dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 19 Декабря 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Федералізм як привид і як привід

Федералізм як привид і як привід

Федералізм як привид і як привід

Привид сновигає Україною. Привид федералізму. Блукає він зазвичай у відлюдних закутках свідомості тих, хто не просто чув це слово, а й хоча б приблизно уявляє собі його значення, контекст слововжитку та наслідки політичної реалізації ідеї федералізму. Людей таких дуже небагато, тож, окрім як бути безпритульним привидом, федералізмові здебільшого наразі нічого не залишається.

Але коли виникає той чи інший політичний привід – при цьому, за іронією долі, в контексті міжпартійних «змагань» за владу, а не щирих спроб розв’язати проблему регіональних розбіжностей і культурно-історичної та лінгвістично-ментальної земельної мозаїки України в межах спільних державних кордонів, – наші відчайдушні Ghost Busters з політичного бомонду дістають свої заплічні випромінювачі та вловлювачі з позитронною ямою й розпочинають своє полювання чи то на привидів федералізму (тобто проти них), чи то за цими привидами (тобто за них) – причому питання про «за» чи «проти» залежить виключно від конкретної політичної кон’юнктури.

Якщо згадувати про більш-менш резонансні події, пов’язані із закликами до встановлення федеративного устрою в Україні й непоодинокої реакції на ці заклики, то вперше гасла на кшталт «Дайош федерацію!» пролунали під час страйку шахтарів улітку 1993 року, але це було наслідком інерції «боротьби за незалежність», що дісталася тодішній українській комуністично-партійній еліті якраз без жодної боротьби, а відтак провокувала подальшу регіоналізацію владних спокус партноменклатури на місцевих рівнях (шахтарі, як і в решті випадків, відігравали принизливу роль бунтарів-статистів, що мали брязкати своїми касками об асфальт під стінами Верховної Ради).

Удруге «вопрос серьёзно встал» в контексті «Помаранчевої революції» як один із провідних пунктів порядку денного на Сєвєродонєцькому з’їзді депутатів усіх рівнів, де було висунуто славнозвісний ПіСУАР – проект Південно-Східної Української Автономної Республіки. Це також була явна провокація, ініційована фактично тією самою партійною номенклатурою (хіба що дещо облагородженою – приблизно так, як стали виглядати думські дяки після того, як Петро І поголив їм тисячолітні бороди), і нагадувала вона скоріше якесь середньовічне повстання високопоставлених васалів проти сумнівно-легітимного узурпатора, що претендував на статус верховного сюзерена. Ані з правовою культурою, ані з цивілізованими нормами поводження в політиці, ані зі здоровим глуздом ця акція нічого спільного не мала – тому цілком логічно, що не мала вона й фактично жодних політичних і правових наслідків, оскільки виносити вирок ляльковому театру можливо лише в казці про Буратіно, а ми ж і досі сподіваємося, що живемо не в країні дурнів.

Проте за млою, напущеною оцими квазіполітичними перформенсами, можна й потрібно розгледіти справжні проблеми цілісності Україні як державно-політичного й культурно-історичного організму – проблеми не лише не розв’язані, але й досі належним чином і не осмислені, а тому просто загнані в глухий кут, у який «високі політики» заглядають лише для того, щоб вигорнути звідти якесь маніпулятивно-пропагандистське павутиння на кшталт «мовної проблеми», аби навішати його замість локшини на вуха пересічних громадян або безпосередньо перед виборами, або навіть під час електорального міжсезоння – просто так, щось на зразок гімнастичних вправ, аби електорат зовсім не розслаблявся. Зазначимо принагідно, що невипадково з усього поля проблематики федералізму (автономії управлінської, господарської, культурної, мовної тощо) щоразу вибирається один, але потенційно болючий і конфліктний аспект, що зайвий раз підтверджує повну відсутність бажання обговорювати питання федералізму на рівні практичної політики й натомість присутність шкідливої звички будь-яку проблему використовувати як технологічний засіб задля досягнення набагато вужчих, у кращому випадку корпоративних, а то й суто особистих цілей.

Причина такої усталеної ідіосинкразії українського управлінського істеблішменту до питання федералізації взагалі-то цілком зрозуміла: цей острах сформувався в перші роки незалежності, коли незалежність була не міцнішою, ніж папір, на якому були підписані біловезькі угоди: правляча еліта надто добре усвідомлювала, що тоді вона скористалася суто формальним правом народів на самовизначення, проголошене Конституцією СССР, аби напустити побільше демократичного пилу у вічі імперіалістичним недругам. Розкручування сепаратистського маховика в напрямі атомізації процесу самовизначення представниками дрібніших номенклатурних чиновників і «червоних командирів» промисловості та сільського господарства загрожувало перерости в ланцюгову реакцію, що призвела б до повного колапсу новонародженої держави й іще ненародженого суспільства.

Саме тому єдиними виразниками ідеї федералізму були рухівці на чолі з В’ячеславом Чорноволом (шахтарські «сепаратисти» спиралися якраз на його ініціативи) – на відміну від комуністів і посткомуністів, котрі і демократію, і федералізм сприймали через свій ексклюзивний оптичний (точніше, умоглядний) прилад – демократичний централізм. Тодішній лідер Народного Руху України, схоже, надто поспішав з утіленням своєї концепції – можливо, тому, що відчував необхідність поспішати встигнути щось зробити з більш-менш розв’язаними нарешті руками. Але в будь-якому разі слід зазначити, що федераліст Чорновіл цим самим не зрадив ані собі, ані тим засадам, на яких загалом ґрунтувалася демократична українська суспільно-політична та громадська думка.

