dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 22 Января 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Культура Лайка та сленг у сучасній мові

Лайка та сленг у сучасній мові

Лайка та сленг у сучасній мові

Гортаючи сторінки "Самміту" та перечитуючи матеріали під рубрикою "Культура", нещодавно зустрів допис шановного Володимира Канаша під назвою "Как наше слово отзовется". У ньому автор одним із лейтмотивів своїх роздумів проводить лінію щодо того, що наші "…и язык, и нравы были основательно подпорчены уже давненько", "…на смену чтению пришло полуграмотное ТВ и не поддающийся никаким оценкам Интернет, никого уже не удивляет пресловутый "Превед медвед", "…годы нашей независимости не пошли на пользу родному языку. Диалектизмы и региональные речения наперебой внедряются как нормы литературной лексики, орфографические комиссии одна за другой наперебой канонизируют свои изыски (конгломераты архаизмов и диаспорных смесей), телеканалы (каждый по-своему) бездумно способствуют этой неразберихе, а педагоги пребывают в совершенной растерянности."

І, погоджуючись щодо багатьох позицій з В.Канашем, особливо, що стосується культури мови наших публічних людей від політики, хотілось би при цьому навести дещо іншу думку про місце сленгових виразів та нецензурної лексики в сучасній українській (та й, зрештою, в інших) мовах.

Отже, лайка. Ні для кого, я думаю, не буде секретом, що подібні вирази, які в середовищі дослідників-філологів набули назв "обсценної лексики", є широко вживаними практично у всіх сферах господарської, суспільної, культурної діяльності та, знов же таки, практично всіма представниками нашого суспільства, незважаючи на освітній рівень, вік, генетичний спадок та статеву належність. Крім того, різні професійні, соціальні, вікові, а також спільно-орієнтовані групи формують у своєму середовищі сленгові масиви (так звані "арго", жаргони), які допомагають в першу чергу відрізнити "свого" від "чужого"  ("влучно сказане жаргонне слово викликає довіру"). На сьогодні можна константувати, що, наприклад, запозичення з колишньої "блатної фені", жаргону хіпуючої молоді 70-х-80-х років, армійського лексикону міцно закріпились у сучасній мові та набули рис "літературності" - вони застосовуються у тексті різноманітних друкованих видань, при спілкуванні тощо і не викликають у більшості випадків непорозуміння про предмет розмови: вони зрозумілі всім. Проте лайка, "сексуалізми" та їх похідні займають особливе місце в загальній культурі спілкування.

У сучасній українській філологічній науці є поки що один дослідник, який підійшов до аналізу обсценної лексики з академічних позицій. Це - Леся Ставицька, доктор філологічних наук, професор, співробітник Інституту української мови Національної академії наук України. Вона є автором низки мовознавчих монографій, таких як "Естетика слова в українській поезії 10-30 рр. ХХ ст.", "Жанри і стилі в історії української літературної мови", "Короткого словника жаргонної лексики української мови", "Короткий російсько-український словник констрастивної лексики", "Арго, жаргон, сленг: соціальна диференціація української мови", "Україно-російська двомовність. Лінгвосоціокультурні аспекти", а також численних наукових праць меншого формату. Одним з останніх видань стала книга "Українська мова без табу. Словник нецензурної лексики та її відповідників. Обсценізми. Евфемізми. Сексуалізми", яка є своєрідним розвитком "Короткого словника жаргонної лексики української мови" і швидко набула популярності у читачів.

Зацікавленість до теми словника деякі списали на задекларовану тему, яка у свідомості багатьох невіддільна від чогось смаженого та неприйнятного, забороненого, інші - на добротність самого видання "Критикою", ще інші намагалися пошукати якихось закулісних обґрунтувань. Але і прихильники, і противники заінтриговано гортали сторінки книги. Феномен популярності словника (зазвичай, книги, що не відноситься до бестселлерів) авторка спробувала обгрунтувати в кількох інтерв’ю українським мас-медіа, з фрагментами яких я пропоную Вам ознайомитись, оскільки висловлені в них думки радикальним чином відрізняються від звичного сприйняття критиків від літератури.

15.02.2008 року в на сторінках Інтернет-видання "Українська правда" було опубліковано інтерв’ю кореспондента газети "День" Дмитра Десятерика з Лесею Ставицькою під назвою "Лайку не можна винищити в принципі". Подається з деякими скороченнями:

"- Почнемо з початку - з задуму. Наскільки мені відомо, цей словник багато в чому породжений нерозумінням твого попереднього словника жаргону - всі сприйняли його чомусь як словник матюків, хоча це було не так...

- Скажу більше: одним не вистачало у тому словнику мату, іншим - розмовної лексики, такого влучного українського зниженого слівця. А третім - професійним українцям - треба було мене в чомусь звинуватити, тож вони діставали тим, що я пропагую російську мову, сприяю її засиллю, мене ставили в такий ряд - ставицькі-кролики-сердючки, котрі паплюжать рідну мову. До речі, таке неоднозначне сприйняття звичайного словника непрямо свідчить про слабку цивілізаційну культуру в суспільстві, і ми, мовознавці, очевидно, завинили в цьому.

