на основі тотожності кожного її члена зі сформульованим культурною елітою національним міфом.

Цілковита моноетнічність держави на сучасну пору є рідкісним явищем. Показовим прикладом моноетнічності є хіба що Японія та Ісландія. Інакше кажучи, сучасні держави в абсолютній більшості хоча і поліетнічні, однак саме воля і згуртованість певного етносу (як правило — титульного) призводить до відповідних політичних, державотворчих трансформацій. Ігнорувати цю обставину з точки зору наукового вердикту некоректно, а з точки зору дослідницьких висновків і пропозиційності загалом небезпечно, оскільки йдеться про нехтування фундаментальним чинником державницької креативності.

Безперечно, світ структурується водночас у двох протилежних напрямках — універсалізму та націоналізму. З матеріальної точки зору економічний взаємозв’язок, ефективність комунікацій, воєнні, економічні та пропагандистські впливи дозволяють стверджувати, що світ єдиний. Якщо ж підходити з інших позицій, зокрема ефективності міжнародних інститутів, то це не відповідає істині. Також не викликає сумнівів, що націоналізм у його первісному значенні не може бути надійним підґрунтям поліетнічної держави: для виконання цієї функції необхідна якась інша, надетнічна ідея. Однак, чи означає така надетнічність заперечення етнічності? В усякому разі, політична нація фактично відкидає культурне походження й значення нації, і маємо визнати: це не завжди йде на користь суспільній консолідації, сукупному благу суспільства.

Практично всі чинники культури є націогенетичними елементами. Кожен з них — мова, писемність, мистецтво й музика — пристосований змістом і формою до життєвих потреб народу; весь світогляд, етика й побут народу є тими елементами, що поглиблюють процес національної індивідуалізації, перетворюючи його з етнографічної сировини на національно викристалізований суспільний колектив. Народ — це етнографічна, а не національна одиниця. Якщо народ — це сировина, то нація — виріб з цієї сировини.

У новітні часи такий погляд обґрунтував О. Пріцак. Він слушно зауважував, що історія України — «це не історія української етнічної маси (етнізм не є об’єктом історії), а міряна лінеарним часом багатоперспективна візія минулого усіх типів держав і спільнот, що існували на теперішній українській території в минулому, та їх носіїв (еліт), політично свідомих («політичних українців»), і перейнятих ними розвинутих цивілізацій».

Продовжують розробку даної глобальної проблеми зокрема і російські колеги. Так, в одному з останніх підручників для вищої школи його автори стверджують, що цивілізація включає у себе окультурену історичну природу (в чистій природі існування цивілізації неможливе) й засоби такого перетворення, людину, яка засвоїла культуру й можливість жити та діяти в окультуреному середовищі свого проживання, а також сукупність суспільних відносин як форми соціальної організації культури, забезпечуючих її існування. В такому трактуванні цивілізація являється ні чим іншим, як суспільно-економічною формацією, але охарактеризованою без звичної догматики (вип’ячування примату базису й другорядної ролі надбудови) та з орієнтацією на виявлення ролі культури. Цивілізація виявляється ідентичною навіть не формації, а скоріше її регіональній різновидності — у зв’язку з підкресленням ролі культури, різної в різних районах світу. Правда далі автори згаданого підручника відзначають, що цивілізація є поняттям більш глобальним, ніж суспільна формація. Формаційні відмінності в суспільстві, котре вийшло з первісного стану — це відмінності всередині цивілізації. Формаційне розчленування суспільства надає цивілізації соціальну визначеність й історичну конкретність. Але таке уточнення мало що міняє по суті.

У свою чергу, відомий дослідник Ю. Черняк стверджує, що цивілізація дійсно відноситься до формації як ціле до частини, але не тому, що вона обіймає собою всі формаційні типи, а тому, що вона за своїм складом включає окрім формаційних багато інших елементів, окремих граней цих елементів та зв’язків з усіма ними. Він дає своє трактування даного терміну: “В широкому розумінні цивілізація — це цілісна система, що розвивається, суттєвих відносин між людьми, — мікрогрупами, великими колективами, взята із середовищем проживання й створеними матеріальними та духовними благами і особливо системою цінностей, що називається культурою (під поняттям суттєвих відносин слід розуміти відносини, котрі іменують рівень взаємозв’язків не лише між індивідуумами чи мікрогрупами, але і між великими колективами, що складаються за етнічною, національною, соціальною, професійною, конфесійною, регіональною та ряду інших ознак).

