dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 23 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Роль фактору цивілізаційної приналежності у реалізації державної стратегії євроінтеграції України та в оцінці альтернативних проектів (Частина 1)

Роль фактору цивілізаційної приналежності у реалізації державної стратегії євроінтеграції України та в оцінці альтернативних проектів (Частина 1)

Доктор филологических наук, Рудяков П.М.

Державна стратегія європейської інтеграції України, розроблена й прийнята до виконання в якості офіційного документу на початку 2000-х рр. за часів президентства Л.Кучми й значною мірою з ініціативи його і частини його оточення, ґрунтувалася, переважно, на таких факторах, як політична доцільність, економічний інтерес, особиста зацікавленість. Що ж до фактору цивілізаційної приналежності, то про нього згадали дещо згодом, коли, власне, перед гуманітарною наукою було поставлено завдання обґрунтувати висновок про те, що українці з огляду на цивілізаційні особливості споконвіку належали саме до європейської, а не до якоїсь іншої парадигми.

З точки зору національного євроінтеграційного проекту це мало неабияке значення, бо ж цивілізаційна приналежність - це ключовий фактор будь-якого інтеграційного процесу. Він важливіший від будь-якого іншого фактору, включаючи, скажімо, геополітичний.

Природа фактору цивілізаційної приналежності така, що він діє тільки разом з іншими, залишаючи при цьому за собою значення фундаментального, базового елементу. Хоча лише цього фактору для повноцінного розгортання й доведення до логічного завершення того чи іншого інтеграційного проекту у більшості випадків виявляється замало, без нього обійтися, як свідчить світовий досвід, неможливо.

Для розуміння характеру й особливостей проекту європейської інтеграції України осмислення дії фактору цивілізаційної приналежності має, на нашу думку, принципове значення. Це пояснюється, по-перше, тим, що точка зору на проблему цивілізаційної "європейськості" українців, поширена у вітчизняній науці та громадській думці, істотно відрізняється від того, що думає із цього приводу більшість європейців (причому як на науковому, так і на суто побутовому рівні). Інша, не менш важлива, причина - це особлива вагомість цивілізаційного фактору в розгортанні процесу євроінтеграції.

Незважаючи на те, що Європейський Союз формувався і еволюціонував як утворення переважно економічного характеру і змісту, як і на те, що економічна складова продовжує відігравати пріоритетну роль у його діяльності  й на нинішньому етапі розвитку, - слід визнати, що цінності цивілізаційного характеру та змісту  мають для європейського інтеграційного процесу без перебільшення величезне, пріоритетне значення.

Існує і, треба зазначити, є достатньо поширеною, точка зору, згідно з якою саме цивілізаційна приналежність ("ідентичність") визначає й визначатиме надалі межі розширення ЄС як внутрішньо цілісної системи. Лише на підставі цього фактору, в разі виявлення цивілізаційної близькості потенційних претендентів на вступ до Євросоюзу, здійснюватиметься оцінка ситуації під кутом зору геостратегічних, геополітичних, економічних та інших факторів. Поза форматом близькості, про яку йдеться, жодні подальші спільні кроки, жодне просування до набуття членства в ЄС виявляється не просто ускладненим, а практично неможливим.

Носієм цивілізаційної приналежності або ідентичності, за традицією, яка склалася в процесі тривалого історичного розвитку, є "ядерна зона" Європи, в той час, як "периферія" - як "стара", так і "нова" - тяжіє до неї, виявляючи здатність за певних обставин і на певних умовах включатися в перебіг деяких спільних з "ядром" процесів, проте не набуваючи здатності раз і назавжди подолати відмінності між ядром і периферією та включитися в зону ядра повністю й остаточно.

При цьому "периферія" виступає у ролі реципієнта, який сприймає те, що йому пропонується, а включення у спільне з "ядром" функціонування відбувається, як правило, у формі споживання готового продукту, в той час як "ядро" в  більшості випадків "випромінює" нові ідеї, явища, процеси, тенденції, щоб, тиражуючи їх, запропонувати  "периферії".

У межах історично сформованого поділу на "свою" і "чужу" периферію й у руслі об'єктивно зумовлених експансіоністських у своїй основі прагнень, спрямованих на перерозподіл "чужої" периферії на свою користь, - на певних етапах історичного розвитку виявляється можливим залучення до участі в інтеграційному процесі й тих територій, національних та етнонаціональних масивів, які за своєю цивілізаційною приналежністю кваліфікуються як "не свої", "не зовсім свої" або навіть "зовсім не свої".

Особливе місце посідають зони непостійної або змінної цивілізаційної приналежності, які протягом свого існування як уже сформованих комплексів (або ж комплексів у процесі формування) не залишалися - повністю або бодай частково - у рамках одного цивілізаційного масиву, а проходили більш чи менш тривалі й результативні із цього погляду періоди адаптації до нового (або нових) цивілізаційно-інтеграційних центрів.

Щодо східного кордону "ядерної зони" Європи як феномену, що його за традицією прийнято протиставляти як Азії, так і Євразії, то відповідно до уявлень, котрі сформувалися дуже давно і багато в чому зберігають свою актуальність нині, він проходить з півночі на південь континенту по умовній лінії: Гданськ (Данциг) - західний кордон Чехії - центральна частина Австрії - Трієст. Відтак, для претензій України й українців на "європейськість" зникає можливість апелювання до історичного досвіду й традиції, натомість з"являється потреба у пошуку додаткових аргументів, з допомогою яких можна було б обґрунтовувати цивілізаційну близькість або ж спільність, з одного боку, українців, з іншого - французів, німців, італійців, поляків та інших європейців, об'єднаних нині у Європейському Союзі.   

