dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Проблеми цивілізаційної визначеності сучасної України

Проблеми цивілізаційної визначеності сучасної України

Проблеми цивілізаційної визначеності сучасної України

Людство пройшло тривалий шлях від локальних до регіональних   (в політичному та географічному розумінні), а згодом і до глобальних цивілізацій. Глобальною цивілізацією вважається всесвітня людська цивілізація, яка включає як основні елементи дві регіональні цивілізації — європейську та північно-американську. При цьому варто враховувати, що сучасну всесвітню цивілізацію складають й інші регіональні цивілізації — китайська, японська, індійська, євразійська (з центром у Росії), а також локальні цивілізації (в тому числі й українська).

Питання полягає у визначенні внеску, який українська локальна цивілізація може й повинна зробити у вирішенні глобальних, універсальних для людства проблем. Існує українська реальність та інший, неукраїнський світ, який істотно чи не дуже, проте відрізняється від нашого, характеризується багатоманітністю й суперечливістю тенденцій розвитку. З цим світом ми змушені контактувати, взаємодіяти. Існує і всесвітня цивілізація, до складу якої Україна також входить. Ця цивілізація не вважає за доцільне рахуватися з внутрішньою самоізоляцією регіональних та локальних цивілізацій, жорстко спонукаючи їх вступати в діалог мовою ідеології, політики, економіки, культури тощо.

Таким чином, на початку XXI ст. склалася нова конфігурація цивілізацій, яка не вкладається в прокрустове ложе формули «західна / незахідні цивілізації»; вона також заперечує тезу, що єдиним шляхом розвитку людства є перехід на західні моделі розвитку і засвоєння західних цінностей. Глобалізація всесвітньої цивілізації паралельно супроводжується регіоналізацією цивілізацій, створенням нових субрегіональних цивілізацій, які структуруються за релігійним, економічним, політичним та іншими критеріями.

Основна проблема сучасної теорії цивілізацій та історії української цивілізації полягає в тому, що в умовах плюралістичної пізнавальної традиції практично неможливо створити єдину, несуперечливу концепцію формування і взаємодії цивілізацій. Тому необхідно шукати компроміси, консенсус на основі наукової толерантності й зваженості. По відношенню до цивілізацій і культур необхідно сполучати або хоча б узгоджувати дві істини: екзогенну (зумовлену зовнішніми причинами) та ендогенну (результат внутрішніх факторів). Оцінки ж народів, цивілізацій та їхніх культур зсередини та ззовні (з погляду зовнішнього світу) збігаються не часто. Особливо важко гомогенізувати суб’єктивну самооцінку цивілізації та її об’єктивні параметри: тут спрацьовує надзвичайно велика група факторів, тому досягти збігу зовнішніх і внутрішніх оцінок і установок надзвичайно складно.

Зрештою, цей стан не слід надміру драматизувати: зіткнення різних концепцій, теорій, гіпотез та підходів стимулює евристично сприятливу атмосферу наукового пошуку й діалогу цивілізацій. Це означає, що перехід у другій половині XX ст. від класичних концепцій історії людства (наприклад, позитивістської та марксистської), які будували єдину картину світу на основі категорично-уніфікованого критерію, до неокласичних (модерністських та постмодерністських), які відкидають можливість створення єдиної картини світу, містив значний креативно-евристичний потенціал. Світ почав тлумачитися як єдність багатоманітності, де жодна цивілізація не має беззаперечних переваг, а є лише конкуруючим сегментом світового процесу розвитку.

Проблема специфіки, характерних рис української регіональної цивілізації, яка інколи визначається неологізмом «українська політична нація», значною мірою залишається tabula rasa соціального пізнання. Дехто може заперечувати цю тезу на тій підставі, що українська регіональна цивілізація має надзвичайно багато складових: і анамнез (спомин про героїчне та знеславлене минуле), і почуття другорядності (синдром «молодшою брата» Росії), і стійку толерантну компоненту традиційної свідомості, і амбівалентне ставлення до Сходу та Заходу, і небажання з наукових позицій витлумачувати геополітичне й геоекономічне становище України, і мрійливо-химеричні міркування про унікальність України, і сучасний правовий нігілізм.

