dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Цивілізаційна парадигма української державності: деякі аспекти цивілізаційного підходу у висвітленні історичного процесу

Цивілізаційна парадигма української державності: деякі аспекти цивілізаційного підходу у висвітленні історичного процесу

Заст. Голови адміністрації президента України Рафальський О.О., Головний редактор ДК-САМІТУ Горєлов М.Є.

Цивілізаційна парадигма української державності є одним з найцікавіших і водночас недостатньо дослідженим феноменом вітчизняної історичної і політологічної науки. Слід нагадати, що поняття «цивілізація» належить до числа надзвичайно багатозначних. Своїм виникненням воно зобов’язане ХVІІІ ст. (зокрема, французькі філософи-просвітителі йменували «цивілізованимм» таке суспільство, яке засноване на ідеалах справедливості і розуму). Істотне поширення терміну «цивілізація» було зумовлене усвідомленням тієї суспільно-визначальної обставини, що будь-який соціум — це неподільна взаємопов’язана система оригінальної культури, науки, літератури, моральних та правових норм і т. ін.

Зародження цього поняття відбувалося в Європі в період кризи провіденціалістської парадигми, яка підпорядковувала історичний процес містичному початку. Світ людини уявлявся проекцією церковної догми, що доводила: спасіння душі — найважливіша справа для кожного індивідуума. На цьому тлі наявність стабільних понять, які обґрунтовували розвиток і зміну суспільних відносин, тип і рівень розвитку культури, спрямованість і швидкість руху історії не сприймали за необхідні. Тільки в ХVІІ–ХVІІІ ст. поняття «культура», «суспільство», «прогрес», «еволюція» набувають свого сучасного значення. Це відбувалося в процесі розмежування релігії й світської культури, держави й громадянського суспільства, провіденціальної й реальної картин історії.

Однак нарізне існування цих понять не вирішувало проблеми наукового пізнання. Кожне окремо і всі разом вони не в змозі були ефективно вирішити аксіологічне завдання. Методологію комплексного дослідження цивілізаційних процесів запропонував італійський вчений першої половини ХVІІІ ст. Дж.Віко, який вважав, що у вивченні історії, мови, релігії, суспільства і церкви центральне місце належить поняттю «культура».

Віко виділив в історії народів те, що він назвав «планом ідеальної вічної історії», тобто стадії розвитку, які проходить культура (і перш за все мова). Він назвав їх віками Богів, Героїв та Людей і співставив з етапами розвитку мови: періодом знакової (німої комунікації), малоартикульованої та добре артикульованої. По суті, це була та ж сама, дуже поширена у наступні часи, історична схема «дикунство-варварство-цивілізація».

Поняття «культура», «суспільство», «прогрес» історикам і філософам необхідно було співвіднести з більш складним, синкретичним поняттям, яке б відображало їх взаємодію і протиріччя, а також об’єднало ці поняття з базовими цінностями світської та християнської культур. У цьому понятті треба було закріпити нову роль людини, яка в епоху Просвітництва ставала на місце Бога як творця всього сутнього й брала на себе відповідальність за недосконалість Всесвіту. Таким терміном стало поняття «цивілізація».

Поняття «цивілізація» (politesse, civilite), яке передувало сучасному поняттю «цивілізація», було важливим елементом у стосунках елітних прошарків населення того часу. Вміння бути або видаватися вихованим високо цінувалося у вищому світі. Уявлення про «цивілізованість» як втілення ідеалу розумної природи людини виникли у Франції ще у ХVІІ ст. Варіант поняття «цивілізація» використовував у своїх «Роздумах про метод» (1637 р.) Р.Декарт, який протиставляв дикунів, напівдикі народи, що згодом стають цивілізованими (police). Схожі поняття використовував в Англії Ф.Бекон. До 30-х — 40-х років ХVІІ ст. вони увійшли до англійської мови.

У середині ХVІІІ ст. цим поняттям скористався Ф.Вольтер для порівняння культур, суспільств і країн у книзі «Есе про нрави народів». Для того часу це був інтелектуальний прорив. Але нові поняття погано вирішували як гносеологічне, так і структурне завдання. Використовуючи їх, історик опинявся на острівку «цивілізованості» серед моря «варварства» й переконував читача у слабкості людського розуму. Інші острівки «цивілізованості» також були ізольованими й не мали якихось значних спільних рис. Епохи розвинутої цивілізації, які Вольтер вбачав у «великих віках» (Олександра Македонського, Октавіана Августа та Людовика ХІV), уявлялися розірваними в часі.