Цивілізація — система цілісна, котра має свої власні якості у порівнянні з сумою інгредієнтів, що її складають. Її частини, якщо використовувати термінологію загальної теорії систем, можливо розділити на елементи — елементарні структурні одиниці, подальше розщеплення котрих неможливе без втрати якості, компоненти, складені із елементів, і підсистеми, утворені із компонентів. До них добавляються зв’язки між вказаними частинами цивілізаційної структури”.

Якщо ж розглядати дане явище в просторово-часовому розрізі, то можна виділити три рівні:

1) глобальна цивілізація — частина (або все) людство, що досягло рівня цивілізованого розвитку і така, що проходить певні ступені, фази життєвого циклу;

2) локальні цивілізації, як найважливіші складові частини глобального співтовариства, котрі відрізняються за системою цивілізаційних цінностей, умовами проживання та діяльності, історичним досвідом. Вони також проходять через певні етапи історичного шляху — зміну поколінь локальних цивілізацій і фаз життєвого циклу кожної цивілізації та кожного покоління;

3) світові цивілізації як крупні етапи розвитку глобальної цивілізації і цикли поколінь локальних цивілізацій, епохи розвитку людства як єдиної мегасистеми.

Хоча «цивілізація» і «держава» — поняття не синонімічні, вони відбивають різні сторони того ж процесу, тобто переходу від первісних суспільств до ранньокласових. Важливим є і те, що в цьому питанні сходяться думками представники різних — «буржуазних», «марксистських», «західних» та інших наукових шкіл. А тому маємо погодитись з твердженням, що «цивілізація — це той стан суспільства, якому притаманні державна система управління, соціальна стратифікація (елітарне суспільство на перевагу первісному егалітарному), різні форми експлуатації». Для цієї стадії розвитку характерними ознаками є поява міст, писемності, законів тощо.

Та при розгляді давніх і середньовічних цивілізацій на теренах України необхідно чітко усвідомлювати особливості кожної з конкретних спільнот. Сам процес переходу до соціально стратифікованих суспільств не був миттєвим, з чітко вираженими характерними ознаками. Цивілізаційний процес треба розглядати у вигляді двох основних етапів — передісторії (становлення основ цивілізації) та власне історії (цивілізаційного розвитку). Для першого з них, що отримав в останні десятиліття назву «чіфдом» або «вождівство», вже була характерною соціальна й майнова нерівність, але ще був відсутнім легалізований апарат присилування. А для другого етапу стали притаманними всі ознаки державності. Суспільства, які за своїм розвитком знаходились на першому із згаданих етапів, слід характеризувати як протоцивілізації (вождівські цивілізації, чіф-цивілізації), а ті, що вже перебували на другому етапі, — власне цивілізаціями. Тому певною мірою казуїстичні формулювання із спробами поєднати в одному явищі різний сенс лише заплутують його розуміння. Як приклад можна навести таке трактування знаменитої трипільської культури: «З точки зору стадіального підходу до Трипілля в такому разі пасувало б поняття «протоцивілізація». В культурному ж відношенні вживання терміну «цивілізація»... є цілком логічним та виправданим». За такою логікою до цивілізацій можна відносити і розмальований комплекс з кісток мамонта (як і саму стоянку кам’яної доби) в с.Мізин на Чернігівщині.

