dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 18 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Культура Сучасні проблеми книговидавничої справи в Україні в контексті процесів модернізації національної системи вищої освіти (ІІ)

Сучасні проблеми книговидавничої справи в Україні в контексті процесів модернізації національної системи вищої освіти (ІІ)

Сучасні проблеми книговидавничої справи в Україні в контексті процесів модернізації національної системи вищої освіти (ІІ)

У першій частині ми спробували здійснити анамнез проблематики книговидавничої справи у зв’язку з концепціями розвитку вищої освіти в Україні – проблематики, що залишається майже незмінною у своїх основних параметрах. До практичного розв’язання численних хвороб книговидавничої галузі, з огляду на нинішній економічний стан країни та перспективи її виходу з економічної насамперед кризи, ще дуже далеко. Але наразі існує можливість і потреба окреслити принаймні методологічні засади розв’язання цих стратегічних задач.

Якщо розглядати сферу освіти як систему й процес вироблення (у відповідній до потреб і здатностей цільової аудиторії) й ретрансляції накопичених у якості інтелектуально-гуманітарної спадщини й актуальних теоретично-прикладних знань, навичок та вмінь (а врешті-решт – цінностей) з метою соціалізації та інкультурації індивідів таким чином, щоб вони сприяли стабільному розвиткові цілої соціокультурної та суспільно-політичної системи під назвою «держава-нація», ми неодмінно дійдемо висновку, що ключовим поняттям для цієї сфери є інформація, що передається найрізноманітнішими шляхами й у різноманітних формах.

При цьому книжкова сфера, організована згідно з внутрішніми потребами цієї системи, є лише одним із продуцентів, накопичувачів і ретрансляторів такої інформації. Може навіть виникнути спокуса вважати її на нинішньому етапі культуроневідповідною, відсталою й дуже неповороткою порівняно з більш новітніми засобами забезпечення інформаційно-комунікативного простору від лабораторій і практичних занять до відеоматеріалів, телепередач освітнього характеру і, звичайно ж, до Інтернету й сучасних мобільних комунікаційних голосових і текстово-мультимедійних систем. Більш того, може скластися враження, що за наявності альтернативних (та ще й позірно більш оперативних, доступних і менш підцензурних) інформаційних джерел потреба в традиційних формах збереження й передання знань на зразок звичайного підручника зменшується, тож об’єктивно зменшується й необхідний для забезпечення професійної підготовки сукупний наклад видань науково-методичного характеру. 

З точки зору далеких перспектив розвитку діалогу між пересічним користувачем таких систем та їхнім потужним інформаційним потенціалом це, можливо, й так. Але практика викладання навчальних дисциплін (загалом незалежно від напрямів професійної підготовки, спеціальностей, спеціалізацій, циклів дисциплін чи окремих предметів), на жаль, переконливо засвідчує – принаймні, в доступній зору перспективі – надзвичайно низький рівень культури абсолютної більшості студентів при користуванні високотехнологічними за формою інформаційними ресурсами на кшталт Інтернету, внаслідок чого ця, безперечно, дуже багатонадійна інформаційна мережа перетворюється на обрізаний до жалюгідного стану й спотворений непрофесійним підходом безформний уламок глобальних бібліотечних книжково-інформаційних ресурсів. До того ж більшість джерел, що ввижаються студентам найзручнішими для використання й найзрозумілішими для них самих, являють собою дуже примітивні й знову ж таки непрофесійно підготовлені алгоритми виконання самостійних завдань на зразок рефератів, курсових робіт тощо, в абсолютній більшості своїй неприйнятні при оцінюванні будь-яких форм самостійної роботи. Як наслідок, ця робота зводиться до примітивного пошуку за не завжди вдало підібраними ключовими словами й зрештою повністю, і здебільшого в повному обсязі, навіть без спроб елементарної компіляції, некритичного використання знайдених матеріалів, «завдяки» чому в «самостійній роботі» студентів практично немає місця власне самостійності, творчому пошуку та критичному аналізу та систематизації матеріалів, творчому осмисленню текстів інших авторів і будь-якому уявленню про продукування власних текстів. Таким чином, створюваний тисячоліттями культурної еволюції людства ланцюг ретрансляції знань, подібний до харчового ланцюга в біологічній еволюції, не отримує продовження, а це загрожує перетворенню всесвітнього інформаційного потоку на потік, у який, на відміну від Гераклітової ріки, ніхто не увійде жодного разу, принаймні з будь-якою користю. Крім того, слід враховувати, що на рівні користування й осмислення, доступному пересічному студентові, такі ресурси насичуються зазвичай текстами з підручників, виданих не один рік тому, тож насправді Інтернет і т.п., як не парадоксально може здатися спочатку, відстає від книговидавничої інфраструктури, яку він просто відтворює з запізненням і в значній кількості випадків у не дуже якісному вигляді.