Але в цілому ця методика виявилася науково ефективною й використовувалася як в історичній соціології, так і в інших дисциплінах, що вивчають цивілізаційні процеси. Зокрема, німецький соціолог Н.Еліас у своїх працях використовував її для аналізу епохи абсолютизму й Просвітництва як часу становлення суспільства, заснованого на внутрішньому контролі за поведінкою індивідів, раціональній поведінці й мисленні.

У сучасному розумінні поняття «цивілізація» було вперше використане у праці французького фізіократа маркіза В.Мірабо-старшого «Друг людини або Трактат про населення» (1756 р.). «Цивілізація» розглядалася ним не стільки як результат впливу життя королівського двору, скільки як похідний чинник розповсюдження християнства й прийняття суспільством його ідеалів. Мірабо вважав, що люди цивілізують одне одного в суспільстві, а релігія й уряд лише сприяють встановленню й закріпленню природного соціального й економічного порядку. Сутність цього порядку — в справедливості, яка є основою справжньої цивілізації, рівновазі економічних і політичних інтересів, попередженні соціальної нерівності, рівні освіти, від якої залежить майбутнє цивілізації. Її втілення він бачив у розвиненому сільському господарстві, вільній торгівлі, розповсюдженні просвіти всередині країни та поза її кордонами, зокрема, в колоніях. Поняття «цивілізація» одержало ціннісний зміст — воно стало первинним щодо поняття «висока культура». Встановлення «справжньої» цивілізації проголошувалося ним як мета історії.

У деякій формі поняття «цивілізація» обумовило можливість реалізувати всі три завдання парадигмального поняття: йому вдалося набути аксіологічного значення як джерела ідеалів релігії і держави, раціональності та економічної діяльності; воно розв’язало гносеологічне завдання, зв’язавши історика з подіями минулого таким чином, що вони стали для нього предметом наукового аналізу, бо держава і релігія в різних формах завжди були основою будь-якого суспільства, яке вийшло з первісного стану; воно, нарешті, структурувало історію, дозволивши порівнювати суспільства, в житті яких домінуючу роль мали релігія або раціональність, держава чи торгівля.

Як справедливо відзначає І.Іонов, в результаті даного пізнавального прориву сформувалася можливість подолання характерного для Віко і Вольтера суто монологічного історичного дискурсу, за якого автор твору — фактично головна діюча особа оповідання, а взаємодія історичних явищ в тексті практично неможлива без його посередництва, без експліцитного викладу історичної теорії. Це ставлення до історії культури почало змінюватися діалогічним історичним дискурсом, який відкривав шлях до історії-драми. При переході до діалогу роль автора у відображенні історії зменшувалась, а відкритий, експліцитний виклад історичних фактів став поступово змінюватись на прихований, імпліцитний стиль викладу, не характерний для філософії. За такого підходу історичні події і явища доволі вільно і самостійно взаємодіють між собою в рамках історичного нарративу.

Історична наука поступово перетворювалась на наукову дисципліну. «Риторичний» дискурс був тісно пов’язаний з «філософською історією» епохи Просвітництва, ядро якої складав не історичний, а філософський нарратив. «Діалогічний», а потім і «драматичний» дискурси означали перехід до розвинутого історичного нарративу ХІХ ст. Виникло джерелознавство — «внутрішня цензура» історичної науки, яка перевіряла її фактологічну базу на істинність. Раніше потреби в такій інстанції просто не було. Єдиним критерієм істинності була відповідність логіці, вимогам розуму. Джерелознавство (наука про походження текстів) розвивалося паралельно з герменевтикою (наукою про істинне значення текстів), яка допомагала з’ясовувати значення стародавніх символів і міфів. Перехід до нового типу дискурсу відкрив шлях до розвитку методології історичної науки. Сенсопороджуюча база історичних досліджень суттєво розширювалась.

Вперше спробу впровадження «діалогічного» історичного дискурсу здійснив на рубежі ХVІІІ і ХІХ ст. І.Г.Гердер, який в своєму понятійному апараті сполучав вживання центрального для німецької науки поняття «культура» з англо-французьким поняттям «цивілізація». Новим у його працях стало й те, що поняття «цивілізація» поєднувалось з усвідомленим поняттям «традиція». Останню він розглядав не в якості «пережитку», а як спадок поколінь, що пішли у вічність.

Гердер не відмовлявся від ідеї прогресу людства. Але він категорично виступав проти спроб представити історію одноманітною, бачити втілення одного й того ж ідеалу у схожих явищах. Він висміював намагання кожного з філософів встановлювати власні критерії прогресу, у відповідності з якими має виходити, що все в історії «розвивається по мотузці і кожна наступна людина, і кожне наступне покоління» вдосконалюється «в найкращій прогресії», при цьому збільшуються «показники доброчинності й щастя», а сам філософ, звичайно, завжди є «останньою, вищою ланкою, на якій все закінчується». В таких теоріях Гердер вбачав прояви «паперової цивілізації» епохи Просвітництва, яка може свідчити хіба що про старечий занепад у житті людства.

