dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 24 Июня 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Нація і націоналізм: хоч курка, хоч яйце, аби не «мертвий півень»…

Нація і націоналізм: хоч курка, хоч яйце, аби не «мертвий півень»…

У першій частині ми з певним жалем констатували, що українська національно-державницька ситуація в моделі націоналізму, притаманній абсолютній більшості по-справжньому розвинених країн, вписується не зовсім. З певним жалем – тому, що Україна потребує нагальної й прискореної модернізації (враховуючи змарновані десятиліття формальної незалежності), а відбутися вповні ця модернізація без активізації «модернового» націоналізму навряд чи зможе.

Афінянин дорікав Анахарсісові, що той скит; він відповів: «Мені ганьбою моя батьківщина, а ти – ганьба своєї батьківщини»

(Діоген Лаертський)

З другого боку, Україна, як і решта недорозвинених чи нерозвинених країн (з огляду на політкоректність їх прийнято називати «країнами, що розвиваються», навіть якщо це – розвиток кудись у невизначений бік або ж він має шанси затягнутися навічно, тобто до стану dum spiro spero), стикається, окрім націоналізму, ще з одним жупелом – глобалізації, вся логіка якої суперечить логіці націоналістичних процесів навіть у розвинутих країнах.

Але є ще одна обставина. Внутрішня мета (по-розумному – телеологія) глобальних процесів полягає в тому, щоб забезпечити гармонійний розвиток людства через його уодноманітнення (по-розумному – гомогенізацію) шляхом глобальної циркуляції й перемішування грошей, товарів, людей, ідей, генів, національностей, рас et cetera. Знов-таки по-розумному це зветься ентропізацією глобальної системи зв’язків, тобто забезпечення певного рівня невпорядкованості заради соціальної мобільності як одного з головних чинників зростання і розвитку. Якщо простіше, то коли китайці практично безконтрольно й начебто хаотично залюднюють і освоюють простори Сибіру та інших регіонів Росії (та хіба тільки Росії!) – це і є прояв ентропійності, що не дає заскніти колишній шостій та іншим частинам світу за принципом «собаки на сіні», оскільки, як нам сказав по секрету добродій Полішинель, китайці дуже полюбляють споживати будь-яких собак, у тому числі й тих, що на сіні, тож не дадуть закиснути природним багатствам Російської Федерації, а натомість активно їх експлуатуватимуть на користь ще більшого зростання – і прискорення цього зростання – свого валового національного продукту.

З огляду на вищезгадану внутрішню мету глобалізації будь-який націоналізм є «несучасним», анахронічним явищем, оскільки стосовно глобальної системи зв’язків він виступає як антиентропійний чинник, що стає на «шляху світового прогресу». Націоналізм створює суспільно-політичні та економічні структури, які ламають порядок гармонізації через «творення безпорядку» на вищих, наднаціональному та глобальному, рівнях. Погане чи добре це творення безладу як системи «світового порядку» – вже не питання, оскільки це – неминуча даність і загроза будь-яким націоналістичним тенденціям.

Таким чином, навіть теоретично не дуже можливий для України державницький націоналізм у його західній модернізаційній версії ще більш унеможливлюється через свою небажаність як «антиентропійного» чинника для флагманів глобалізації. Але якщо сталі держави (а не такі, як Україна, де поняття «стабільність і порядок» присутні лише в назві правлячої парламентської коаліції) більш-менш спокійно входять у глобалізаційний процес передусім завдяки тому, що намагаються очолювати його, то недооформлені держави на кшталт України ризикують так і не відбутися, вдовольнившись фантомним статусом суб’єкта завідомо програшних для себе міжнародних переговорів і почесного члена Організації Об’єднаних Націй. Аби цього уникнути, Україні необхідно на додаток до своєї «антиентропійності» по відношенню до сучасного глобалізованого світу стати антиентропійною щодо самої себе, подолати внутрішню соціальну, культурну, геоісторичну та геополітичну ентропію (хоч «дві України», хоч «Україну трьох сортів», хоч «Україну двох державних мов», хоч Україну двох суспільно-політичних систем – пережиткової соціалістичної та дико-капіталістичної, – хоч як там це іще назвати). Як не парадоксально це може видатися опонентам націоналізму в його традиційному для наших теренів трактуванні – «махровому», але саме він із його квінтесенцією – національною ідеєю (так досі й не знайденою й відтак не сформульованою) є останньою надією української державності та єдино можливим механізмом її формування в сучасному вигляді.

