dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 14 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Культура Лайка та сленг у сучасній мові (продовження)

Лайка та сленг у сучасній мові (продовження)

Лайка та сленг у сучасній мові

Продовжуючи тему "табуйованої" лексики в сучасній мові та й, загалом, в культурі нашого суспільства, хотілось би ознайомити Вас, шановні читачі, також із витримками з інтерв’ю Ярини Коваль з Лесею Ставицькою "Жаргон теж може бути інтимною мовою", опублікованому після виходу друком першого видання "Короткого словника жаргонної лексики української мови" у "Львівській газеті" 30.01.2004 року:

"- Пані Лесю, що спонукало вас узятися за укладання словника саме жаргонної лексики? Адже більшість людей переконані, що жаргон – це груба матерія, яка жінці цілковито не властива.

- Розуміння цієї лексики як матерії грубої, словесно вульгарної, ототожненої з лайкою - це один із міфів, який існує в нашому суспільстві. І цей міф справді виявився дуже живучим, оскільки в українській культурі мову розуміють передовсім як національний скарб, а не як засіб комунікації. Добре це чи погано - окреме питання. Але, відповідно, її вивчали такою, якою вона має бути, анітрохи не зважаючи на те, якою вона є. І що сталося? За десятиліття, свідомо відмовляючись від цілого пласту фразеології, фамільярної, діалектної лексики, ми безповоротно втратили чимало цікавого й такого, що могло стати цінністю на майбутнє. Понадто - для багатьох говорити українською замість внутрішньої радості від мовлення почало зводитися (цитуючи мовознавця Стефанію Андрусів) до обов’язку перед мовою, психологічного дискомфорту, невдоволення собою і - що найгірше - мовою. Рано чи пізно ситуація мала змінитися. І вона змінюється, хоча й не так швидко, як би хотілося. А щодо того, чому саме я почала цим займатися, то не вважаю, що вивчення жаргонної лексики має прерогативу за статтю. Це наукова діяльність, якою займається той, кому це цікаво.

- Оскільки ви чи не перші в сучасній Україні (якщо не брати до уваги виданих мізерним тиражем згаданих вами в передмові "Першого українського словника молодіжного сленгу" Світлани Пиркало та "Словника жаргону злочинців" Поповченка) взялися за цю титанічну працю, то що для вас було найважчим при укладанні?

- Напевно, підбір ілюстрацій до слів. Ці слова в усіх на вустах, їх більш-менш упізнають. Про значення деяких можна дізнатися з російських словників. Але доводилося надзвичайно багато перечитувати української поезії, прози, драматургії, публіцистики, і це відбирало чимало часу…

- Що вам закидають?

- Скажімо, що там багато русизмів, якось забуваючи, що йдеться не про стандарт, а субстандарт, який не входить у літературну мову, а тільки в систему національної мови. Територіальний діалектизм також відрізняється від літературного стандарту, але ж він існує. Погортайте словники територіальних діалектів - там є і суржики, і русизми, і полонізми тощо. Їм немає місця у словнику літературної мови, але їм належить бути у словниках діалектних. Чому? Бо це інше, відмінне, розмовне. Однак такі елементи мають право на лексикографічну репрезентацію. Навіть більше, під час спілкування вони не завжди свідчать про відсутність чи брак мовної культури. Навпаки, їх використовують свідомо. Для чого? Бо, для прикладу, чужомовність підсилює іронічне, сміхове начало, закладене в цій лексиці. У свідомості наших людей наразі панує стереотип: якщо слово надруковане, то воно вже літературне. Україна настільки відстала від світової практики, де просто вал різнотипних словників, які охоплюють різні тематичні сфери, і настільки звикла лише до перекладних, термінологічних і словників літературної мови (і то дуже обмежено), що в її мешканців складається враження - щось інакше не має права на існування…"

І ще кілька роздумів Лесі Ставицької з уже згаданого в попередній частині інтерв’ю газеті "День":

"- …Які джерела ти використовувала?

- Я знала про існування лексикографічних зібрань непристойної лексики в слов’янському світі… З інтересом вивчила напрацювання поляків, чехів, сербів, величезний американський досвід. І уклала словник, залучивши, звичайно, фольклор і всі доступні джерела, що могли ілюструвати обсценний і разом з тим еротичний простір української мови.