І це вже робиться: “...цивілізація почалася на терені Давньої України з ДУХОВНОСТІ. Коли в XV-XIV тисячоліттях до н. е. в районі теперішнього Мізина на Десні викарбували на мамонтовій кістці МЕАНДРОВИЙ ОРНАМЕНТ як символ безкінечності буття (яка глибока й витончена філософська ідеологема! — Авт.). Коли утворили перший (палеолітичний!) музичний ансамбль з кісток мамута (відкриття археолога Бібікова! — Авт.). Коли прадавні українці почали виготовляти реалістичні та символічні (!) статуетки жінок, тобто першобогинею давніх була жінка, що творила диво — продовжувала рід людський”. Тож за такою, так би мовити, схемою, коли пізньопалеолітичні пам’ятки вже відносяться до цивілізаційного циклу, “рукою подати” до часів появи на сучасних українських теренах первісної людини близько 1 мільйона років тому.

Та що там на Україні. Виявляється, в глибинах кам’яного віку могла існувати суперрозвинута цивілізація, що загинула в результаті всесвітньої катастрофи! Начебто існує і інформація на підтвердження цього, але: “Археологічна інформація — одна із найзасекреченіших. Чимало відповідних даних і відомостей (артефактів, письмових джерел) зберігається в схованках тібетських монастирів, індійських храмів, Ватикану і т. д. Їхнє опублікування, як вважають, могло б викликати потрясіння в суспільстві”. Та: “Як виявляється, є досить впливові організації, зацікавлені в засекречуванні подібної “екстравагантної” інформації. Переважно це окультні й інші “латентні” структури, масонські ордени тощо”. Тож який же є міжнародний шпигунський потенціал у авторів такої “гіпотези”, якщо вони змогли, обійшовши могутні організації, добути таку “цінну й достовірну” інформацію!

Розгляд проблеми можна довести до рівня абсурду, а тому слід припинити фантазувати у цьому напрямі. Краще зупинимося більш докладніше та серйозно на понятті “держава”, що являється провідним інститутом політичної системи суспільства на цивілізаційному щаблі його розвитку. Але спочатку слід охарактеризувати вже згадане поняття “чіфдом” (або “вождівство”) — важливу фазу у стадіальному розвитку людського суспільства, останню ланку його додержавного устрою. Серед узагальнюючих розробок останніх часів, на нашу думку, однією з найбільш повних в історіографічному відношенні являється монографія М.Крадіна та Т.Скриннікової “Імперія Чінгіс-хана”. В ній подається і аналіз думок з приводу сучасного розуміння терміну “держава” та її назви як явища світового масштабу.

Теорія вождівства належить до числа найбільш фундаментальних досягнень західної політантропології. Найбільш ґрунтовно характеристики вождівства були розкриті в неоеволюційній концепції Е.Сервіса (основна робота якого вже згадувалася). Він дав визначення цьому явищу як формі соціополітичній організації з централізованим управлінням й спадковою клановою ієрархією вождів теократичного характеру та знаті, де існує соціальна майнова нерівність, але нема формального і тим більш легального репресивного та примусового апарату.

Т.Ерл, один із найавторитетніших спеціалістів сьогодення в області теорії вождівства, виділяє наступні, з його точки зору найбільш суттєві, ознаки даної форми соціально-політичної організації: спільнота з чисельністю населення в кілька тисяч (“просте” вождівство) або кілька десятків тисяч (“складне” вождівство); наявність регіональної ієрархії поселень; політична централізація й стратифікація; зародження політичної економії для інституалізації фінансової системи.

У колишніх країнах соціалістичного табору, включаючи й СРСР, ці ідеї до 70-80-х років ХХ ст. не отримали вагомого відгуку. Тривалий час розвиток пізньопервісних суспільств в марксистській археології та етнології було прийнято розглядати за Ф.Енгельсом і Л.Морганом, в межах концепції військової демократії. З плином часу ряд дослідників прийшли до висновку, що військова демократія в класичному вигляді не являлася безпосереднім попередником державності, пізніше виникали більш структуровані переддержавні форми, в яких більшість населення вже було відсторонено від управління, але ще були відсутніми ознаки держави. По суті це означає, що марксистські дослідники самостійно прийшли до відкриття феномену вождівства.

Один час популярністю користувався термін “дофеодальне суспільство”. О.Хазанов запропонував дефініцію “вождівство” як варіант перекладу з англійської мови слова chifdom. Потім Л.Васильєв детально ознайомив вітчизняних спеціалістів із суттю концепції.