Чи можна подолати всі ці суперечності й парадокси? Від того, якою буде відповідь, залежить і відповідь на інше, найголовніше, питання: чи має Україна шанс на реальну державність (а в обставинах «переможної ходи» глобалізації це вже напевне останній шанс)?

Чи варто дивуватися тому, що в разі нашого наполягання на позитивній відповіді на «кляте українське питання» нам доведеться, як і завжди братам-слов’янам, знов розплющувати якесь там «третє око», шукати всередині «третє вухо» і якимось «заднім мозком» торувати «дорожню карту» «третього шляху» й у черговий раз «винаходити український велосипед»? Для цього треба зважити на те, що теорія модернізму й соціального конструктивізму не є істиною в останній інстанції й надто самовпевнено та зарано, ще й невиправдано рішуче, відкидає «архаїчний» примордіалізм. Недостатньо модернізованим народам чи країнам, що об’єктивно неспроможні «вигадати» концепт нації в соціально-конструктивний спосіб, тобто як конструкт сучасної масової культури і продукт просвітницько-пропагандистської державної політики, доводиться залучати до процесу націотворення ті залишки національних почуттів і зв’язків «крові» з «ґрунтом», що й досі, можливо, жевріють у суспільній підсвідомості населення України. Щоправда, сполучення примордіалістської установки з модерністською має всі підстави нагадувати про те, що «в одну телегу впречь не можно коня и трепетную лань».

Традиційна відповідь українських націоналістів із когорти тих, хто має нині своїх ідейних – і політично активних – спадкоємців в Україні, полягає в ідеології «інтегралізму», або ж інтегрального націоналізму. Це ще не український велосипед, оскільки ідеологія інтегралізму була дуже поширена по всій Європі наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть, звідки її й узяв один із провідних українських пророків націоналізму Дмитро Донцов. Інтегралізм, у якому неважко вбачити поривання забезпечити цілісність певної територіально-політичної єдності, побудований по суті як «антиентропійний» механізм подолання станових та класових розбіжностей у суспільстві за рахунок досягнення національної солідарності. Мета начебто цілком виправдана й навіть благородна, якщо не забувати, що ця ідеологія зародилася у Франції, у якій незабаром ксенофобія виплеснула всю свою гнійну начинку у «справі Дрейфуса», а шовінізм (той самий варіант патріотизму як «притулку для негідників») з театрального фарсу в середині ХІХ століття перетворився на «високу й серйозну державну політику» на початку ХХ століття. Заради справедливості слід зауважити, що в більшості західних країн інтегральний націоналізм відзначався такими само викривленнями – на кшталт джингоїзму в Англії чи теорії «стовідсоткового американця» у Сполучених Штатах.

Тому не варто дивуватися, що пророцький запал українських інтегралістів, густо замішаний на ніцшеанському трактуванні волі, теоретично (оскільки до «високої й серйозної політики» справа так не дійшла) породив аналогічні химери духу (хай навіть і високого): нація як кровноспоріднена спільнота виявлялася чи об’являлася абсолютною цінністю, тому й держава має будуватися на принципі «крові та ґрунту», а політичні й соціальні процеси мали підпорядковуватися вищій меті – тій самій «розбудові» (тому діяльність у цьому напрямі не передбачала жодних політичних дискусій – як не згадати тут про «парламент не место для дискуссий», – натомість пропонувалося спиратися на ідеологію вождізму й необмежену владу керманича держави-нації), заради успіху якої слушними стають будь-які засоби боротьби (мета їх виправдовує), зовсім не обов’язково гуманні, тож не варто зважувати на скигління усіляких «вошивих інтелігентів в окулярах та шляпі» на зразок, наприклад, двох Михайлів – Драгоманова та Грушевського. При цьому, природно, майбутня українська держава виділася в стилі утопій пізнього Середньовіччя – як селянський рай з елементами промисловості задля автономізації процесу задовольняння державних потреб.

