dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Проблеми цивілізаційної визначеності сучасної України (Частина 2)

Проблеми цивілізаційної визначеності сучасної України (Частина 2)

Заст. Голови адміністрації президента України Рафальський О.О., Головний редактор ДК-САМІТУ Горєлов М.Є.

З часів Переяславської ради Україна перебувала й перебуває в зоні пріоритетних геополітичних інтересів Росії. Це — незаперечний факт, який слід сприймати так само, як ставлення США до Канади. Переяславський договір — подія, що докорінно змінила геополітичну ситуацію в Східній Європі на користь Росії. Як справедливо зазначає професор Лондонського університету Норман Дейвіс, "перехід України від Польщі до Росії важко переоцінити. Московія дістала економічні ресурси і геополітичну позицію, необхідні, щоб стати великою державою... формула "Московія + Україна = Росія" не фігурує у власне російських версіях російської історії, проте має фундаментальне значення. Навіть зараз важко уявити собі ситуацію, за якою Росія відмовилася б від можливості впливати на геополітичну поведінку України. Тобто могутній силовий магніт Москви, що притягує Україну, — це даність, яка не зміниться й у найвіддаленішій перспективі.

При цьому треба враховувати той незаперечний факт, що, окрім геополітичних чинників, міцно тримати Україну у своїх обіймах Російську федерацію змушує й демографічний фактор. Як зазначають московські аналітики, Росії не потрібний лише тільки простір. Простір як цінність необхідний Заходу, якій оперує категоріями геополітики. А Росії потрібні люди європейського походження, оскільки для неї вони — найбільша цінність. Українці в даному випадку — єдиний етнічний, демографічний і культурний ресурс великої російської нації. Іншого такого ресурсу немає і вже не буде. Це – найбільша і найреальніша ставка в боротьбі за Україну. Російська нація відчуває гострий дефіцит людей, котрі могли б хоча б використовувати та утримувати існуючий простір й розміщені на ньому ресурси. Без української генетики Росія швидко перетвориться на суто азійську країну. То ж марно сподіватися на те, що "північний колос" коли-небудь погодиться на втрату своєї європейськості.

У взаємовідносинах між Україною і Росією склалася ситуація, яка не може не викликати занепокоєння демократичної громадськості обох країн. Так, академік НАН України І.Дзюба зазначає, що «поки офіційна Росія розглядатиме Україну як сферу свого впливу і фактично свого сателіта (попри всю риторику про стратегічне партнерство), а в Росії «неофіційній» (серед широкого спектру політичних сил, від комуністів до нацистів, за винятком вузького демократичного прошарку) пануватиме мотив повернення України в «исконное лоно»... доти в Україні житимуть недовіра і тривога щодо намірів могутнього сусіда, а то й страх перед ним».

За таких умов, європейський вектор зовнішньої політики України став тією противагою, якою вона намагалася збалансувати загрози з Півночі. Більше того, за визначенням А.І.Кудряченка, «обрання європейського напряму за пріоритетний для значної частини українського політикуму перетворився на … засіб зміцнення власних позицій у середині країни і набуття авторитету за її кордонами… і стримування Росії».  При цьому привертає увагу розуміння українським суспільством поступовості, євроінтеграційного процесу. До цього спонукали, очевидно й провали радикальних спроб лібералізації економіки зі ставкою на імітацію американських чи американізованих форм життєдіяльності. Відчутною стала й тенденція до відторгнення «вестернізованих» форм масової культури, соціокультурних норм і духовних настанов широкими верствами української громадськості. Популяризована західними радниками думка про потрібність радикальних реформ для досягнення гарантованого успіху не була підтверджена практикою. Нерідко такий радикалізм наражався на нездатність суб’єктів економічного життя швидко адаптуватися до форсованих змін, обертався своєрідною кризою адаптації, нездатністю забезпечити стабільність розвитку на нових засадах. Першими жертвами кризи адаптації виступали якраз складні виробничі і науково-технічні системи, а також наявний в Україні значний гуманітарний капітал. А це, у свою чергу, викликало інстинктивне відторгнення політики інтенсивних реформ і культурних цивілізаційних засад Заходу.

Проте, як слушно зазначає М.Михальченко, взаємовідносини України з ЄС перспективніше розглядати в аспекті глобалізації, під якою розуміється об’єктивно зумовлений процес посилення загальної взаємозалежності країн і союзів країн в умовах розширення господарсько-економічних, комунікативних та інших зв’язків у сучасному світі. Сприйняття або несприйняття процесу глобалізації на ідеологічному й психологічному рівнях не позначаться на його об’єктивності. Цей процес не потребує визнання чи заперечення з боку країн, партій або індивідів. Він має і позитивні, і негативні аспекти, перші з яких слід якомога повніше використовувати, а другі — мінімізовувати.