- Чому?

- Бо не дали споживачеві необхідного масиву словників українських діалектів, розмовної мови, різнотипних перекладних словників, відмінних від словників літературної мови. Звичайно, ті роботи, які я видаю, не можуть об’єктивно заповнити прогалини українського лексикографічного ринку у сфері розмовної, ненормативної лексики.

- Все ж таки, давай на хвилинку пристанемо на точку зору професійних патріотів. Вочевидь їхній основний закид стосовно твоєї нової книги буде такий: в український мові ніяких матюків нема, а вся нецензурщина запозичена з російської...

- Мат дуже давно побутував і в російській і в українській мові; загалом, ці слова мають давньослов'янське, корінне походження. Інша справа, що у нас мат ніколи не був такий публічний, як у Росії.  Українці, на відміну від росіян, не вживали непристойні слова при жінках, при дітях. І тому склалася думка, що ми такі цнотливі, а росіяни - ні. Вони просто ментально інші, планка табуйованості цих слів для росіян просто завжди була нижчою…"

Тут я дозволю собі перервати цитування для того, щоб більш докладно проілюструвати точку зору на походження нецензурної лексики, викладеної Лесею Ставицькою в іншому інтерв’ю, опублікованою в газеті "День" від 02.02.2008 року, № 19 під назвою "Треба долати табу в собі":

"…Звідки мат в українській мові? Адже побутує думка, що наша мова надзвичайно цнотлива, а вся нецензурщина - то є суцільні запозичення з російської чи навіть татарської.

- Це абсолютний міф, і в передмові я про це докладно пишу. У Росії приблизно у 1865 році був виданий "Словарь эблематико-энциклопедический татарских матерных слов и фраз". Характеристика внесеної у словник лексики і фразеології як "татарських" слів пов’язана з тим, що це означало "будь-які нехристиянські", "чужі". Нічого дивного в цьому немає, адже в буденній етносвідомості національне чуже асоціюється з поганим. Інакше кажучи, оскільки це були погані слова, то заголовок словника кваліфікував їх як буцімто (монголо)-татарські, тобто чужі, непотрібні, непристойні. З того часу за ними закріпилася така слава. І цей міф виявився дуже живучим - аж до цього часу вважають, що все це принесли до нас монголо-татари. До речі, українська приказка "лаятися по-московському" (лаятися матірно) має ту саму природу, бо погані слова приписуються росіянам, що дозволяє дистанціюватися від них, а українській мові виглядати кращою, пристойнішою.

- Так звідкіля ж ці слова у нас?

- Насправді, всі слова, які прийнято називати "матом", - праслов’янського походження, і первісно вони не мали негативного змісту. Їхня етимологія невинна, але, оскільки в культурі накладена заборона на тілесний низ, то й відповідно слова, які позначали тілесний низ та його функції, стали непристойними…"

"…Проте, скажімо, український сороміцький фольклор, який сягає, як кожний фольклор, індоєвропейських еротичних уявлень, міфічних образів, нічим не поступається ні російському, ні будь-якому слов'янському фольклору у вживанні обсценної, в тому числі матірної лексики.

Ці пісні, коломийки сороміцького змісту, співалися на весіллях, на святах, пов'язаних з циклом природи.

Приміром, у Закарпатті склались доволі цікаві і комунікативні стратегії обсценовживання, і навіть простежуються гендерні акценти цього феномену, як-от у такій примовці: "на п**ді ся світ держить".

- Свята, весілля - це добре, але ж є щоденне життя...

- Що стосується побутової сфери, то настанова "лайка - це гріх" ("не лайся, бо піч у хаті") є, безумовно, одним з українських психоментальних стереотипів. Але ступінь табуйованості і, відповідно, публічності матірної лайки був неоднаковим у різних регіонах України.

Це з одного боку. А з іншого, - українська нецензурна лексика надійно ховалась не тільки у пісенному фольклорі, а й у народних примовках, приказках.

Матеріал збірника прислів'їв і приказок, зібраних Іваном Франком, а також фольклорних записів Хведора Вовка, Володимира Гнатюка, який увійшов як ілюстративне джерело до мого словника, може дати багато цікавого про ту мовну й концептуальну картину світу українців, яка структурується "мовою по той бік".

Тому, повторюю, чужорідність - це абсолютний міф, плюс, знов-таки, ідеологія - відгородитися від усього російського. Інша справа, що справді, сексуальна лайка, котра вважається найсильнішою в усьому світі, посідала менше місце, ніж shit-культура, притаманна українцям.

Наприклад, у нас може бути дуже цікаве лінгвокультурологічне, навіть філософське дослідження про сраку, гівно. Не маю жодного сумніву, що домінування екскреторної, видільної функції у формулах, ідіомах, примовках закорінене десь глибоко в ментальності і в способі світовідчуття українців.

Чому так сталося - потребує глибшого дослідження, але принаймні конспективно я це виклала у теоретичній частині словника…

- Мабуть, все ж таки питання походження буде найдискусійнішим.