Людство (і європейське передовсім) встигло засвоїти надто багато уроків від реального втілення подібних ідей, аби спокуситися на повторний курс навчання в його українській версії й вкотре залишити в слові «людяність» лише одне, дуже зрідка використовуване значення – «людність», «плем’я людське». Крім того, аграрний профіль омріяної українським інтегралізмом держави знов-таки не вписується в більш-менш адекватні моделі «здорового націоналізму» (тобто націоналізму, побудованого на здоровому глузді, а не на «гарячому серці»). Ця ідеологія – справді архаїчна, і відновити її шарм не допоможе навіть дуже відчутний елемент наївного романтизму бунтарів.

На жаль, у сучасному українському націоналізмі досить важко зустріти поборників інакших підходів. Навряд чи варто всерйоз обговорювати тезу про те, що будь-яка влада в Україні – за визначенням «проукраїнська». Будь-яка влада в Україні діє за методою «Попандопуло навиворіт»: «Это мне. Это тебе. Это – опять мне. Это – обратно мне. Это – все время мне». І лише для електорату й для проформи подеколи влада робить заяви на кшталт тієї, що зробив пан Гриціан Тавричеський з безсмертної комедії: «Что я вам, бандюга с большой дороги?! Я же атаман идейный!». Про українолюбів з «українською душею та українським серцем» (див. першу частину), що закликають «купувати українське», але самі це не так щоб і роблять, також говорити всерйоз не доводиться. З числа «ідейних отаманів» наразі можна виокремити хіба що Олега Тягнибока з його «ідеєю нації».

Але зі своєю ідеєю пан Тягнибок дає всі підстави (по-простому – підставляється) для того, щоб ним та його соратниками, з-поміж яких чимало поважних людей, лякали дітей, як стародавні римляни лякали своїх галлами та Ганнібалом. Скільки б Тягнибок не говорив, що «свободівський» націоналізм – це насамперед ідея любові, більшість тих, хто щось здатен почути, вчуває в цьому істинність банальності чи то банальність істини: від любові до ненависті лише один крок. Та й не варто забувати, що в обіймах любові можна ненароком задушити на смерть. І коли пан Олег заявляє, що він не ксенофоб, а ксенофобом його вважають лише тому, що він любить українців, це також певному числу не-українців (а як їх вирахувати?) служить попередженням про смертельні обійми любові. Більше того, він наполягає на розрізненні понять «націоналізм» і «патріотизм», стверджуючи, що патріот – це той, хто любить територію, на якій живе, а націоналіст – це той, хто любить націю, а націю він пропонує розуміти як етнічну категорію, кровну спільноту за формулою Шевченка: «і мертвих, і живих, і ненароджених». Це дуже романтична позиція, яка годиться для побутової філософії, але не для політики – холодної, сухої, розсудливої, жорсткої та інколи навіть жорстокої – заради того, щоб дійсність не стала ще жорстокішою. І це зовсім не відповідає західним концепціям націоналізму (валідність і солідність яких, нагадаємо, досить успішно перевірена практикою, на відміну від наших доморощених). Але й це «першого серед рівних» сучасних українських націоналістів анітрохи не турбує: для нього за великим рахунком не існує ані Європи, ані Росії – принаймні там, де з ними варто було б рахуватися як із чинниками зовнішніх впливів. А рахуватися ж так чи інакше доводиться.

Отже, сучасний український етноорієнтований націоналізм у «свободівській» версії є певною модифікацією запозиченого з Європи (підкреслимо: з тієї Європи, що вже пішла в історію, врахувавши свої страшні помилки) донцовського інтегралізму з усіма можливими наслідками: скажімо, коли Тягнибок говорить цілком правильні речі про необхідність люстрації, імпліцитно закладений у цей процес етнічний аспект легко й невимушено перетворює ідею очищення на сумнозвісні «чистки», тож годі шукати масових прихильників її реалізації в такий спосіб. І, звичайно ж, це ніяк не допоможе зберегти, а тим більше зміцніти цілісність України як державного утворення.