- Щодо фольклору можна трохи детальніше?

- Переважно це був український сороміцький фольклор - надзвичайно багатий, цікавий, регіонально й навіть концептуально розмаїтий. Наприклад, сороміцький фольклор Східної України, - видання, підготовлені до друку Миколою Сулимою, Михайлом Красиковим. І трошки інший за своїм духом закарпатський русинський фольклор - "Русинський ерос", "Коломийки Прикарпаття". Також я використовувала записи усних висловів, які мені надавали люди, я й сама записувала ці тексти в Києві, на Полтавщині, всюди, де мені доводилось бувати. Я цілком свідома того, що словник може бути набагато ширший за рахунок навіть тільки усної мови, але для цього знадобився б не один десяток років. Разом iз тим постійно з’являються ідеї щодо інших словників. Моя наукова совість підказує нагальну необхідність створення словника української розмовної мови, питомої, необсценної української лайки, перекладних словників...

- З твоїх слів виходить, що роботи тут вистачить ще не одному поколінню філологів...

- Мова - це безодня, і вона свідчить про себе як про безодню, і дуже б хотілося хоч трохи своєю працею розкрити ті нові лексичні шари, що так необхідні й професійним філологам, і письменникам, і перекладачам, і журналістам. Сама джерельна база "Словника нецензурної лексики" охоплює кілька тих безодень: оригінальна, перекладна література, усна мова, тексти, які творяться сьогодні, весільні сороміцькі пісні, які зараз у селах співають... Ми повинні говорити про мову, якою вона є. Адже філологія, буквально - це любов до слова. І, як сказав Сергій Аверінцев, йдеться насправді про інтелектуальну любов. Ми можемо любити тексти тисячолітньої давнини, можемо любити мову повії, двірника, міністра, бомжа. Але це дистантна любов… Як лінгвістові - мені однаково цікаві й вишукані тексти української поезії, і політичний дискурс дебатів у парламенті, і мова соціальних низів, і мова дитини, яка щойно почала говорити, і мова затятого лайливця... І та інтелектуальна любов мене зобов’язує фахово підходити до аналізу тих мов, хоч би кому вони належали…

- Продовжуючи літературну тему: я помітив, що ти багато цитуєш з нашого сучасного красного письменства.

- Так, дуже багато. В основному завдяки вибухові демократизації українського літературного письма, що бере початок у 90-х роках минулого століття. Слово стало вчинком, опором системі, художній ідеології. Якщо у словнику жаргону я оминула обсценний шар, то тут він оприявлений максимально: брались до уваги сучасні жіночі й чоловічі тексти, почасти література ХIХ століття. Але мені не вдалося, на жаль, охопити всю перекладну літературу, де також є цей потужний лінгвістичний ряд, узяти хоча б "Піаністку" Ельфріди Єлінек в українському перекладі. Це теж важливе джерело, яке поповнюватиме наступні видання, і словник може мати трохи інше обличчя.

- А хто з наших літераторів уживає лайку найактивніше?

- Мені важко назвати одного автора. Уживання цієї лексики так чи інакше асимілюється стилістикою письменника, його естетико-прагматичними настановами, комунікативними стратегіями персонажів і, звичайно ж, концептуальним ставленням письменника до світу взагалі. Скажімо, стиль Юрія Андруховича, його іронія й самоіронія по-своєму асимілюватимуть "незаконну" мову. Мені подобається його "Таємниця", де обсценність, вмонтована у спогади про совкову реальність, в якій він сформувався, чи в особистісну інтимну сферу, увиразнює його емоційні вузли стосунків із дійсністю. А якщо про Сергія Жадана говорити, там інша естетика лайки. Його герой хоче через непристойну лайку порозумітися з дійсністю, примирити двосвіття: світ, в якому він живе, інтимний мікрокосм і життя з його, як він пише, "клінічною мудакуватістю". Ми бачимо, як він відповідає життю на його нахабність, несправедливість футбольним "голом", за чим стоїть метафізика лайки взагалі. Бунт можна виразити девіантною поведінкою (фізичне насильство, алкоголізм, самогубство) або поетичною інвективою, а можна дуже грубо й смачно вилаятися. Навіть якщо хтось колись, бодай раз у житті, так вилаявся, то це мусить зацікавити і письменника, і лінгвіста. Попутно скажу - я величезне задоволення отримала, прочитавши книжку-інтерв’ю "священного чудовиська" французької естради Сержа Гензбура. Він епатажний наскрізь: у своїх природних і протиприродних сексуальних устремліннях, у своєму погляді на жінок, на світ, у способі оформлення власного помешкання тощо. Його обсценна мова лише інкрустує правдиве й щире вираження свого "Я", а тому його інтерв’ю не лишають відчуття відрази, навіть коли йдеться про зоофілію... А щодо письменників - усе залежить від таланту. Є талант - читач може навіть не помітити цієї лайки, бо вона нестиме смислову та емоційну напругу. Якщо нема, то нанизані через кому матюки тільки дратуватимуть, будуть дешевим сурогатом справжнього драматизму чи трагікомізму життя.

