dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 18 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Культура Сучасні проблеми книговидавничої справи в Україні в контексті процесів модернізації національної системи вищої освіти (І)

Сучасні проблеми книговидавничої справи в Україні в контексті процесів модернізації національної системи вищої освіти (І)

Сучасні проблеми книговидавничої справи в Україні в контексті процесів модернізації національної системи вищої освіти (І)

У той час, як більшість по-справжньому цивілізованих країн світу активно й досить продуктивно рухається в напрямі формування глобальної системи ринково-інформаційних послуг і перетворення на авангард інформаційного суспільства майбутнього, Україна через глибоку економічну, суспільно-політичну, демографічну й загальногуманітарну кризу й досі змушена вирішувати проблеми пошуку не шляхів самоідентифікації в постіндустріальному світі, а засобів подолання наслідків розпаду колишніх економічних, суспільних і культурних зв’язків, а також деіндустріалізації (за рахунок фізичного й морального старіння промислової інфраструктури) й падіння рівня й темпів розвитку економіки.

Ці негативні процеси насамперед і найболючіше позначаються на сферах буття найбільш тонких і делікатних, пов’язаних із загальним станом інтелектуального потенціалу суспільства, інформаційного забезпечення його розвитку й структур, що за самою природою своєю мають відповідати за організацію інформаційних потоків, оптимальний відбір, розповсюдження й креативне використання інформації з метою підвищення рівня розвитку як духовно-інтелектуальної інфраструктури нації в цілому, так і її носіїв та користувачів – висококваліфікованих фахівців, що змогли б забезпечити прорив країни в напрямі інтеграції з цивілізованим, тобто за нинішніх обставин актуально-інформатизованим, світом. Йдеться, звичайно, про такі сфери, як освіта та наука, об’єднані в Україні на політико-адміністративному рівні під егідою одного міністерства.

Політика в цій сфері за попереднього керівництва в основному зосереджувалася на спробах побороти корупційні прояви через впровадження системи зовнішнього незалежного тестування, а також кроки, спрямовані на приєднання українського освітнього простору до Болонського процесу. Нинішнє керівництво міністерства на чолі з Д.В. Табачником налаштоване на критичну оцінку результатів на цих напрямах роботи й переосмислення впроваджуваних в Україні політичних програм в галузі освіти та науки в руслі скоріше прагматичної Realpolitik, а не романтичного двобою з вітряками. Але, на жаль, протягом останніх майже десяти років недостатньо уваги приділялося не так структурі управління освітніми процесами, як інфраструктурі, в тому числі тих її підрозділів, що мали б відповідати за інформаційне забезпечення навчання у вищій школі.

Проблема відновлення колишнього високого престижу, а головне – якості та ефективності української освіти на сучасному етапі та їх подальшого вдосконалення нерозривно пов’язана з загальним станом книговидавничої справи в країні як дуже важливого, традиційного й перевіреного часом елементу інформаційного забезпечення навчального процесу в освітніх закладах усіх рівнів.

Слід зазначити, що цей зв’язок не носить характеру простої двосторонньої кореляції, оскільки книжкова сфера взагалі лише частково перетинається зі сферою освітньою з огляду на виконувані нею в суспільстві функції й загальнокультурні потреби читацької аудиторії (які поки що доводиться заледве не заново формувати). Якість і доступність (як у сенсі смислової адекватності, так і в площині кількісної забезпеченості) книг як найбільш самоочевидних культурних текстів є не лише показником, але й одним із важливих чинників формування внутрішнього світу особистості – і окремо взятої, й колективної, що уособлює в собі «душу нації» або ж її базову етнокультурну ідентичність. Під таким кутом зору книговидавнича справа як сфера культурно-інформаційної та розважально-культурної (до того ж уже давно й далеко не першорядна на тлі бурхливої й випереджальної – в порівнянні з розвитком культурного рівня пересічного обивателя/громадянина – експансії електронно-телекомунікаційних засобів розповсюдження інформації та обміну нею) індустрії осмислюється передовсім у контексті виживання, збереження й розвитку власне української (точніше, україномовної) книжки як сталого джерела української мови та культури й механізму ретрансляції глибинних національних архетипів культури або ж пошуків тих ідейно-поведінкових засад, що їх можна було б вважати культуротворчими архетипами. У такому разі чинники формування гуманітарного простору країни діють відцентрово (й, додамо, в пасивно-захисному режимі) по відношенню до магістральної стратегії глобалізації суспільно-економічного буття людства й відповідають другій половині сучасного політико-цивілізаційного принципу «єдності в розмаїтті».