Станом на сьогоднішній день Євросоюз у складі 27-ми країн не являє собою повністю гомогенне з огляду на цивілізаційну приналежність кожного з його членів утворення.  Проте ступінь такої гомогенності залишається, незважаючи на певні обставини, достатньо високим. Крок за кроком здійснюючи дальше розширення, зокрема, за рахунок країн Західних Балкан і, насамперед, Хорватії, ЄС, схоже, розраховуючи ще більше посилити свою фінансово-економічну потужність, але аж ніяк не має на меті змінювати традиційно сформоване й освячене тривалим періодом існування співвідношення у системі координат "ядро - периферія".

Напередодні прийняття нових членів  у період 2004-2007 рр. одним з пріоритетних напрямків у діяльності ЄС було створення єдиного економічного простору з європейськими з огляду на своє суто географічне розташування країнами, які не є його членами, наприклад, з такими, як Росія.

Ніякого зближення на цивілізаційному рівні це, ясна річ, не передбачало. Є підстави думати, що після того, як розширення, нарешті, остаточно відбудеться з прийняттям Хорватії та, можливо, інших країн Західних Балкан у рамках цього напрямку буде поставлено завдання поступового поширення в інтересах ЄС єдиного економічного простору на всі чи принаймні більшість країн, котрі виникли на території колишнього СРСР.

Мова при цьому йде не лише про країни-сусіди ЄС (Україна, Білорусь, Молдова), а й про країни Закавказзя та Середньої (Центральної) Азії.

За своїми основними ознаками цей процес являє собою ні що інше, як економічну експансію. Незважаючи на безумовну привабливість українського ринку, ця експансія не є спрямованою виключно проти України чи якоїсь іншої країни, а проти цілого регіону або навіть кількох регіонів, розташованих на пострадянському просторі, бо, захищаючи інтереси одніє сторони, економічна діяльність європейських компаній і фірм, природно, не бере до уваги увесь комплекс інтересів іншої сторони.

Відповідно до цього й міри захисту від економічної експансії з боку ЄС мали б здійснюватися не на національному, а на регіональному або міжрегіональному рівні. Лише в такому випадку ці міри могли б виявитися достатньо ефективними.

На певному етапі його існування для Європейського Союзу важливу роль, окрім економічної, почала відігравати політична складова. У цьому відношенні за традицією центральне місце належить франко-німецьким відносинам, які зберігають своє значення й нині. Останнім часом для політичного виміру європейської інтеграції дедалі важливішими стають  позиції "середніх" та "малих" країн-членів, а також їх тимчасових ситуативних, неформалізованих об'єднань.

З огляду на політичну складову європейської інтеграції питома вага цивілізаційних цінностей (або європейської ідентичності) є вкрай високою, якщо й не вирішальною. Про можливість розширення Європейського Союзу за межі традиційно окреслюваної зони західноєвропейської цивілізації ніхто з європейців ніколи не говорив і, схоже,  навіть не думав. Показово, що це стосується як державних діячів і політиків, так і представників інституцій громадянського суспільства, що свідчить про консенсус щодо цього питання у середовищі державно-політичної, інтелектуальної, культурно-мистецької та інших еліт, а також "простих" громадян.

Виняток до певної міри становить Туреччина, проте цей випадок є занадто специфічним, щоб виводити з нього якісь правила й робити паралелі.

Про ідентифікацію України як складової західноєвропейської цивілізаційної зони мова з боку європейців так само не йде. Ми цим аж ніяк не хочемо сказати, що для цього немає й не було в минулому жодних підстав, проте для Європи такі підстави або залишаються невідомі, або перекреслюються чимось іншим, на їхній погляд, більш важливим і значущим.

Виходячи з того, що було сказано, українські євроінтеграційні перспективи  могли б бути схематично виражені як дві лінії, які нібито спрямовані назустріч одна одній, проте не мають для такої зустрічі відповідної "контактної зони". Європейці, в принципі, готові бачити в Україні  частину єдиного європейського економічного простору, щоправда, за певних умов і обставин, але не схильні сприймати Україну як рівноправну частину єдиного європейського політичного  простору, заснованого на цивілізаційній (європейській) ідентичності.

З точки зору самої України, яку репрезентують  керівники відповідних органів  державного управління й євроінтеграційні прагнення якої  оформлено у вигляді державної стратегії, мова ведеться як про економічне, так і про політичне членство в ЄС з виразним наголосом на останньому.

Внаслідок цього виникає ситуація конфлікту позицій та інтересів, у котрій з кожним кроком залишається дедалі менше внутрішніх можливостей для конструктивного розв'язання. Ця ситуація ще більше ускладнюється для України так і не розв'язаною досі для неї проблемою  самоідентифікації або визначення власного місця у цивілізаційному (чи, може, все-таки міжцивілізаційному - ?) просторі.

Намагаючись довести європейцям своє "європейське" географічне розташування, Україна об'єктивно виявляється  неспроможною обґрунтувати свою причетність до того "історичного часу" (за Броделем), в якому перебуває нині Європа і зміст якого визначається, як відомо, характером та особливостями економічного, державно-політичного, громадянського життя.  

З усієї попередньої історії людства добре відомо, що цивілізації переходять від "контактування" до "конфлікту" між собою дуже часто саме через те, що однотипні за змістом процеси відбуваються в кожній з них у різні епохи.

Відтак, утворюються своєрідні "цивілізаційні ножиці": те, що апріорі стверджує щодо своєї приналежності до європейської цивілізації, освяченої всім історичним розвитком, одна сторона, так само апріорі не сприймається іншою. Приналежність українців до цивілізаційного європейського кола залишається питанням дискусійним, не зумовлюючі жодних практичних наслідків, у той чи інший спосіб співвідносних з реалізацією українського євроінтеграційного проекту.