Якщо ж підсумовувати різні точки зору на сутність вождівства, що висловлювалися в різні роки різними дослідниками, то можливо виділити наступні основні його ознаки:

- політична ієрархія й централізація, наявність центру та залежних від нього груп (громад, племен і т. п.);

- соціальна стратифікація, обмежений доступ до ключових ресурсів, наявність тенденції до відокремлення ендогамної еліти від простих мас в замкнутий стан;

- чисельність населення в кілька тисяч й десятків тисяч;

- перерозпреділення додаткового продукту по вертикалі (редистрибуція);

- відсутність узаконеної влади, що має монополію на застосування сили;

- загальна ідеологія і/або спільні культи й ритуали;

- сакральний характер влади, іноді теократія.

Говорячи ж про термін “держава”, слід відзначити, що латинське слово stаtus вже стало використовуватися в політичних дискурсах у XIV ст. й характеризувалося багатозначністю. В Італії термін stato розумівся як правляча влада взагалі, а також як апарат цієї влади. У Франції поняття etat означало статус, стан, об’єднання станів (“генеральні штати”), державу, націю. Подібна термінологічна невизначеність була обумовлена тим, що тоді у Європі проходила побудова націй, а також формування територіальних владних структур іншого типу (“національні держави”). Нові інститути влади стали усвідомлюватись в існуючій термінології.

Мабуть, найбільш рельєфно новий контекст терміну “держава” сформулював Н.Макіавеллі. Кінцеве ж осмислення сутності держави прийшлося на період європейського абсолютизму, коли вона починає сприйматися як власний, відокремлений від суспільства та його зверхників інститут (згідно Т. Гоббсу, “Левіафан”). До середини XVIII ст. термін вже грунтовно увійшов у європейську науку. Однак ця ж термінологія продовжувала використовуватись для означення станового поділу суспільства. В Європі склалася традиція паралельно використовувати поняття “держава” для означення не лише структури суспільства, але і всього суспільства в цілому (суверенна одиниця, “держава-нація”, “країна”). У російській мові етимологія поняття “держава” більш співзвучна термінам “царство, империя”, ніж поняттю “уряд”.

Тож можливо говорити про два смислові значення даного поняття. В широкому розумінні – держава як країна, нація (що нерідко використовується в повсякденній мові); і у вузькому інституалізованому значенні – держава як уряд (частіше використовується в повсякденній мові, і у вузькому інституалізованому значенні).

Згідно класичному визначенню М.Вебера, в політичній антропології прийнято вважати, що держава відрізняється від попередніх форм управління (вождівства) наявністю монополії на легітимне застосування насилля. Іншими словами, “арифметика” держави може бути викладена у формулі: “вождівство + насилля = держава”. Та не безпідставно багато з дослідників висловлюють сумніви, що дана ознака може вважатися надійним критерієм державності. Один із найбільш послідовних критиків цієї точки зору, Р.Кайнейро, вважає, що багатьом ранньодержавним утворенням якраз і не вистачало монополії на викорстання сили. Для підтвердження він посилається, зокрема, на англосаксонські закони, в котрих було записано, що будь-хто може сам вбити злодія, який його пограбував, і навіть отримати за це певну нагороду.

Існує думка, що держава не завжди має монополію на насилля. Як приклад називаються феодальні королівства середньовічної Європи, котрі не мали нічого проти міжусобних війн васалів, якщо вони залишалися лояльними до свого сюзерена. Ще один приклад: Ірак початку ХХ ст. — держава не могла заборонити сутички між племенами кочовиків й була вимушена обмежуватися побічним контролем. Після кожного зіткнення учасники конфлікту повинні були надавати поліційським службам детальну інформацію про кількість потерпілих та отриманих трофеях. В той же час монополію на використання сили можна знайти в багатьох бездержавних суспільствах. Наприклад, у гірських жителів Атласа нема апарату організованої влади й спеціальних каральних інститутів. Право на покарання та контроль за порядком накладено на громаду. З цього випливає, що ця ознака не може розглядатися в якості критерія для визначення держави.