Для Гердера культура народу — не просто історичне явище, але й особлива цінність, яку можна співставити з цінністю прогресу. Культура не є порівняльною категорією. З порівняння культур не можна скласти уявлення про єдність історичного процесу. Наслідування і нав’язаний прогрес філософ вважав антицінностями. Вони неминуче призводять до необоротного знищення культури. «Освіта, яка виходить не з власних нахилів та потреб, — зазначає Гердер, — пригнічує й нівечить або відразу ж кидає у безодню». Тому він розглядав колонізаційну політику європейських держав як «зневажання людства». Натомість, на його думку, «краще було б, якби національний дух розвивався сам з себе, безперешкодно і в чистому вигляді». Таку політику, зокрема, він збирався запропонувати Катерині ІІ й покласти її в основу поступального розвитку Росії.

«Драматичний» виклад історії став можливим тільки тоді, коли дослідники стали використовувати поняття «цивілізація» у множині. Сталося це на початку ХІХ ст., коли німецькі романтики, зокрема, Ф.Шпегель, створили додаткову гносеологічну передумову для порівняння різних цивілізацій. Застосовуючи принципи провіденціоналістської картини світу, вони визначили духовну базу локальних цивілізацій як різні форми одкровення, починаючи від «одкровення Слова», що було дано народам Китаю, Індії, Єгипту та Ізраїлю, до «одкровення Світу», яке отримали християни середньовічної Європи. За цією теорією, людина, опановуючи здібності, закладені у неї Богом, робить крок до створення гармонійної особистості, але кожного разу зазнає поразки через свою гріховну сутність. Це — сюжет історичної драми, основи неупередженого діалогу цивілізацій. Божественне джерело всіх цих одкровень є силою, що їх урівнює. Воно виступає як єдиний справжній суб’єкт світового історичного процесу й одночасно витискує філософа з місця єдиного спостерігача та коментатора історичної драми. До 1827 р. у Франції Ф.Гізо сформував уяву про множинність цивілізацій як в Європі (французька, англійська, німецька та ін.), так і в решті світу (китайська, індійська, персидська тощо).

Велике значення для остаточного оформлення «драматичного» дискурсу мало те, що в середині ХІХ ст. незахідні цивілізації навчилися самі висловлювати свої погляди на західний світ. За приклад тут можуть правити слов’янофіли. Особливістю історичного дискурсу російських романтиків було те, що вони вели диспут із Заходом не від свого власного імені, а від імені традиційних цінностей християнського Сходу. Зокрема, І.Киреєвський в одній з своїх праць співставив два принципи ставлення до релігії та церкви, до способу мислення, до законності, до держави і суспільства — західноєвропейський та російський. Він критично поставився до «старої римської освіченості» (тобто цивілізації), в якій європейці бачили своє культурне коріння, засудив раціональність їх віри, законодавства і мислення, намагання розв’язувати проблеми зовнішніми, технічними засобами, суспільні протиріччя. Натомість філософ відстоював православні візантійські традиції, внутрішнє піднесення над зовнішніми потребами, суспільну єдність росіян. Вперше в цивілізаційних дослідженнях діалог набув розгорнутої форми, наблизився до історичної драми, бо, по суті, мова у Киреєвського йшла про пошук шляху до спасіння людства: вибір між дійсно християнським шляхом, традиції якого зберігав православний Схід, і шляхом католицьким і реформістським, на його погляд хибним, по якому пішов Захід.

У другій половині ХІХ ст. виникла можливість для відображення драми стосунків між цивілізаціями, кожну з яких історики намагались трактувати в рамках її власної логіки. Вперше думку про рівність цивілізацій висловив у 1853 р. А. де Гобіно: «Через те, що зовнішність їх (решти світових культур. — Авт.) цивілізацій не схожа на нашу, — писав він, — ми часто схильні вважати, що вони або варвари, або нижчі за нас за чеснотами. Немає нічого більш поверхового і, отже, більш підозрілого, ніж висновок, зроблений на підставі подібних аргументів». Цю саму тезу відстоював і німецький професор Г.Рюккерт, який вперше поклав в основу своїх роздумів про інші цивілізації їх власні оцінки західної культури. Його трактування історії православних країн нагадує філософію історії слов’янофілів. Він вважав, що світ православ’я самодостатній, незалежний від світу західного християнства. Адже навіть хрестові походи не призвели до окатоличення візантійців. Унія католицтва та візантійського православ’я була вимушеною, що свідчить про «внутрішню неможливість», неорганічність цього об’єднання.