Слід нагадати, що ще за часів Кирило-Мефодіївського товариства й написаної Миколою Костомаровим «Книги буття українського народу» українські «народні демократи» обстоювали ідею панслов’янської федерації через утворення демократичної республіки народів рівних і вільних, внутрішньо-федеративні кордони якої мали би в цілому збігатися з етногеографічним поділом слов’янських земель, що склався історично протягом століть. Це були, звичайно, лише мрії купки мрійників-романтиків, але їхні ідеї неабияк вплинули на багатьох політичних мислителів і діячів, що незабаром прийшли кирило-мефодіївцям на зміну.

Одним із провідних наслідувачів ідеї та українських адептів федералізму європейського значення був Михайло Драгоманов, що мислив категоріями глобальної політики і вбачав у політичному федералізмі єдину можливість гармонійного завершення процесів, розпочатих європейською «весною народів» і вкрай загострений у двох найвідсталіших клаптикових імперіях – Росії та Австрії. Реалізувати цей принцип пропонувалося на засадах взаємовигідних стосунків між землями (великими територіально-адміністративними одиницями) і вільними місцевими громадами (звідси й «громадівство») на основі широкого представництва інтересів населення на всіх щаблях самоорганізації суспільства. Жодної «вертикалі влади» не передбачалося – лише суспільно-політична «горизонталь».

Іван Франко як видатний етнограф, що добре знався на етнокультурному районуванні української етнічної території, також висловлювався на користь федеративного устрою українських земель. Не менш видатний фахівець у галузі історії та етнографії України Михайло Грушевський був настільки наполегливим захисником цього принципу, що саме під його егідою З’їзд народів Росії у вересні 1917 року прийняв резолюцію про необхідність децентралізації імперії й перебудови Росії за федеративним принципом. Але йшлося не лише про автономізацію народів у складі імперії: для самої України Грушевський передбачав поділ на 30 самоврядних земельних одиниць – знов-таки скоріше за етногеографічним та етноісторичним, аніж етнополітичним принципом.

Навіть найпослідовніший державник на кшталт українського монархіста В’ячеслава Липинського писали про об’єктивну етнокультурну строкатість України й необхідність будь-якого політика враховувати значні розбіжності між лівобережною Гетьманщиною і Слобожанщиною, Правобережжям, Запорізькими землями, Кубанню, Галичиною, Буковиною, Закарпатською Руссю і Кримом.

Отже, можна констатувати наявність уже досить усталеної – і до того ж благородної та розважливої – традиції осмислення принципів землеустрою України самими українцями. Чому ж у такому разі ніхто по-справжньому навіть не підступився до реалізації цього принципу й стратегічно продуманої перебудови того політико-адміністративного спадку, що залишився нам після розпаду СССР, не розпочато роботу над адміністративно-територіальним розподілом українських земель, що відповідав би соціально-політичним та культурно-історичним реаліям, а не адміністративній волі комуністичних і радянських керівників, що начебто давно пішли в небуття? Чому замість того, щоб зафіксувати дуже складну й суперечливу, але реальну картину регіонального розмаїття України, маємо лише закладену в Конституції 1996 року химеру – затвердження «раз і назавжди» унітарного принципу побудови держави й території й одночасно закріплення за Кримом статусу автономної республіки?

Відповіді на ці питання є.

По-перше, тому, що в Україні взагалі не проводяться будь-які реформи, необхідні для підтвердження формально проголошеної незалежності переходом до власних засад державного управління замість інерційного скочування рейками старої адміністративно-командної системи.

По-друге, тому, що більшість політиків, що допалися до влади й намагаються чи то втриматися при ній, чи то втримати її при собі (при карколомному зростанні апетитів), у федералізації вбачають загрозу фракталізації, а відтак – збудованій ними піраміді владних відносин.

По-третє, через «російський чинник» й спровоковану ним загрозу «знищення ідеї соборної України» та «ліквідацію соборної української держави» – при тому, що майже ніхто в самій Україні не опікується цією самою соборністю. У нашій квазіполітичній дійсності – бо в строгому розумінні політика й політична структура у нас і досі відсутня – соборність виражається виключно у збиранні мит та податків і захапуванні до своєї кишені все більших і все більш ласих шматків колишньої державної власності.

На жаль, такі відповіді, що демонструють очевидну безвідповідальність влади і використання нею принципів державної незалежності, суверенітету й цілісності лише в інструментальному плані, аж ніяк влаштувати не можуть. Оскільки такі відповіді в більш-менш далекій перспективі можуть призвести до повного зникнення потреби в подальших питаннях щодо форм державно-політичного устрою України – через те, що не буде про що питати й не буде до кого звертати ці питання. І давно настав уже той час, коли романтичний привид федералізму, що блукав у думках кращих представників української ідеї, необхідно перетворити на привід сказати слідом за відставним професором Сєрєбряковим із чеховського «Дяді Вані»: «надо господа, дело делать! Надо дело делать!». Навіть за обставин, коли, як казав товаріщ Сталін, «другого народа у меня для вас нет». І «других политиков» – також.

Про можливості зробити бодай щось ітиметься в другій частині.