Більш вірним було б робити акцент не стільки на монополії на насилля, скільки на інститутах влади. Якщо звернутися до класичних визначень держави, то вони в першу чергу мають на увазі наявність апарату управління. Так “Братинська енциклопедія” характеризує державу як “політичну організацію суспільства, або тіло політики: більш вузько термін відноситься до інститутів уряду. Термін став відомим в XVI ст. як результат його використання Макіавеллі в своєму “Государі”. Практично у всіх визначеннях держави наявна така ознака, як обов’язкова фіксація особливого апарату управління. Окрім того, все більше число дослідників схиляються до думки, що дана ознака являється єдиним універсальним критерієм для визначення державного суспільства. З найбільшою лаконічністю суть цього поняття висловив К.Віттфогель: держава — це “управління професіоналами”.

Інтеграція суспільства на державному рівні припускає наявність бюрократії, єдиної релігії, судочинства й поліцейської машини, тобто особливих спеціалізованих установ, призначених для управління. Громадянські чиновники відповідальні за управління, контроль над інформаційними потоками, мобілізацію ресурсів, військові — за завоювання та оборону від ворогів, а іноді й за підтримування внутрішньої стабільності, релігія — за створення загальної ідентичності та освячення існуючого ладу.

Вищевикладене означає, що держава — це не просто сукупність людей, які управляють суспільством. Особи з управлінськими обов’язками знаходяться скрізь — в племені ірокезів, грецькому полісі, африканському вождівстві. Згадавши першу ознаку знаменитого ленінського визначення класів і примінивши його до дефініції держави, отримуємо, що держава є велика група людей, причетних до управління. Ця група може бути розділеною на спеціалізовані підрозділи або відомства (міністерства, канцелярії і т. п.) або в принципі не бути інституалізованою й знаходитись при дворі, ставці (за М.Вебером — в “штабі”) правителя. Необхідно також враховувати, що органи управління гетерархічними спільнотами відрізняються від подібних органів в територіальних державах, котрі повинні були розвивати багаторівневі бюрократичні ієрархії.

Важливо також відзначити, що особи, які виконують управлінські обов’язки в перед — чи ранньодержавних суспільствах, можуть бути розділені на: загальних функціонерів, котрі виконують обов’язки лише в якійсь одній області управління; неформальних осіб, чия професія напряму не пов’язана з управлінням, але вони в силу свого статусу або ж з інших причин можуть чинити вплив на прийняття рішень (родичі, придворні, священники і т. д.). Поскільки загальні функціонери й неформальні особи можуть існувати не лише в ранніх державах, але і, наприклад, у вождівствах, лише категорія спеціальних функціонерів може слугувати критерієм для визначення державності.

Таким чином, держава — це не окремі особи, які займаються управлінською діяльністю, а цілий апарат, тобто сукупність спеціалізованих організацій і установ. Такі установи мають відповідну структуру і складаються із певного числа співробітників, котрі отримують винагороду за виконання своїх обов’язків.

Вивчаючи цивілізаційну історію України слід пам’ятати, що: “у історії немає ні прологів, ні епілогів. Вона не ділиться на розділи, кожен із своїми вступом і підсумками. Історія не робить перепочинків, щоб замислитися і зробити висновки з прожитого. На етапи і епохи ділимо її ми. Якщо весь плин подій вважати своєрідним текстом, то його з великими труднощами можна поділити на осмислені шматки, схожі бодай на речення, якщо не на розділи” [39]. А робляться подібні дослідження, щоб хоча б у якійсь мірі відповісти на запитання: “Чи так само невмолимо тяжіє над нами, людьми, наша національна доля? Чи кожна нація або велика цивілізація - то всього лише зародок, що з нього як з незримого яйця має вилупитися щось гігантське і, можливо, путнє, для чого, власне, ми живемо і страждаємо? Якщо так, то чи можна хоча б зрозуміти, куди нас несе історія? Які риси будучини вгадуються за напрямами силових ліній сьогодення?”.

Знайти адекватні відповіді на ці запитання є одним з головних і шляхетніших завдань сучасних істориків, політологів, соціологів.