Економічна складова глобалізації складається з трьох аспектів. По-перше, процес глобалізації ґрунтується на експансії західної (європейсько-американської) моделі економічного розвитку в усі регіони Землі. По-друге, в процесі глобалізації превалюють економічний зміст і економічні наслідки (ТНК, домінування кількох валют у світі, товари, послуги тощо). По-третє, економічна перевага групи могутніх держав призводить до соціальної і освітньої однорідності світу, поглиблення прірви між багатими та бідними країнами (хоча економічні еліти різних країн за рівнем прибутку зближуються, гомогенізуються). Загальна модель економічного розвитку за рахунок уніфікуючого потенціалу детермінує схожі соціально-економічні зміни й наслідки в різних країнах і регіонах.

Політична складова глобалізації є продовженням економічної і виявляється в політичній взаємозалежності країн світу і в можливостях контролю за політичним розвитком окремих країн і регіонів з боку супердержав або політичних блоків. Вона не базується на демократичних цінностях, як часто намагаються довести політики, і не є змовою «світового капіталу» чи «масонів». У політичній глобалізації закладено дві головні тенденції: а) формування оптимальних політичних умов функціонування світової системи капіталізму та типів держав, які цю систему влаштовують; б) зближення народів в умовах нових засобів транспорту, інформації, освіти, науки тощо. Рівність та нерівність націй і держав, справедливий світопорядок, ліквідація конфліктів — усе це похідні від двох головних тенденцій. Навіть нав’язування народам периферійних країн «демократичних політичних систем» є своєрідниим засобом реалізації головних тенденцій економічної і політичної глобалізації, хоча й доволі ефективним і багатофункціональним.

У сучасну епоху все більшу роль відіграє культурна складова глобалізації. В її основу покладено нову технологію розвитку культури людства — нові технології виробництва знань, засобів спілкування, самої людини. Глобалізація зближує народи з культурного погляду, сприяючи утвердженню культурної комунікативності й уніфікованості. Культурна багатоманітність відступає, що часто з жалем констатують антиглобалісти й культурологи. Однак, на наш погляд, зупинити процес формування світової цивілізації як синтезу національних культур, становлення системи загальнолюдських цінностей практично неможливо. Можна частково загальмувати його в деяких регіонах і країнах, та й то лише тимчасово.

Глобалізація як єдність економічних, політичних та культурних процесів зближує економічний розвиток країн (проте не згладжує істотну відмінність між бідними і багатими), робить світовий ринок товарів і послуг єдиним, руйнує традиційні способи життя, модернізує традиції управління, поступово витискає тоталітаризм і диктатуру з політичного життя, проте водночас нав’язує політичне домінування супердержав, значною мірою уніфікує форми культурною життя націй, спонукає до змагання моделі суспільною розвитку. Питання лише в тому, хто більше, а хто менше користується результатами глобалізації. Між іншим, саме нерівними умовами використання економічної, політичної і культурної глобалізації спричинені протестні рухи антиглобалістів.

Сьогодні антиглобалісти критикують Захід як джерело експансіоністських тенденцій, як головну силу, що збирає плоди позитивних аспектів глобалізації. Але ця критика безперспективна: адже суспільства, які не демонструють позитивні результати економічної і політичної модернізації, а також соціальні групи і рухи, неспроможні пристосуватися до змін, ще ніколи не перемагали, не ставали першопроходцями для інших народів. Навіть такі грандіозні утопічні проекти, як комуністична революція, лише тимчасово можуть ввести народи в оману. Критика ж сучасних об’єктивних процесів здебільшого поверхова, а тому не може виробити позитивної програми дій.

Одночасно варто враховувати, що цінності, на основі яких здійснюється глобалізація, хоча і є універсальними, проте не абстрактними, а конкретно-історичними: ринкова економіка, демократія, соціально-правова держава, освітні цінності — різні в різних країнах, тобто реалізуються в конкретному вигляді в конкретній країні. Їх реалізація — історична та національна — залежить від культури суспільства і традицій життя в ньому. Тому, будучи в первісному варіанті продуктом західної (євроатлантичної) цивілізації, вони не без труднощів «проростають» за інших історичних та культурних умов.