Суспільні науки в сучасній Україні — породження європейської історії і науки в цілому. В них панує європоцентричний підхід, ними часто ігнорується специфіка локальних цивілізацій та місцева історична реальність, у тому числі й українська. Для нас ситуація ускладнюється ще й тією обставиною, що спочатку Російська імперія, а згодом більшовизм впродовж тривалого часу фальсифікували українську історію. Вітчизняна ж історія і реальність не тотожна ні західноєвропейській, ні російській історії та соціальній реальності в цілому. У цьому — специфіка й велика проблема України як «мосту» між Заходом та Сходом, «санітарного кордону» між НАТО та Росією, «міжцивілізаційного простору»  міжєвропейською та євразійською культурами. Цивілізаційна реальність України гетерогенна: в ній химерно поєднані певні ознаки модернізаційної проективності Заходу та традиційної стереотипічності Сходу. Тож не дивно, що здебільшого світоглядно-аксіологічний формат України вживається в контексті категорій-символів: Захід/Схід, Європа/Азія, цивілізованість/дикунство (варварство).

Якщо закони фізики, відкриті в Англії, в Україні діють бездоганно, то економічні закономірності, сформульовані Смітом і Рікардо, у нас спрацьовують все-таки специфічно, оскільки вони не настільки універсальні, аби безапеляційно здолати національну специфіку, культуру, ментальність тощо. Якщо ринок в Англії має природні й усталені ознаки, то в сучасній Україні ринок спочатку повинен виграти конкуренцію з попередніми традиціями господарювання й стереотипами світогляду, а вже потім виявляти ту чи іншу ступінь гомогенності з «універсальними законами ринку». Отже, плідність сучасних дискусій щодо України як нової країни і локальної цивілізації залежить від уміння вийти за межі крайнощів метаісторичних схем та релятивістських (а частіше — поверхово-споглядальних) підходів.

Визначальними ознаками суспільства є функціонування механізмів самовідтворення й самозбереження. Чому, наприклад, Швейцарія в минулому знайшла такі механізми, а Україна — ні? Невже різниця лише в державах-сусідах? Хіба сусіди Швейцарії — Франція, Німеччина, Австро-Угорщина та Італія — були менш агресивними, ніж Польща, Росія та Кримське ханство? Тут ми підходимо до одного принципового визнання: при цивілізаційному аналізі на перший план виходить дослідження здатності (і здатність як така) підтримувати свої відтворювальні механізми та потенціал вище критичного рубежу, який відділяє суспільне життя від смерті, виживання від деградації. Саме тут прихована сутнісна, фундаментальна різниця між одними спільнотами, які всупереч зовнішнім та внутрішнім небезпекам продовжують ефективне самовідтворення, та іншими, які втратили здатність відтворювати себе як суб’єкти історії. Останні, між іншим, є не якимось прикрим непорозумінням чи випадковістю, а складають величезний список-мартиролог зниклих народів і держав.

Ефективність відтворювальної діяльності людства і конкретних суспільств визначається, головним чином, такими факторами: а) зовнішніми небезпеками, які можуть підірвати потенціал самовідтворення суспільства або стимулювати його внутрішню дезорганізацію; б) внутрішніми небезпеками, які дезорганізують життєздатність (громадянські війни, нецивілізовані форми боротьби за владу, вичерпання національних ресурсів, етнічні та релігійні конфлікти тощо).

У кінцевому результаті функціонування суспільств залежить від здатності його членів зберігати потенціал відповідності своїх можливостей зростаючій складності зовнішніх та внутрішніх проблем, спроможності відповісти на реальні та потенційні загрози. Водночас, життєздатність суспільств у сучасну епоху багато в чому залежить від спроможності сприймати позитивні, креативні інновації, встановлювати зв’язки з іншими країнами на рівні вимог часу.