Що ж робити? Якщо ми хочемо, аби Україна не продовжувала ділитися на суспільно-політичні фракції за образом і подобою партійно-політичних фракцій у Верховній Раді й поза її межами, нам бажано було б позбавитися зайвих емоцій і формувати не образ, а ефективний націоналістично-державний концепт. Треба відмовитися від нав’язливих стереотипів непереборного протистояння українських Сходу і Заходу, перестати ділити українців на «скажених свідомітів» і «тупоголових манкуртів-безбатченків» та намагатися грубо злучати, умовно кажучи, «індустріального донбаського бика» й «сільську тернопільську корову» адміністративними засобами, успадкованими ще з часів «командно-адміністративної системи».  Процес зшиття країни й досягнення реальної соборності – дуже тонкий і складний, він потребує не лише  політичної волі, а й інтелекту, звільненого від рутинної обробки усіляких жупелів, породжених невдалою й бездумною пропагандою.

Ернест Геллнер, один із лідерів «модернізму» в міжнародному націоналізмознавстві, наводив на доказ хибності примордіалістських установок такий приклад: примордіалісти, мовляв, весь час очікують «пробудження націй» на кшталт «весни народів» 1848–1849 років, але чому в такому разі існує велика кількість народів, які мали історичний шанс прокинутися – а натомість і досі продовжують спати. Україна чітко вписується в цей аргумент, вона в нинішньому своєму стані ніби спеціально створена для того, щоб довести правоту Геллнера. Невже нам достатньо того, щоб бути не більш ніж другорядним аргументом чиєїсь теорії?

Україна проспала цілу низку історичних шансів прокинутися вже в найновітніший свій час. Дехто обрав би крутіше слівце, що римується з «проспала». Як відомо, сон розуму породжує чудовиськ. Та чи породжує бодай щось сон національної самосвідомості, крім страхітливих вивертів соціальної реальності? З другого боку, чи не породить ще страхітливіших чудовиськ пробудження цієї самосвідомості, якщо вона керуватиметься виключно примордіальною підсвідомістю? Однак ризикувати необхідно, якщо ми не воліємо, щоб сон цей став летаргічним, а згодом – і вічним.

І навряд чи хтось іще має це зробити, крім самих українців – не як етносу чи спільноти «крові та ґрунту», а як політичної нації, консолідованої потужною національно-державною ідеєю. Українцям (будь-якого походження) властиво з неймовірною легкістю й безвідповідальністю ганити й ганьбити свою країну, якщо вона бодай чимось не вдовольняє їхні потреби (плутаючи країну з «елітами», а державу – з владою). У той же час дуже мало хто замислюється над тим, чи гідний він сам своєї батьківщини чи «країни прибуття», чи не схожий він на того афінянина з епіграфа до цієї частини, який сам часто-густо може бути ганьбою для своєї країни.

Державу і націю – за відсутності справжніх еліт – треба починати творити з себе, не покладаючись на будь-якого небожителя політичного олімпу. «Помаранчевий досвід» 2004 року вже продемонстрував наївність сподівань на «буржуазно-національну революцію зверху». Після першої спроби «націоналізації свідомості» ми вже маємо «мертві бджоли» з їх політично мертвим бджолярем. Причина – однобокий і демонстративно-поверхневий характер цієї націоналізації. Тепер важливо, якщо продовжувати паралель із куркою та яйцем, не знищити їх у безплідній полеміці з примітивно розтлумаченим націоналізмом і отримати в кінцевому результаті «мертвого півня». Чи то був, чи то все ще є такий гурт за участю відомого Ромки Сіґала, більш відомого як Роман Чайка. Останній диск цього гурту мав дуже символічну назву: «Мертвий Півень, обраний народом». Йшлося, звичайно, про композиції гурту, що набули популярності серед публіки. Як би хотілося, щоб у цій назві не йшлося про щось більше… Про всіх нас.