У Росії (йдеться і про Київську Русь, і про Російську імперію, до складу якої входила Україна. — Авт.) «виникла якась внутрішня спорідненість між візантійською сутністю і слов’янським духом» при повній відсутності західного впливу. Так, закликання варягів анітрішки не вплинуло на слов’янську культуру. Неорганічність впливу варягів «унеможливило те, щоб слов’янська сутність внутрішньо змінилася від цього чужого елементу». В свою чергу, чужі володарі невдовзі переродилися у слов’ян і повністю злилися з руським (йдеться про часи Київської Русі. — Авт.) народом. Навіть за Петра І, як стверджує Рюккерт, «західноєвропейська культура не натуризувалася в Росії, для чого, мабуть, ніколи і ні за яких обставин немає жодної можливості, але була залучена як засіб для певних цілей, як знаряддя державної влади й політики».

Однак для того, щоб виникла сучасна романтична форма цивілізаційного нарративу, мало було релятивізувати уявлення про цивілізацію й доповнити раціональний підхід інтуїтивним. Необхідною виявилася поява трагічного відчуття краху рідної культури, розриву зв’язку часів і домінування філософії життя, яка органічно сполучала релятивізм, ірраціоналізм та інтуїтивізм.

Такі умови склалися тільки у ХХ ст. внаслідок Першої світової війни, коли з’явилась книга О.Шпенглера «Занепад Європи». Тоді весь ціннісний зміст виявився проблематизованим, і цінності, норми, стереотипи будь-якої культури у світовій історії почали сприйматися у вигляді рокової сили, долі, за яку людині доводиться розраховуватись життям. Суттєво ускладнився історичний нарратив.

На цьому тлі поняття «цивілізація» пережило ще одну кризу. Тепер воно стало відображати стадію деградації «високої культури», стан її духовного занепаду. Розвиток західної цивілізації розглядався як визначений долею процес падіння західного світу.

Рівноцінність цивілізацій, яку Рюккерт міг лише констатувати, у Шпенглера виявляється майже у всьому. Вони порівнюються як принципово однотипні явища, жодне з яких не заслуговує більш високої оцінки. Разом з тим, у кожної з них — своє обличчя, своя неповторна індивідуальність.

У кожної з культур своя мова, кожна з них породжує власне світосприйняття, яке Шпенглер намагався виявити, аналізуючи особливості різних проявів культури, від математики до права. Велич Шпенглера як мислителя полягає в тому, що він вперше переконливо довів: у західного історика перед очима зовсім інша всесвітня історія, ніж у великих арабських і китайських істориків. Вперше європейцям дали зрозуміти, наскільки провінційною і незначною була їх діяльність на тлі великих звершень середньовічного Сходу. Шпенглер дав глибоку критику сучасної йому західної історіографії й вказав на велику кількість білих плям в її інтерпретації історичного процесу.

Цей філософ констатував взаємне непорозуміння між представниками різних культур з часів античності й підкреслив: «німецьке й французьке благочестя, англійські й іспанські звичаї, німецький та англійський життєвий устрій стоять одне від одного настільки далеко, що найбільш втаємничене для будь-якої чужої нації є для пересічної людини нації... споконвічною таємницею й джерелом помилок з дуже тяжкими наслідками». Шпенглер закликав дослідників цивілізацій перетворити мову самовираження культур у мову спілкування між ними. Таким чином, у нього ми маємо справу не з реальним полілогом культур (він став можливим лише у другій половині ХХ ст., коли історію своїх цивілізацій стали писати історики практично в усіх країнах світу), а з полілогом як реальною формою організації історичного матеріалу.

Шпенглер зробив переворот у теорії цивілізацій, започаткувавши її класичний період. Він модерно функціоналізував термін «цивілізація» в умовах порівняльного культурологічного аналізу світових культур. А.Дж.Тойнбі у книзі «Осягнення історії» «переклав» теорію Шпенглера на мову західної соціальної науки, відновивши первісний сенс поняття «цивілізація». Місце деградаційної фази розвитку суспільства заступили «універсальні держави» або світові імперії. Історія цивілізацій була монументально, в кращих традиціях європейського роману-епопеї структурована, процеси й етапи цивілізаційного розвитку були проаналізовані як наукові закони: «виклик і відповідь», «зникнення і повернення», «розкол-і-полігенез». Це не завадило Тойнбі в останньому томі своєї праці знову знизити ціннісне значення поняття «цивілізація», підпорядкувавши його поняттю «всесвітня церква».

У другій половині ХХ ст. поняття «цивілізація» практично повністю відновило своє ціннісне значення й широко використовувалося в історичних, соціологічних і філософських дослідженнях. Зараз використовуються практично всі відтінки накопиченого сенсового змісту, які кожного разу кристалізуються у нові сенсові структури.

Далі буде...