Різниця між закритими та відкритими суспільствами містить чимало аспектів. Виявляється вона й на рівні особи. Зокрема, в тоталітарних (закритих) суспільствах особа повністю підпорядкована цілому, оскільки системи цінностей таких суспільств вимагають придушення інновацій, заперечення свободи мислення і дій вище встановленого владою або традицією рівня (зрізати все, що вище певної межі, — своєрідна модифікація «закону газонокосарки»). Відкрите ж суспільство орієнтує особу й соціальні групи на розвиток здібностей до інновацій, на свободу мислення, дій, слова, прав і обов’язків. Якщо в першому випадку функції особи жорстко підпорядковані державній або традиційній структурі, то в другому держава прагне забезпечити простір розвитку особи й людських спільнот у форматі демократичного розвитку.

Поки що важко однозначно стверджувати, до якого типу суспільств нині належить Україна. Це зумовлено співіснуванням тоталітарної та ліберальної культури мислення і дій, конфронтацією і розколом орієнтацій на системи цінностей. Більше того: характерною рисою не лише українського суспільного життя, а й культури та способу життя кожної людини залишається традиціоналізм, тоталітаризм та лібералізм, які переплетені в настільки химерних поєднаннях, що інколи здається, ніби і суспільство, і окрема особа зависли в своєрідній добі межичасся, у вакуумі міжцивілізаційного простору.

Самоідентифікації української політичної нації як локальної цивілізації, а також «політичного українця» як громадянина України заважають деякі історичні та цивілізаційні фактори. Наприклад, історично склалося так, що доля України визначалася нашими сусідами — Росією, Польщею, Австро-Угорщиною. Безперечно, це наклало істотний відбиток на спосіб мислення й поведінки, на оцінку місця України в історії. Втім, не варто перебільшувати: особливості України не є доказом винятковості, унікальності чи месіанізму української цивілізації — насправді самобутність України не вища самобутності Португалії, Греції, Шотландії або Норвегії.

Цивілізаційна цілісність України також поки що не беззаперечна. Досить, пригадати, що існують протестні настрої частини населення проти «українізації» (яка de facto відсутня); крім того, збереження соціокультурної багатоманітності як духовного багатства країни не завжди виявляється перевагою українського державотворення. Втім, цивілізаційна цілісність України можлива лише через суперетнічний (політична нація), суперкультурний цивілізаційний характер форм національної свідомості й самосвідомості. Питання стоїть жорсткіше, ніж просто абстрактні рефлексії на тему майбутнього України: чи зможуть органи влади та етнічні громади країни знайти нові підходи до міжкультурного спілкування, до обміну символами та нормами різних культур без взаємознищення, зі збереженням ціннісних змістів?

Висновок, що Україна йде шляхом загальноєвропейського розвитку, виявиться уразливим, якщо ми не звернемо увагу на беззаперечний факт: українській локальній цивілізації притаманні багато рис цивілізації порубіжної. До таких цивілізацій відносять ті, що відзначаються неоднозначним, часто конфліктним переплетінням характеристик базової національної культури та двох великих типів цивілізаційного розвитку людства, між якими локальна цивілізація перебуває. В Європі до країн порубіжної цивілізації можна віднести пострадянські країни, більшість країн Балкано-Дунайського регіону, навіть Іспанію та Португалію, які запозичили чимало зразків культури своїх колоній.

Держави-цивілізації порубіжного типу відрізняються від інших специфічним способом розв’язання контраверсійних проблем буттєвості, більш багатоманітною, синтетичною культурою. З одного боку, це містить значний потенціал позитиву, з іншого ж — в окремі періоди історичного розвитку порубіжність може виявитися істотним негативом, ускладнюючи механізми співіснування культур, релігій та мов. Крім того, домінування багатоманітності може набувати дестабілізуючих для єдності суспільства й держави ознак.

Якщо класичним цивілізаціям притаманна деяка цілісна основа — наприклад, духовно-релігійний фундамент цивілізації, то в порубіжних цивілізаціях така основа є неоднорідною і хиткою, а тому й проблеми, що виникають, розв’язувати значно складніше. Наприклад, Велика Британія набула рис порубіжності тоді, коли на проблеми міжнаціональних відносин нашарувалися ще й проблеми релігійного розколу (йдеться про протистояння католицької та англіканської церков).