- Ми говоримо про людей, які почали писати у 80-тi-90-ті. А як із старшим поколінням?

- Ті тексти, які до нас дійшли, були, звичайно, редаговані, цензуровані. Але в цьому контексті одразу згадується постать Миколи Лукаша. Як перекладач, людина з геніальним мовним чуттям, він відчував, що не мож на мову каструвати, написав низку блискучих непристойних епіграм, що увійшли у "Шпигачки", видані 2003 року. Його "Матюкологія" була знищена після його смерті, щоб не спаплюжити пам’яті письменника. Доречно згадати і ситуацію із сороміцьким фольклором, зібраним Володимиром Гнатюком і опублікованим 1912 році у Лейпцигу під назвою "Байки не для друку" (текст написаний латинкою). Ця книга зараз - бібліографічна рідкість, але наші видавці не поспішають її перевидавати. Я більше скажу - хоча саме зібрання не перевидається, матеріал з нього включається у сучасні зібрання українських анекдотів навіть без згадки про людину, яка колись доклала титанічних зусиль для опублікування за кордоном оригінальних еротичних оповідань. Наскільки мені відомо, російське видавництво "Ладомир" готує до друку "Байки не для печати. Украинский соромский фольклор" В.М.Гнатюка. Отже, видає Росія, а в наших видавців інтересу до подібної літератури немає. Хоча це можна пояснити тим, що обсценне завжди було частиною російської культури, а тому видаються Барков, Пушкін, "Заветные сказки" Афанасьєва, Лермонтов у серії "Русская потаенная литература"; але, як я вже казала, у Росії інакший культурний фон побутування подібної літератури. Життя і книжковий ринок формують свідомість, свідомість продукує мову… Заборона ніколи не викорінить небажане. У випадку матюків можна говорити про подвійне табу - по-перше, самі слова табуйовані визначально, а ще й російську мову сюди вплутуємо, мовляв, кляті москалі нам її навішали. І уяви, яка спокуса долати оце подвійне табу в людини, яка активно це робить. А українець, якщо захоче вилаятися - він російською мовою, "по матушке", і одержить від цього величезне полегшення. Я думаю, в міру того, як ми будемо демократичними, цивілізованими, глибоко вільними всередині, обсценна лексика як епатаж зникатиме, а можливо, гармоніюватиме з якимись новими гранями внутрішньої свободи. Подивимось, яке літературне покоління народиться далі, чи воно буде вільним, якими будуть лексичні маркери омовленого ними світу…

- Ти говориш про пандемічне поширення лайки. Але, може, це і на краще, це ознака, що мова живе і розкріпачується?

- Матюки - аж ніяк не єдина ознака живої української мови. Коли мова була, як ти кажеш, закріпаченою, то, попри це, хто лаявся українською - той лаявся, хто лаявся російською - той лаявся, і зараз продовжують. Живою мова буде тоді, коли українська запанує в інформаційному просторі, коли звучатимуть ефемки справжньою українською, коли фільми і серіали виходитимуть нею, коли український літературний твір отримає Нобелівську премію - умовно кажучи, звісно...

- ...коли армія, зона і бордель заговорять українською...