У контексті прискореної глобалізації Україна має врахувати вирішальну роль Західної Європи і США в цих процесах, з’ясувати і аргументовано викласти всі позитиви євроатлантичної моделі суспільного розвитку і взяти на озброєння її нові економічні та політичні, наукові та освітні технології, однак не шляхом знищення національної культури, а її збагачення. Безумовно, це дуже складно. Але якщо Україна справді прагне бути сучасною країною, то в неї немає іншого вибору.

У новому історичному протистоянні об’єднаної Європи і США, яке на сьогодні тільки штрих-пунктирно позначається, для Європейського Союзу важливу роль відіграють великі (за європейськими мірками) постсоціалістичні та пострадянські країни. Хоч би скільки висловлювали своє невдоволення країни Балтії та інші малі країни, вони завжди залишаться малими: їх економічний, політичний та інтелектуальний потенціал не матиме великого значення в урегулюванні проблем Європи й світу в цілому. Такі ж країни, як Польща та Україна, є досить помітними гравцями в європейській політиці. Наприклад, вступ Польщі до Європейського Союзу істотно підвищив політичну й економічну значущість ЄС.

Україна поки що залишається запасним політичним і економічним гравцем Європи, однак від її позиції в недалекому майбутньому значною мірою залежатиме розклад сил в Європі. Будувати європейську стратегію без урахування ролі України вкрай недалекоглядно. Візьмемо гіпотетичну ситуацію. варіант А: Україна об’єднується з Росією і Білоруссю в нову державу. У Європейського Союзу на Сході з’являється небезпечний сусід, і взагалі європейська ситуація стає непередбачуваною. Варіант Б: Україна входить у Європейський Союз. Стабільність в Європі істотно підвищується, оскільки без України Росія ніколи не зможе перетворитися на наддержаву. Варіант В: Україна залишається «вільним агентом». В цьому разі зберігається лімітрофна зона нестабільності.

Отже, Україна є перспективним запасним гравцем, який може посилити будь-яку «команду», тобто будь-яке державне об’єднання.

Поки що Україна поводить себе як дисциплінований, старанний запасний гравець ЄС — тієї «команди», в складі якої вона хоче грати. Вона відмовляється від усіх запрошень з боку Росії повернутися до попередньої «команди». Але якщо перетримати цього запасного гравця на лаві запасних, то він може переглянути свою позицію: краще грати в слабшій «команді», ніж бути вічним запасним і не мати перспективи в сильнішій.

Функції «тренера» цього гравця виконує насамперед, українська влада, яка обіцяє українському народові, що вступ до ЄС дасть змогу вирішити багато проблем, що Україна як повноправний член європейської спільноти будуватиме сильну, вільну Європу.

Головними перевагами інтеграції України до ЄС для останнього слід визнати такі: по-перше, об’єднана Європа буде мати значно більший економічний простір для розвитку, ніж тепер. Об’єкт модернізації — народне господарство України — настільки великий, що дасть змогу створити велику кількість робочих місць не лише для України, а й для ЄС, причому і для науковців, і для проектантів, і для фахівців інших професій. Український економічний простір може виявитися плацдармом економічної співпраці з Євразією та країнами Кавказу, де українські товари конкурентоспроможні. По-друге, політична вага ЄС значно підвищується. Тут матимуть значення географічний, людський, інтелектуальний, ресурсний та інші фактори. По-третє, істотно зростає військовий потенціал Європейського Союзу. НАТО в Європі зможе спиратися винятково на європейські збройні сили. Що ж стосується США, то вони дістануть можливість повернути свої війська з Європи і значно скоротити військовий бюджет на користь цивільних (зокрема соціальних) програм.

Безумовно, вступ України до ЄС може відкрити їй шлях до вступу в «клуб багатих країн». І це надзвичайно приваблива перспектива. Але Україні доведеться стати активним гравцем у здійсненні глобальної політики світової перебудови міжнародних відносин. Україна вже зробила перші кроки в цьому напрямі, коли направила своїх військових до Югославії, Африки, Лівану та Іраку. Хоча, звичайно, вона поки що залишається запасним гравцем НАТО і ЄС, якого вже почали випускати на поле світової політики, однак лише як малозначущого.

Всебічний аналіз політичних, економічних, військових і культурних процесів у Європейському Союзі та Україні показує, що в України непогані шанси вступу до ЄС: стратеги цього союзу розуміють, що це сприятиме підвищенню загальної безпеки об’єднаної Європи.