Ситуація з друкарством як засобом інформаційного забезпечення освітнього процесу є – в суто національно-культурному та ідеологічному плані – «охолодженою», оскільки в даному випадку головна мета полягає не у відродженні, розвитку й збереженні власної мови-культури та її витоків, а в пошуку максимально інтернаціоналізованих, уніфікованих і стандартизованих засобів спілкування з «всесвітньою республікою вчених» майбутнього ресурсного наповнення цієї республіки, тобто високоосвічених і на належному, міжнародному, рівні підготовлених фахівців. Таким чином, вектор розвитку видавничо-друкарської справи в контексті модернізації освіти є доцентровим і має працювати на реалізацію принципу єдності, а міжнародне конкурентне середовище вимагає, щоб його дія носила агресивно-наступальний, оптимально ж – випереджальний характер.

Це завдання може видатися нездійсненним з огляду на об’єктивний стан речей у цій галузі й почасти недолугу, а часто-густо й, м’яко кажучи, недоброзичливу адміністративно-фіскальну політику органів державної влади по відношенню до книговидавців, а зрештою – й до всіх, хто так чи інакше зацікавлений в отриманні якісного й суспільно-корисного книжкового продукту. Але без прагнення до виконання хоча б якоюсь мірою цієї програми-максимум взагалі немає сенсу говорити про будь-які перспективи входження України в клуб більш-менш розвинених країн Європи (чи бодай у так званий Болонський простір освітньої діяльності).

Найбільше проблем у справі інтеграції системи освіти й видавничо-друкарської інфраструктури налічується на вищих щаблях ієрархії. Що вище освітньо-кваліфікаційний рівень майбутніх фахівців, то складніше стає забезпечувати студентів необхідними підручниками, посібниками на іншою літературою науково-методичного характеру. Якщо для початкової й середньої школи підтримується практика видання підручників і допоміжних матеріалів бюджетним коштом (хоча й вона не є бездоганною через недостатньо прозорі та об’єктивні механізми відбору й схвалення конкурсних варіантів підручників), внаслідок чого до 35 % загальної книжкової продукції в Україні складають не призначені для ринкового розповсюдження шкільні книжки, то в системі вищої освіти справи обстоять набагато гірше. Практично єдине, що мають між собою спільного вища освіта й видавничо-друкарська інфраструктура – це проблеми, які виникли після переведення обох структур в площину ринкових відносин у парадигмі елементарного виживання, а звідти – чималою мірою в площину «сірої економіки», що було спричинене в першому випадку недостатнім бюджетним фінансуванням навчального процесу та його матеріально-технічного та науково-методичного забезпечення й низьким рівнем оплати праці освітян вищої школи й відтак розвиненням корупції на всіх рівнях, а в другому – податковим тиском і ставленням до видавничої справи як до дійної корови, а не як до важливої частини загальнонаціональної системи інтелектуального розвитку країни. Це призводить до завищеної не з вини книговидавців і поліграфістів собівартості видань, практично не фінансованих через бюджет, внаслідок чого виникають серйозні диспропорції в структурі сукупного поліграфічного продукту по відношенню до окремих галузей знань, зникає більш-менш логічна й відповідна до реальних потреб студентської аудиторії практика вироблення видавничих планів для забезпечення потреб вищої освіти (раніше централізована відповідним міністерством), а відтак з процесу книгодрукування вимивається критерій системності, пропорційності й адекватності соціальному замовленню; ставка робиться не на реально необхідну літературу, а на ту літературу, яку той чи інший видавець вважає за потрібне надрукувати або розглядає як більш конкурентоздатну на книжковому ринку. Диспропорційність поглиблюється й через те, що в умовах суто ринкових (а точніше б сказати – торговельно-рекламних) механізмів формування контингенту студентів і майбутніх професіоналів останнім часом спостерігаються серйозні перекоси в бік «престижних» і «модних» спеціальностей і перенасичення ринку праці об’єктивно непотрібними фахівцями, адже при цьому орієнтація книжкової індустрії на видання «престижних» і «модних» підручників зберігається. Між тим загальний обсяг науково-методичної літератури для вищої школи є вочевидь катастрофічно недостатнім, про що йтиметься нижче, а ситуація з невідповідністю пропозиції попиту погіршується внутрішніми структурними диспропорціями в номенклатурі книжкових видань.

Причини такого стану речей слід шукати перш за все у відсутності навіть спроб приступитися до вирішення зазначеної проблеми на системному рівні й розглянути варіанти її розв’язання крізь призму потреб, що виникають на різноманітних ділянках – від матеріально-технічного забезпечення друкарської індустрії й економіки виробництва до видавничої політики в узгодженні з актуальним станом соціально-гуманітарної сфери. В наступній частині ми спробуємо окреслити загальні підходи до реформування видавницької інфраструктури таким чином, щоб вона стала спроможною забезпечувати більш ефективний зв’язок між освітою й насамперед університетською наукою, а відтак – між науково-освітньою сферою й суспільством, аби Україна змогла звітувати перед світом не лише кількістю вищих навчальних закладів та студентів, що в них перебувають, але і якістю випускників та знань, умінь і навичок, що були їм прищеплені в процесі навчання.

Далі буде...