dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 23 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Розділяймося?

Розділяймося?

Розділяймося?

Цікава дискусія розгорнулася останніми днями з легкої руки відомого письменника Юрія Андруховича. Насправді, навіщо ламати голову над створенням хоч якогось спільного державного проекту для України, якщо можна спокійно розійтися по обидва боки Збручу або, чим письменник не пожартує, Дніпра? Звичайно, майно поділити буде важкувато, зате цінності у кожного залишаться свої. Відповідно, на Заході України запанує довгоочікувана демократія, а на Сході — російська модель управління.

За цією логікою, головне для нас, українців не заважати одне одному. Різні підвиди нашого народу не можуть дійти згоди в принципі. Ні обрати взаємоприйнятного президента, ні спільно відзначити державне свято. Навіть погода у нас різна — коли в Луганську жарить під сорок, у Львові іде дощ. Повна безвихідь!

“Звідки цей крайній декаданс?”, - запитує у своєму листі-відповіді “талановитому прозаїку” функціонер адміністрації президента Ганна Герман.  Натомість, вона пропонує зосередитися над працею з формування позитивної щодо української ідеї суспільної свідомості, для чого, на її думку, “потрібні десятиліття – копіткої, мудрої, спокійної і тяжкої роботи сотень тисяч представників еліти, які вчили б змучений, винищений, спитий народ, як стати народом з власною гідністю, як перестати бути боягузливим рабом”. Виходячи з того, що наша “еліта” звикла оперувати “сотнями тисяч” в дещо іншому розумінні, шлях і справді буде важкий і тривалий.

Навіщо пізніше Ганна Герман прирівняла пана Андруховича з мером Москви Лужковим у тому розумінні, що обидва достойників дозволяють собі ставити під сумнів соборність України, залишилося загадкою. За великим рахунком, амбіції Лужкова далі Севастополя ще серйозно не зазіхали. А шанований письменник одразу запропонував здати добру третину України. Слід, правда, зауважити, що він згадав про єдину передумову реалізації такого сценарію — черговий прихід до влади умовних “помаранчевих”. І одразу ж дав зрозуміти, що й сам вважає такий перебіг подій ледь не фантастичним.   

Андрухович, у свою чергу, сприймає зауваження пані Герман спокійно. В інтерв'ю ВВС він говорить, що “якби політики почали говорити те, що вони справді думають, то, мабуть, їхні політичні сили були б цим страшенно незадоволені”.

Але, якщо абстрагуватися від деякого пафосу у листі Герман, природнього, враховуючи її політичний статус, слід поставити в контексті цієї дискусії одне принципове питання — чим завинив Донбас і Крим перед рештою України, що видатний письменник захотів відправити їх у вільне плавання? Які такі руйнівні для нашої держави ідеї або дії генеруються в цих славних місцях?

Головний закид “просунутого” Заходу полягає у тому, що клятий Схід лише і мріє, щоб віддатися в обійми Росії. Що, звичайно, суперечить самій ідеї існування суверенної України.

Ця теза має під собою певні підстави хоча б тому, що ностальгічні пост-радянські настрої і справді більше притаманні населенню Південно-Східної України, на практиці  ми швидше маємо справу з міфом. З кожним роком мрії окремих громадян про об'єднання з Росією наближаються за рівнем ідеологічної енергетики до спогадів канадської діаспори про “справжню, автентичну” Україну — скільки б старий дід не згадував про перше кохання, повернути роки юності він вже не зможе.

В реальності, форми експансії на пост-радянському просторі, що їх використовує Москва, не мають чіткого територіального спрямування. Звичайно, мова йде про розширення російського ідеологічного простору, встановлення вигідних для себе правил політичної та економічної гри і таке інше. Але навіть показова акція покарання Грузії засвідчила безперспективність застосування засобів відкритої анексії. “Перетравити” штучно створені анклави на, умовно кажучи, свої нові губернії Росія не може в силу ряду внутрішніх та зовнішніх чинників.

Одна справа — підживлювати в рамках доведеного бюджету сепаратистські режими, а інша — інтегрувати конкретні території у купі з усіма їх проблемами під власним прапором. На додаток — в умовах несприйняття таких дій міжнародним середовищем.

Безумовно, радикальний сценарій завжди має право на існування і, в контексті ймовірного розподілу України, він активно проходив тестування в інформаційному просторі протягом останніх років. Але говорити, що він є частиною державної політики Росії не варто. Принаймні, аби не будити лихо, поки воно дрімає.

Іншим докором західної України на адресу Донбасу є інше бачення майбутнього країни. Вважається, що в уяві пересічного громадянина Галичини Україна виглядає охайним Австро-Угорським містечком. Мешканець Сходу, ніби-то, таку перспективу не сприймає, а якщо і не заперечує формально, не готовий жити у такій казці ментально.  Тобто спрацьовує ще один міф. Про те, що усі корені наших сьогоднішніх проблем криються у минулому. Радянському минулому. Але, якщо й так, ці проблеми є спільними для всіх нас. І казати, що “західняки” є значно менш “совковими”, ніж “східняки” буде несправедливо.

Принаймні, особливих здатностей до самоорганізації суспільного життя Захід України не демонструє. І якщо масштаби “розрухи” і виглядають на Сході більшими, то лише завдяки тому, що рівень урбанізації життя в цій місцевості є масштабнішим. Засипані пляшками з під пива та горілки дитячі майданчики можна зустріти як на Волині, так і на Донеччині.

Ми також трошки забуваємо про те, що негативна сукупність емоцій, пов'язана з приходом до влади “не свого” кандидата (а Андрухович не приховує, що саме таким він вважає пана Януковича) сформувалася, переважно, у “буремний” рік 2004-ий. До цього часу, періоду безпрецедентної ескалації політичної боротьби без правил, світлий образ Віктора Федоровича нікого надто особливо не дратував. І лише в логічній рамці “боротьби із світовим злом” діючий президент став справжнім утіленням антиукраїнської політики в очах своїх опонентів.

У цьому розумінні жоден оглядач не вважає, що кроки діючої влади матимуть якийсь радикально антиукраїнський характер. Вони будуть спрямовані на часткове задоволення запитів свого, умовно, Східного електорату . Що і підтверджує дійсність.  Але вони не мають за мету дестабілізацію і, тим більше, руйнацію держави.

Насторожує чомусь лише те, що згідно багаторазово розтиражованим у ЗМІ чуткам, у здатність Януковича “стати українцем” вірив ніхто інший, як Віктор Ющенко. А успішність цього “пророка” є загально відомим приводом для додаткового оптимізму. 

Свідомо опустимо зауваження, що “розлучення” різних регіонів однієї держави навряд чи може відбутися безболісно і, навіть, безкровно. Навіть, якби воно відбувалося за повною взаємною згодою. У такі періоди завжди знайдуться охочі побавитися у маленькі переможні війни заради власного збагачення або звеличення. То ж, чи варто починати? Навіть писати про такі речі?

Хоча, дискусія, започаткована Андруховичем і Герман, може стати досить плідною.  Пані Ганна, наприклад, закликала громадськість (звичайно, лише бажаючу її частину) більше і тяжко працювати на користь ідеї українського поєднання. Так би мовити, “йти на Схід”. Можливо, в результаті цього діалогу, хтось дасть відповідь на те, чому по той бік Дніпра ніхто не планує серйозного “походу на Захід”. Адже він теж можливий, якщо ґрунтуватиметься на конструктивних ідеях і позитивних побажаннях.