Отже, питання про актуальність книжкової сфери з огляду на подальший розвиток систем передавання знань є риторичним. Звичайно, вона необхідна для нормального функціонування будь-якої освітньої системи. Але у якому вигляді? Якими мають бути стосунки між сферами вищої освіти й книжкової культури? Як має формуватися реальна потреба в науково-методичному забезпеченні навчального процесу? Як часто має поновлюватися книжковий фонд, аби йти нарівні з найсучаснішими науковими здобутками?

Елементарний аналіз реальних потреб у науково-методичному забезпеченні навчального процесу та відповідності реальних обсягів випуску літератури науково-методичного напряму існуючим нормам Міністерства освіти і науки України свідчить про явно недостатню забезпеченість інформаційних потреб працівників і студентів вищих навчальних закладів. І рецепти виходу з кризи слід шукати не на міжвідомчому, а на метасистемному рівні, враховуючи внутрішні проблеми й потреби  сфери інтелектуального обігу книжкової продукції, а не лише її виробництва. Так, вищу освіту й сферу книговидавництва можна розглядати як дві підсистеми, що здатні в разі ефективного співробітництва утворити єдину систему інформаційного насичення науки й висококваліфікованих професій, але для цього спочатку необхідно створити умови такого співробітництва з урахуванням специфіки кожної з цих підсистем та їх спільних елементів. Суб’єктна структура цієї системи може бути представлена сферами книговидавничої діяльності та вищої освіти, що кожна складається з чотирьох груп: 1) виробників інформації (в першому випадку – авторів, видавців або редакцій видавництв, друкарень, поліграфічних підприємств, постачальників сировини, витратних матеріалів, поліграфічного устаткування, інвесторів, в другому – університетської науки як колективного автора); 2) посередників/ретрансляторів (у першому випадку –книготорговельних організацій, локальних дистриб’юторів та дилерів, книжкових ярмарок, виставок, презентацій, рекламних кампаній, бібліотек, у другому – ще й системи наукового рецензування, реферування, бібліотек); 3) одержувачів/користувачів (студентів, широкого читацького загалу); 4) регуляторів або заохочувальних механізмів (у першому випадку – законодавця як ініціатора податкової та пільгової політики, законодавця як ініціатора бюджетного фінансування, державних структур як ініціаторів преференційної політики по відношенню до видавництв науково-технічної літератури, державного замовлення, фінансування бібліотек, ринку, у тому числі ринку витратних матеріалів та поліграфічного устаткування, у другому – ще й адміністративних освітянських структур, що займаються ліцензуванням науково-методичних видань, зовнішньою експертизою змісту, відповідності та якості видань, аналітичним вивченням актуальних і прогнозування майбутніх потреб у сукупному накладі та його структурі).

При цьому слід зауважити, що перші три групи суб’єктів потребують підтримки й заохочення (кожен із них – по-своєму, про що нижче), а суб’єкти четвертої групи (за винятком хіба що ринку), які традиційно виконують функцію регуляторів процесу, і здебільшого державних, об’єктивно відповідають за справу підтримки й заохочення вже з тієї причини, що раніше вони так чи інакше їй заважали. Отже, коротко розглянемо кожну з цих груп по порядку.