Реально ж інтеграція України в ЄС не здійсниться раніше 2020–2025 р. Якщо враховувати, що ФРН знадобилося 10 років, щоб інтегрувати східну частину країни, то приблизно стільки ж років триватиме інтеграція кандидатів ЄС першої хвилі в нього. І тільки після цього Європейський Союз зможе розглянути конкретну програму інтеграції у свої структури України. Потім доведеться почекати ще 10–12 років, аби здійснити цю програму практично. Вступ до НАТО може відбутися раніше лише в тому разі, якщо підвищиться рівень загроз ЄС.

Виклавши деякі аргументи на користь тісної співпраці ЄС з Україною, а відтак — і прийому України до Союзу важливо наголосити на тому, що ні владі, ні еліті, ні народу не слід робити трагедії з приводу неможливості найближчим часом вступити до НАТО і ЄС. Необхідно забезпечити підвищення життєвого рівня населення, демократизацію суспільного життя і дотримання прав людини, розвивати охорону здоров’я, науку, освіту та ін. За таких умов вступ України до ЄС перетвориться на суто технічне питання. Цю тезу підтверджують і наслідки першого візиту президента В.Януковича до Брюсселю.

Вищевикладене не означає, що задля інтеграції у Західну цивілізацію Україна має якомога далі дистанціюватися від Росії. З цього приводу хотілося б ще раз звернутися до теоретичної спадщини В.Липинського.

Міркуючи про майбутнє суверенної України, він постійно звертав увагу на її стосунки з Росією та Білоруссю. Вчений обстоював тезу про те, що «політичний союз з Білорусею і Великорусею — це категоричний імператив закордонної політики нашої будучої держави, нашої будучої правлячої аристократії. Тільки активною політикою в справах «Руського Сходу» Україна зможе забезпечити собі — здобуте її внутрішніми силами — незалежне державно-національне існування. Пасивне ставлення приведе нас неминуче до руїни, до нового загарблення нас активнішими в цьому напрямі націями. Така політика може бути трояка: 1. або як авангард демократичного Заходу в руйнуванню і розлаганню Руського Сходу. 2. або як авангард охлократичного Сходу в руйнуванні Заходу. 3. або врешті як авангард в органічнім класократичнім відродженню Руського Сходу в його обороні як перед західною демократією, так і перед азіятською охлократією. Перша політика вже змонополізована Польщею, друга змонополізована Москвою і, ставши на перший або другий шлях, ми зможемо бути тільки пасивними попихачами Польщі або Москви, гарматним м’ясом в їх боротьбі між собою. Тільки третій шлях єсть нашим старим традиційним національним шляхом, від часів держави Галицько-Володимирської, Литовсько-Руської і козацької, в добі її могутності, за великого Богдана. Як політика традиційно національна — вона мусить бути політикою всіх нас, українських консерваторів-класократів. Україна, як окрема незалежна держава, мусить або загинути, або стати на чолі великого грядучого руху — органічного і національного відрожження всіх трьох Русей».

Так само продуктивною є і теза Липинського про історичну роль України на Сході Європи. «Маючи в своїй нації і Схід і Захід, — писав він, — ми мусимо, коли хочемо бути нацією, ці два напрями під гаслом єдності та індивідуальності нашої національної в собі весь час гармонізувати. Без такої гармонізації ми гинемо як нація: підпадаєм — не завойовані ніколи чужою державою, а завжди власним внутрішнім розладом — під впливи то східної Москви, то західної Польщі. Гинемо, покарані за невиконання того завдання, яке дано тільки нам, бо ці дві наші, загарбуючі нас в часах слабкості душі нашої, сусідки — одна по своїй східноправославній, друга — по своїй західнокатолицькій ексклюзивності — його виконати не в силі».

Пояснюючи ці думки, український історик І.Мірчук писав, що за Липинським, перед Україною «стоїть велике завдання синтези двох культур, двох цивілізацій, об’єднання Сходу з Заходом. Щоби навіть поляки і росіяни з походження служили вірно цій державі, на якої території вони живуть, мусить ця держава мати моральні цінності, якусь притягуючу силу. І ось цю притягуючу силу дав український нації Липинський у формі месіяністичної ідеї. Досконала синтеза Сходу із Заходом — це коротка формула, в яку він вбирає українську месіянистичну ідею».