Для класичних цивілізацій характернішим є синтез, а для порубіжних — складна взаємодія симбіотичних та синтетичних складових. Якщо у випадку порубіжних цивілізацій перемагає синтетична складова, то така цивілізація прямує до класичних цивілізаційних форм (або цивілізацій-держав); якщо ж перемагає симбіотичний чинник (Австро-Угорщина, Росія, Югославія і т.д.), то цивілізація-держава приречена на розпад. Тому в Україні важливо всіма можливими цивілізованими засобами підтримувати синтетичні процеси соціокультурного та політичного розвитку: взаємозбагачення культур, релігійну й загалом національну толерантність, недопущення расового та міжетнічного протистояння.

Залежно від конкретно-історичних обставин у формулі цівілізаційного синтезу можуть домінувати різні складові. Звідси — гнучке корелятивне співвідношення між економічною, політичною, культурно-духовною підсистемами цивілізаційної системи. Вихід на перший план тієї чи іншої складової визначає міру динаміки та телеологічну акцентованість цивілізаційного процесу. Наприклад, культурна складова діє повільніше, проте глобальніше. А от політична та економічна складові підштовхують динаміку цивілізаційного процесу, однак вони більш уразливі до впливів зовнішнього характеру (воєн, світових криз тощо), а також значно частіше виявляються причиною соціальних конфліктів.

Усі порубіжні цивілізації характеризуються незавершеністю історичного формату. Сучасна українська цивілізація також перебуває в процесі становлення. Основні її риси остаточно ще не структурувалися; в ній ще живуть залишки субцивілізацій (російської, австро-угорської та ін.), до яких входили різні частини України. Західноєвропейський вплив в українській цивілізації хоч і присутній, проте не визначальний. У соціокультурний і генетичний код нашої цивілізації він закладений приблизно в однаковій пропорції з іншими геополітичними й цивілізаційними впливами. Тому поки що траєкторія історичного руху українського суспільства залишається телеологічно й аксіологічно невиразною і суперечливою. Виникає запитання: чи перетвориться Україна на складову західно-європейської цивілізації, не засвоївши при цьому західні цінності як домінантні? Будь-яка відповідь на сформульоване запитання поки що виявиться верифікаційно небездоганною і аргументаційно уразливою.

Цивілізаційна ідентифікація України цікава і з наукового погляду, і з погляду формування свідомості й самосвідомості соціальних груп. Можна зустріти і аргументовані позитивні оцінки західної та східної цивілізацій, і жорстку критику курсу України на зближення із Західною Європою та Євразією. Також існує думка, яка взагалі заперечує український проект входження в світову цивілізацію, ставить під сумнів реальність побудови демократичної, соціально-правової держави. Логіка мислення така: по-перше, Україна настільки відстала від країн, які є лідерами світового розвитку, що ніколи не зможе їх наздогнати; по-друге, спосіб життя в Україні склався як євразійський, аутсайдерський, ізоляціоністський, як наслідок багатовікового панування Росії, і такий спосіб життя, на жаль, переважною більшістю визнається нормою; по-третє, українська еліта зорієнтована на пограбування власного народу, а народ звик до цього і спокійно дозволяє над собою знущатися.

На зламі тисячоліть потребує переосмислення сам ідеал гуманізму. За попередні півстоліття світ настільки змінився, що деякі соціально-культурні, політичні, естетичні, правові, економічні ідеали в цілому, і гуманізму зокрема, необхідно переглядати й уточнювати — особливо у зв’язку із загальною перебудовою світових економічних, політичних, військових, інформаційних відносин. Істина необхідності цивілізаційної ідентифікації України, створення в ній повноцінного відкритого суспільства потребують якомога швидшого засвоєння спочатку суспільною елітою, а згодом і масовою свідомістю України в цілому.

Це — саме той Виклик часу, на який Україна або сформулює переконливу відповідь і цим підтвердить статус локальної цивілізації, або не зможе запропонувати креативну концептуалістику, визнавши необґрунтованість цивілізаційних  претензій.

