dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Культура Не нарікаю я на бога, не нарікаю ні на кого, я сам себе дурний дурю...

Не нарікаю я на бога, не нарікаю ні на кого, я сам себе дурний дурю...

Не нарікаю я на бога, не нарікаю ні на кого, я сам себе дурний дурю...

22 травня - річниця перенесення посмертних останків Тараса Шевченка з Петербургу, де він відійшов у вічність, до України, у святій землі якої йому завжди хотілося знайти вічний спокій. Це - день національної скорботи, день пам'яті, день, коли серця всіх українців мали б битися в унісон, думки ж бути сповнені любові до Батьківщини й уклінної поваги до мудрого Тараса, якому судилося зрозуміти та висловити глибинну правду про Україну й про українство, про людину й про людство, про самого себе й про Бога.

Постать Т.Шевченка в Україні завжди мала не лише національні й літературно-мистецькі, а й політичні коннотації. Образу Великого Кобзаря багато разів намагалися надати ознак тієї чи іншої партійності, монополізувавши його для своєї політичної сили й використавши задля того, щоб одержати вирішальну перевагу в протистоянні з конкурентами.

"Партійний" Шевченко завжди виглядав штучно, проте це не зупиняло достойників, які приміряли до нього політичні шати та партійні емблемки.

Нова доба української історії та української суверенної державності, яка розпочалася після 1991 року, не стала у цьому відношенні винятком. Більше того, конкуренція за Шевченка та монополію на нього розгорнулася в цей час із ще більшою силою й озлобленням. Залучити поета до свого політичного гурту кортіло всім без винятку від націоналістів до комуністів, а ось спробувати прочитати його по-новому, відповідно до змінених умов і обставин матеріального й духовного життя не спало чомусь на думку нікому.

Кожен з українців вважає, що знає Шевченка. Багатьом з нас відомі його біографія, його поетичні та інші твори, запропоновані ним словесні формули, в яких відбита його індивідуальна філософія життя. Та чи маємо ми підстави стверджувати, що зрозуміли всього Тараса, що осягнули й збагнули ввесь неосяжний всесвіт його поетичної творчості?

Спроби політизації Шевченка мене особисто дратують. Політизація завжди призводить до спрощення, до примітивізації того явища, яке їй піддається. Це стосується й Шевченка. У партійній футболці, незалежно від її кольору, він виглядає неприродно. Особливо тоді, коли стратегія й тактика політичної сили, яка заявляє свої права на нього, багато в чому суперечать його думкам і його мріям, його розумінню свободи, рівності, щастя.

Осінь 1860-го виявилася для Тараса одним із найскладніших періодів життя. Все складалося не так, як йому б хотілося. Вирій подій закручував його все з більшою й більшою силою і вирватися з цієї круговерті здавалося неможливо. У його житті бракувало чогось украй важливого й цінного, й він цим сильно переймався й від цього дуже потерпав. Тарасова поезія цього часу сповнена елегійного суму та песимізму. Він нікого не засуджує, ні на кого не нарікає, намагаючись зберігати силу духу й гідно тримати "удар".

Саме в цей час Шевченко пише вірш, початкові рядки якого використано у назві цього матеріалу: "Не нарікаю я на бога, не нарікаю ні на кого, Я сам себе дурний дурю...". Невдовзі після цього - рівно через тиждень - з-під його пера виходить вірш - "Саул", в якому описано нібито взяту з історії картину, що її поет осмислює як модель життя і матрицю людської поведінки. Згадуючи його нині, мимоволі ловиш себе на думці, що жоден рядок не втратив актуальності й сьогодні, 150 років по тому, як він народився у поетичній уяві славетного генія української й усіх слов"янських націй.

"…Свої ягнята і телята На полі вольнім вольно пас Чабан було в своєму раї. І гадки-гадоньки не має, Пасе і доїть, і стриже Свою худобу та співає.. Аж ось лихий царя несе З законами, з мечем, з катами, З князями, з темними рабами…". Ця ідилічна з точки зору Шевченка картина життя героя, який перебуває у гармонії і зі світом, і з самим собою, насолоджуючись найвищою радістю, доступною людині на землі, - волею й задовольняючи свої потреби власною працею, - раптово переривається насильницьким способом, миттєво перетворюючи "рай" на пекло.

"…І все розтлили, осквернили, І осквернених, худосилих, Убогих серцем, завдали В роботу-каторгу. Минали За днями дні. Раби мовчали, Царі лупилися, росли І Вавілони мурували…".

Шевченко був надзвичайно мудрою людиною, якій було дано бачити й розуміти глибинну сутність всього того, що приховувалося під яскравими нашаруваннями "храмів, кумирнів, олтарів" та різнобарвних обгорток. Його не вводили в оману ані гарні вивіски, ані дивні, на перший погляд, виверти та парадокси життя. Ось і цього разу він влучно визначає парадоксальну логіку людського мислення, зовсім не дивуючись тому, що люди тягнуться не до доброго, а до поганого, добровільно обираючи для себе те, чого мали б намагатися уникати за будь-яку ціну.

"…Жидам сердешним заздро стало, Що й невеличкого царя І з кизяка хоч олтаря У їх немає, Попросили Таки старого Самуїла, Що б він де хоче, там і взяв, А дав би їм, старий, царя. Отож премудрий прозорливець, Поміркувавши, взяв єлей Та взяв од козлищ і свиней Того Саула здоровила І їм помазав во царя…".

Як-то кажуть, за що боролися - на те й напоролися, посадивши самі собі на голову "царя", котрий спершу "набрав гарем собі чималий та й заходився цаоювать", проте зовсім скоро - "…одурів".

"…Незабаром зібралась рада. "Панове чесная громадо! Що нам робить? Наш мудрий цар, Самодержавець-господар, Сердешний одурів. Панове! Чи нам тепер його лічить? Чи заходиться та зробить Царя здоровшого?" По мові, По мудрій раді розійшлись Смутнії пастирі…".

І, нарешті, підсумок: "…Горе! Горе! Дрібніють люде на землі, Ростуть і висяться царі!". Про кого це? До певної міри про нас з Вами, шановні читачі, які, як це не прикро констатувати, теж "здрібніли". Про наших нинішніх "царів", які так само "ростуть і висяться", як ті, про яких писав Шевченко.

22 травня відбувся черговий локальний бій у загальній битві за Шевченка й за монопольне право апелювати до нього у політичній боротьбі. Чи буде колись покладено цьому край? Чи вдасться нам звільнити Кобзаря від цинічних претензій до нього з боку новоявлених "саулів-здоровил", котрі цинічно йдуть до пам'ятника Шевченка, прагнучи прикрити ним власну ницість та нікчемність.