Важко сказати, чи виконає Україна цю місію. Також проблематично побачити її на чолі майбутнього союзу «трьох Русей». Тим більше, що й сам цей союз, на нашу думку, справа досить віддаленої перспективи. Але в процесі глобального розвитку людства, коли Західна цивілізація буде в змозі просунутися на Схід, ідея Липинського має всі шанси на практичну реалізацію. В рамках ЄС ми бачимо приклади того, що близькі за історичною долею країни утворюють між собою субоб’єднання, які тільки поліпшують загальний клімат об’єднаної Європи. Очевидно, що Україна потрапить до Євросоюзу першою й буде дороговказом для Росії та Білорусі.

Що ж стосується нинішньої ситуації, то фактор геополітичної доцільності, якщо й і не віддаляє Україну від Росії, то в усякому разі стримує від нового зближення та посиленого співробітництва з нею. В основі цього твердження лежить принаймні два незаперечних факти. Доцільність, про яку йдеться, передбачає перебування на боці переможця, або ж того, в чиїх руках знаходиться в той чи інший конкретно-історичний момент геополітична ініціатива. Не менш важливим є створення умов для забезпечення стабільності власного державного розвитку. Росія сьогодні і з першого, і з другого погляду доволі вразлива. Вона, по-перше, втратила значну частину своєї привабливості як інтеграційного центру, виступивши в ролі правоприємниці колишнього СРСР, який програв “холодну війну”. По-друге, перебуває в епіцентрі чергової сутички за простір і ресурси в рамках нового перерозподілу світу. Цей перерозподіл, який почався з Центральної Європи і Балтії й продовжився Південно-Східною Європою і Кавказом, вже захопив Східну Європу, втягнув в свою орбіту Україну й впритул наблизився до кордонів Росії. Якщо гіпотеза про те, що справжньою ціллю й головним об’єктом цього перерозподілу є саме Росія з її колосальними запасами енергоносіїв, то зближення з нею несе серйозні загрози і виклики всім, хто на це зближення ризикне піти.

У сучасній, дуже непростій для неї ситуації Росія має досить ресурсів для того, щоб за певних умов переломити хід подій й перейти у геополітичний контрнаступ або принаймні зупинити наступ конкурентів й зафіксувати геополітичний “фронт” в його нинішньому стані. Такий поворот може відбутися уже в найближчі часи, хоча гарантій того, що він дійсно стане реальністю, немає і не може бути.

Якщо події розгортатимуться саме таким чином, Україні варто було б переглянути й суттєво підкорегувати свою позицію відносно Росії. Поки ж цього немає, Київ змушений виходити з того, що пряме зближення з Москвою не є для нього оптимальним. Значно привабливішою виглядає модель відносної рівноваги у стосунках з Росією і Заходом на чолі з США, яка передбачає приблизно однакове наближення до кожної зі сторін й супроводжується перманентним пошуком ситуативного балансу у цих відносинах.

Фактор геополітичної доцільності для української влади, незалежно від її політичного кольору, вкрай важливий. Приклад останніх років президентства Леоніда Кучми свідчить про те, що цей фактор слід розглядати як, по суті, головну обставину, яка визначає її — влади — долю. Будь-які спроби поліпшити відносини з Росією для українського керівництва чреваті в кращому випадку висуванням обвинувачень з боку Заходу у “відході від демократії”, а в гіршому — розгортанням тим же Заходом кампанії з дискредитації “проросійської” державно-політичної верхівки в Києві з подальшим усуненням її від влади.

Потреба економічного й політичного реформування є для Києва дійсно об’єктивною. Успіх євроінтеграційної стратегії безпосередньо залежатиме від наслідків здійснення реформ, а також оцінки цих наслідків Євросоюзом. Внутрішнє реформування, отже, слід розглядати як одну з передумов наближення до Європи. Іншою мало б стати просування європейської ідеї з рівня органів державного управління на рівень інститутів громадянського суспільства. Державну стратегію європейської інтеграції, відтак, мала б у нових умовах доповнити загальнонаціональна євроінтеграційна програма.

На закінчення хотілося б знову звернутися до В.Липинського. “Збудована на нашому непочатому і буйному “дикому полі” сильна Держава Українська має дані перейняти від старіючої Західної Європи — може так, як колись Візантія від упадаючого Риму — весь її многовіковий досвід, всі здорові зерна її великої культури і ці зерна на своєму родючому грунті до ще більшої височини виростити. Тільки Держава Українська мешканцям нашої нещасної землі — яка досі була “окраїнами” Азії і Європи і полем герців для цих двох світів — має дані забезпечити нарешті людське громадське існування не “при битій дорозі”, а в своєму власному гнізді. Свідомість величі цього завдання і його правди та справедливості може захопити людей сміливих та чесних — людей, які люблять велике і шанують справедливість” .