Цивілізаційний вектор розвитку України багато в чому залежатиме від адекватного розв’язання суперечностей і можливих конфліктів. Як справедливо зазначає В.Котигоренко, наша держава розташована на свого роду цивілізаційному перехресті. Носії присутніх тут етнічних суперечностей, які, в разі загострення останніх, можуть стати сторонами конфлікту, є одночасно і носіями певних цивілізаційних ідентичностей. Відмінності між ними виразно виявляються у відмінностях їхніх систем цінностей. Це слід враховувати при вивченні етнічних конфліктів та причин їх виникнення, розробці рекомендацій щодо розв’язання конфліктних ситуацій. Адже ціннісні, цивілізаційні конфлікти розв’язуються, зазвичай, з великими труднощами. Серед причин цього є те, що внаслідок незбігу ціннісних орієнтацій і психологічних характеристик цивілізаційно відмінних конфліктантів утруднюється віднаходження для них спільної позиції як основи і предмета переговорів з приводу тих або інших інтересів і потреб.

Етнічна структура українського суспільства характеризується, з одного боку, безперечним кількісним переважанням корінного автохтонного українського етносу, з іншого — багатющою палітрою національних меншин і етнічних груп, які представляють основні мовні сім’ї світу. Це засвідчує «українськість» української держави, а також її відкритість людям з різних частин світу. При цьому розмаїта етнічна палітра не лише збагачує українське суспільство, а й ставить до кожної зі сторін (відповідно — до корінного етносу та меншин) взаємні зобов’язання з налагодження оптимальних умов щодо гармонізації міжетнічних взаємин та адекватної інтеграції мігрантів в українське суспільство.

Тенденція до «європеїзації» з’явилася в незалежній Україні як відповідь на виклик певних політичних кіл Росії, які в середині 90-х років минулого століття почали активно розробляти ідею посткомуністичної неоімперської соборності під гаслами цивілізаційного протистояння Сходу і Заходу. Обґрунтовуючи «необхідність» нового об’єднання, російські науковці зазначали, що єдиний шлях до подолання кризових явищ в пострадянських країнах з переважно слов’янським населенням це «путь реинтеграции большей части бывшего СССР в форме новой России. Я думаю, первыми на этот путь будут вставать хлебнувшие самостийного лиха наши братья из Казахстана, белорусы, украинцы. Они, сами, я надеюсь, избавятся от своих местечковых политиканов и начнут давить на московский центр, требуя объединения».

Для аргументації своєї позиції апологети «об’єднання» використовували й висновки популярних істориків: «Весь XVIII в. соседние народы..., — писав свого часу Л. Гумільов, — воспринимали Россию как страну национальной терпимости... И потому все хотели попасть «под руку» московского царя, жить спокойно... То, что приобрела в XVII в. Украина, не пожалевшая крови ради присоединения к России, безо всяких усилий получили и казахи, и буряты, и грузины, страдавшие от набегов соседей. Так старая московская традиция привлекла целый ряд этносов, органично вошедших в единый российский суперэтнос, раскинувшийся от Карпат до Охотского моря».

На таке розуміння проблеми в Україні висловлювалися протилежні думки типу: «Загроза українській державі і українській нації з боку Росії існуватиме до того часу, доки існуватиме московське месіянство. Річ в тім, ...що месіянство московське органічно в усіх відношеннях (і генетично, і структурно, і функціонально) пов’язане з московським імперським експансіонізмом і московським гегемонізмом». І далі: «Третій Рим» став власне, граничним звуженням, а не поглибленням православної свідомості. Москва, іменувавши себе «третім Римом», прагнула не до утвердження і поглиблення Християнства, а тільки до самоутвердження. Сама ідея «третього Риму» аж ніяк, зрозуміла річ, не відповідала реальній значущості Москви, зате створила якийсь ореол значущості у власних очах. Уже у той час на рівні буденної свідомости закорінювався автостереотип власної величі».

Далі буде...