Вироблення текстів, звісна річ, починається з автора, фігуру якого неможливо розглядати без його, якщо казати одним словом, екзистенціального контексту. Автор наукового чи науково-прикладного (науково-методичного) тексту, якщо це не поодинокий інтелектуальний бестселер, програє ринку ще до початку будь-яких стосунків: він, як правило, не може сподіватися на гонорар, хіба що на символічний, а також на те, що його, частіше вузькоспеціальний, текст продаватиметься успішно на широкому ринку – по-перше, через завищену собівартість такого роду видань, обумовлену незначним накладом; по-друге, через вузьке коло гіпотетичних читачів, які можуть і не знайти необхідну книжку в розмаїтті й  різнобарв’ї назв та обкладинок. Ці обставини не сприяють великій мотивації авторів, котрі до того ж не мають будь-яких договірних стосунків з майбутнім видавцем. Крім того, автор – це, як правило, представник університетської науки, з головою поглинений безпосередньо навчальним процесом, тобто йому елементарно не вистачає часу на ґрунтовну підготовку розширених посібників. Очевидно, слід передбачити умови, що сприяли б заохоченню авторів, – доплати за науково-методичні розробки, зменшення учбового навантаження у відповідності до авторської активності, врахування творчих доробків при кар’єрному просуванні тощо. З огляду на тенденцію зменшення лекційного навантаження за рахунок самостійної роботи студентів це видається єдино можливим шляхом переорієнтації роботи викладачів зі збереженням (або навіть підвищенням) їхнього статусу й рівня оплати праці.

Решта виробників інформації потребує не так системних зрушень, як режиму найбільшого сприяння з боку податкових адміністрацій, але при цьому необхідно зробити акцент на тому, що об’єктами податкових пільг мають бути не лише власне друкарські підприємства, але й ті інфраструктури, від яких мало не на левову частку залежить собівартість книжкової продукції.

До групи посередників належать ті, хто має забезпечити ефективне функціонування книжкового ринку, але не завжди мають змогу це зробити. Так, сфера книжкової торгівлі не підпадає під дію будь-яких пільг і вимушена першочергову увагу приділяти тій продукції, що орієнтована на надширокого читача й дозволяє за рахунок валу приносити вагомий прибуток. Те саме стосується й рекламних заходів, ярмарок-виставок, основною метою яких є не інформаційне насичення потенційного кола читачів, а отримання замовлень на купівлю книжок. Варто було б поставити питання й про культуру книжної торгівлі й книжкових репрезентацій з урахуванням специфіки книги не лише як товару, але й як ретранслятора цінностей, навіть якщо ці цінності на суспільному рівні поки що недостатньо усвідомлені. Дистриб’ютор – принаймні книжковий – має бути не просто вдалим менеджером та економістом, йому варто було б пам’ятати про функції шляхетного пропагандиста високої справи та носія певної ідеології, що допомагає суспільству не втратити відчуття власної гідності.

Студентство як кінцева аудиторія навчально-методичної літератури є суб’єктом з численними рисами об’єктності – з тієї причини, що вони поки що, в межах пануючої й досі традиційної освітянської парадигми, залишаються об’єктами освітньо-виховного процесу. Отже, в ставленні студентів до пропонованої їм літератури велику роль мають відігравати викладачі та адміністрація вищих навчальних закладів, а це передбачає, з одного боку, розробку механізмів припинення порочної й тупикової практики некритичного використання ресурсів, призначених діяти «на поміч студенту», а з другого – пропозиція серйозної альтернативи у вигляді високоякісних текстів, орієнтованих на реалізацію програмних засад навчальних дисциплін, що вивчаються студентами, тобто максимальна відповідність підручників, посібників і допоміжних матеріалів локальним особливостям викладання предметів. Такі заходи діятимуть набагато краще, ніж будь-яке моральне заохочення студентської громади до читання.

Представники ж четвертої групи мали б зрозуміти одну досить просту і, зрештою, всім відому річ: соціальна орієнтація держави (а навряд чи слід сумніватися в тому, що українська державна влада не бажає бути соціально орієнтованою, принаймні на рівні заявлених принципів) передбачає не просто грошові виплати різноманітним категоріям населення, а створення реально діючої соціальної інфраструктури, однією з найважливіших часток якої є сфера освіти (яка для цивілізованої людини давно вже означає завершену вищу освіту, та ще й не одну). Саме тому важко очікувати на будь-які відчутні зрушення без активного й позитивного втручання з боку держави у вигляді широкої комплексної програми державної політики, спрямованої на реалізацію життєвих інтересів усіх вищезазначених суб’єктів освітньо-інформатизаційного процесу.