- Ось це якраз вторинне. Усе починається з культури. Нація себе позиціонує у світі культурними кодами. Є Достоєвський і Чехов, у росіян, Шекспір - у англійців. Світ дивитиметься на нас не через мову, якою говорить зона, а через культурний шар і культурні коди, цікаві світові. Ось коли українська стане престижною, бо буде яскраво представлена в Європі, тоді все це спуститься на низ, і українська мова пануватиме й там. Має бути еліта, яка спирається на патріотичний середній і олігархічний клас. Буде у нас олігарх "-енко", патріот зі статками рівня Ахметова або Пінчука, можливо, все й буде як у людей. А ще - мають бути сталі цивілізаційні орієнтири у суспільстві, без звалювання усіх культурних проблем на російську експансію, приміром."

У якості такого собі постскриптуму дозволю собі додати декілька ілюстрацій, що демонструють місце і роль лайливих і сленгових виразів у сучасній мові та культурі загалом. Наприклад, Інтернет-ресурс LIVEstory.com.ua 11.06.2009 року опублікував статтю під назвою: "Ключом к успеху Уго Чавеса является нецензурный сленг":

"Чавес сделал спорную лексику своей торговой маркой. Однажды в своем обращении к стране он сказал, что когда придет домой, обязательно займется сексом со своей женой, он назвал американцев "говнюками", а бывшего президента США Джорджа Буша "дьяволом" и "ослом".

Так что ни для кого не было сюрпризом, когда недавно он назвал первый сделанный в Венесуэле сотовый телефон стоимостью $14 "вергатарио" - производным от популярного в венесуэльском диалекте слова, обозначающего пенис, передает Reuters. В западной Венесуэле это слово широко используется для описания высокого качества чего-либо, поэтому выражение Чавеса вызвало взрыв смеха среди местного населения…

"Я собираюсь позвонить Фиделю Кастро по вергатарио. И звонок не сорвется", - сказал друг бывшего кубинского лидера Чавес на презентации телефона…

Чавес, по всей видимости, сознательно не стремится снимать с вооружения непривычный для президентов тон. В прошлом году он принялся описывать функции его кишечника во время телевизионного обращения.

Никто не удивится, если услышит на улицах Каракаса, как матери обращаются к своим детям словом "конитос" - нецензурно-ласкательным производным от слова, обозначающего женские гениталии. Подобная лексика настолько вошла в обиход, что потеряла свое изначальное значение и способность шокировать.

"Венесуэльцам нравится такое богатство, и они развивают язык, полный жаргонных и сленговых выражений", - сказал лингвист из венесуэльской академии языка Мануэль Бермудес, добавив, что Чавес намеренно играет на этом, - "Это учитывается, такого рода общение быстро доходит до людей". Чавес использует "полный букет" популярных выражений, заимствованных из баскетбольного и армейского сленга , сказал Бермудес, следящий за развитием языка, которое он называет "Речьчавеса".

Венесуэльский язык, возможно, груб, но президенты должны стоять выше толпы, и многие противники Чавеса говорят, что стиль его высказываний приводит к снижению стандартов.

"Он говорит очень грубо, и мне стыдно за это, - говорит 70-летняя Мария Луиза Гарсиа, социальный работник из роскошного района Лос Палос Грандес в Каракасе, - У президента должен быть положительный имидж. В стране, где большая часть населения - молодежь, язык используется как инструмент влияния на общество. Это и есть причина, по которой все становятся более грубыми".

Це одна сторона сленгової "медалі". Одначе, існують і інші. Наприклад, відомий письменник та історик Л.М.Гумільов свого часу написав виключно "блатною фенею" "Историю отпадения Нидерландов от Испании" (текст за виданням "Язык, которій ненавидит", М.: Просвет, 1991.):

" В 1565 году по всей Голландии пошла параша, что папа - антихрист. Голландцы начали шипеть на папу и раскурочивать монастыри. Римская курия, обиженная за пахана, подначила испанское правительство. Испанцы стали качать права - нахально тащили голландцев на исповедь (совали за святых чурки с глазами). Отказчиков сажали в кандей на трехсотку, отрицаловку пускали налево. По всей стране пошли шмоны и стук. Спешно стряпали липу. Гадильники ломились от случайной хевры. В проповедях свистели об аде и рае, в домах стоял жуткий звон. Граф Эгмонт на пару с графом Горном попали в непонятное: их по запарке замели, пришили дело и дали вышку.