- Є думка, що така лайка від військових команд пішла, маю на увазі дослідження Ростислава Шевченка "Речі бранні (фрагменти мовного дослідження)". Напрошується питання: а військові команди звідки? Вочевидь, з того, що було табуйоване у соціумі.

Окрім того, як відомо, військовий соціум дуже сприйнятливий до цієї мови, тому що мат - це мова влади. І якщо я переступаю табу - я маю на це право, тому що я маю владу над кимсь. Чи це партійний начальник, чи це військовий командир, чи чоловік по відношенню до жінки, якщо ми кажемо про андроцентричні культури. А втім, мова влади - то окрема тема...

- Хотілося б почути твою думку щодо аналогічного видання у Росії. Як ти оцінюєш "Большой словарь русского мата", написаний Плуцером-Сарно?

- До цього можуть бути претензії, але важить те, що матеріал ретельно зібраний, досить чітко структурований та інтерпретований у дусі тартуської лінгвістичної школи. Як на мене, то це справді ґрунтовне ослідження, а не бульварне чтиво.

Можу бути в чомусь необ'єктивною, але як дослідник того самого поля відчуваю свою з ним солідарність.

На подібну працю у нього пішло багатенько часу, майже десять років. Власне, і я могла б це робити у такому ж темпі, проте відчувалася надзвичайно висока лінгвоонтологічна напруга у суспільстві - між сакральним статусом мови і профанним вербальним самовираженням, між нормою, поняттям мовного табу і спокусою долати це табу. До речі, це й стало однією з причин пандемічного зростання лайки у всіх сферах…

Уважаю, що словник є приблизною метамоделлю вербалізації тілесного низу в українській культурі, яка, відповідно, відкрита до наповнення, до розширення, до перегляду значень...

- А наскільки активно україномовна частина суспільства виробляє обсценізми?

- Ні один лексичний шар мови не володіє такою словотвірною потенцією, як цей. Своєрідна еквілібристика, камасутра мови розцвітає саме у сфері ненормативної лексики, особливо нецензурної.

Існує всього сім слів-матюків. Але, подивись, який величезний словотвірний потенціал!

Звичайно, обсценна неологія народжується у спонтанній мові, в ідіомах. От, скажімо, очі - одне з найбільш уживаних слів у фразеології української мови. Вже в сучасній суржикомовній ідіоматиці існує, наприклад вислів до свідання, карі очі (що означає "роби, як знаєш"), і мені вдалось також зафіксувати семантично подібний обсценний фразеологізм до сраки карі очі - тобто "абсолютно байдуже, все одно".

Інакше кажучи, у мовній пам'яті існують загальні кліше, вони починають трансформуватися, наповнюватися нецензурщиною, коли людина відчуває сильні емоції і природну потребу долати сильні мовні табу. Чим вища планка цього табу - тим більше мовець досягає комунікативного успіху. Так що твориться це все на слуху, і креатив народу в цьому безмежний.

- Давай тепер трохи відійдемо від народу і звернімося до наших мистецьких достойників. Ти дуже багато цитуєш наших сучасних письменників. Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Анатолій Дністровий, Євген Пашковський, Ірена Карпа... про Леся Подерв'янського я вже й не кажу. Чи можна сказати, що наша літературу втратила цноту? І чи сприяє це розвою самої літератури?

- Безумовно, якщо письменник пише і відчуває цензуру - мовляв, редактор не пропустить це слово - це абсолютно нетворча ситуація і такого не має бути.

Письменник є письменник, йому немає норм, він сам норма, сам у своєму стилі. І те, що прокричати оце своє "я" змогли і Забужко, і Жадан, і Андрухович - то це тільки на користь.

Талант є талант, його важко приховати так само, як важко зіпсувати бодай у мовному плані.

Якраз від таланту письменника залежить, як тонко відчути прагматичні регістри лайки і не бути при тому вульгарним або тривіальним.

- Виходить якась по-справжньому екзистенційна ситуація.

- Коли ми вступаємо в стосунки з дійсністю, з іншими людьми, ясно, що вони не можуть бути завжди рівними, спокійними, гармонійними. Якщо життя порушує стосовно нас якісь закони (або здається, що порушує) , прагне вступити у "протиприродні статеві зносини", як висловився герой Жадана з "Депеш Мод", але при цьому на різних рівнях створюється ситуація, коли ті закони треба виконувати - воно онтологічно є несправедливим.

Це епістемологія порушення мовного табу взагалі. Людина не може, не повинна лаятися, але тією чи іншою мірою може відчувати на власній шкурі відчуває вплив обсценного життя. Тож ясно, що цей код буде продукуватися, що лайку не можна винищити в принципі...

А втім, та обсценність, яка тиражується зараз на нашому книжковому ринку, у дискурсивних практиках дає багатий матеріал для словника, але мало має спільного епатажем і обсценністю. Наш народ у душі був і є цнотливим. Як, до речі, і росіяни."

Далі буде...