Тогда работяга Вильгельм Оранский поднял в стране шухер. Его поддержали гезы (урки, одетые в третий срок). Мадридская малина послала своим наместником герцога Альбу. Альба был тот герцог! Когда он прихилял в Нидерланды, голландцам пришла хана. Альба распатронил Лейден, главный голландский шалман. Остатки гезов кантовались в море, а Вильгельм Оранский припух в своей зоне. Альба был правильный полководец. Солдаты его гужевались от пуза, в обозе шло тридцать тысяч шалашовок. На этапах он не тянул резины, наступал без показухи и туфты, а если приходилось канать, так все от лордов до попок вкалывали до опупения. На Альбу пахали епископы и князья, в ставке шестерили графья и генералы, а кто махлевал, тот загинался. Он самых высоких в кодле брал на оттяжку, принцев имел за штопорил, графинь держал за простячек. В подвалах, где враги на пытках давали дуба, всю дорогу давил ливер и щерился во все хавало. На лярв он не падал, с послами чернуху не раскидывал, пленных заваливал начистяк, чтоб был полный порядок.

Но Альба вскоре даже своим переел плешь. Все знали, что герцог в законе и в лапу не берет, но кто-то стукнул в Мадрид, что он скурвился и закосил казенную монету. Альбу замели в кортесы на общие работы, а вместо него нарисовались Александр Фарнези и Маргарита Пармская (два раззолоченных штымпа), рядовые придурки испанской короны.

В это время в Англии погорела Мария Стюарт. Машке сунули липовый букет и пустили на луну. Доходяга Филипп II послал на Англию Непобедимую Армаду, но здорово фраернулся. Гранды-нарядчики филонили, поздно вывели Армаду на развод, на Армаде не хватило пороху и баланды. Капитаны заначили пайку на берегу, спустили барыгам военное барахлишко, одели матросов в локш, а ксивы выправили на первый срок, чтоб не записали промота. Княжеские сынки заряжали туфту, срабатывали мастырку, чтоб не переть наружу. В Бискайском море Армаду драла пурга. Матросы по трое суток не кимарили, перед боем не покиряли. Английский адмирал из сук Стефенс и знаменитый порчак Френсис Дрей разложили Армаду, как бог черепаху. Половина испанцев натянула на плечи деревянный бушлат, оставшиеся подорвали в Ховиру.

Голландцы обратно зашуровались и вусмерть покутились, когда дотыркали про Армаду. Испанцы лепили от фонаря про победу, но им не посветило - ссученных становилось меньше, чесноки шерудили рогами. Голландцы восстали по новой, а Маргарита Пармская и Александр Фарнезе смылись во Фландрию, где народ клал на Лютера.

Так владычество испанцев в Голландии накрылось мокрой..."

Крім того, просторами Інтернету гуляє байка, достовірність якої неможливо гарантувати, проте яка яскраво демонтструє роль лайки в армійському середовищі:

"…Проанализировав статистику боев с японцами в 1941-1945 годах, американцы обнаружили, что несмотря на равенство сил, американцы побеждали чаще. Причину нашли - в английском языке средняя длина слова 5 букв, в японском 13. То есть пока японец объяснит что к чему, америкацы уже стреляют… После этого как раз появилась у американцев привычка давать короткие названия-клички как своим так и чужим самолетам, кораблям и т.п.

Когда эта информация дошла до русских, то они вычислили среднюю длину слова в русском языке - 7 букв… НО! В процессе управления боем командир автоматически переходит на мат, и информативность речи возрастает в 2-3 раза!" :)

Завершити цю статтю хотілося б словами тієї ж Лесі Ставицької: " Бути епатажним і матюкливим у слові - це одне, але обсценним внутрішньо - це трохи інше. Епатаж як такий йде від внутрішнього світовідчуття, від нестандартного погляду на життя, нестандартної поведінки як переконання, як глибокої внутрішньої потреби і способу життя.

Можна ніколи не вживати нецензурщини і бути при цьому глибоко обсценним всередині і навпаки."