dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 14 Декабря 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Культура Євген Стахів: попри переконання, намагався писати правду, подобалося це комусь чи ні

Євген Стахів: попри переконання, намагався писати правду, подобалося це комусь чи ні

Євген Стахів: попри переконання, намагався писати правду, подобалося це комусь чині

Нещодавно з Нью-Йорка почули звістку: пішов з життя чи не останній з могікан давнього українського націоналістичного руху Євген Стахів. Здається, він не прагнув подобатися будь-кому, а діяв так, аби ніхто не мав жодної підстави звинуватити його в нещирості або ж у бажанні йти на підтасовування історичних фактів і подій, яких сам був безпосереднім свідком і учасником.

Втім, ідеться не про цілковиту стерильність оповідей Стахова щодо подій нині вже сивої давнини, а лише про його влучні й унікальні спостереження, що дають історикам теперішнім і прийдешнім поживний харч для майбутніх узагальнень й оцінок надзвичайно складних і суперечливих перипетій ХХ століття. І тут можна лише дякувати щасливому збігу обставин, який майже два десятиріччя тому народив книгу Євгена Стахова «Крізь тюрми, підпілля й кордони», видану невідомим накладом і майже так само не набагато відомішим видавництвом «Рада». Автор поіменував книгу «повістю мого життя», і вона багато в чому виправдовувала цей жанр.

На жаль, літературне редагування книги не було досконалим, але головна принада твору – рясний фактаж, який, сподіваємося, ще стане в пригоді не одній генерації істориків.   

Цілком природно, що в Україні інтерес до постаті і життєпису пана Стахова фокусувався головним чином на його мандрах окупованою гітлерівцями України і, зокрема, на нищівній дегероїзації молодіжної підпільної організації «Молода гвардія», що підсилювалося фактом схожості прізвища персонажу Стаховича з роману О. Фадеєва з самим Стаховим. Ніде правди діти, письменник в художньому творі суттєво відійшов від справжньої історії. Але й сам Євген Стахів у спогадах у надто категоричний спосіб заперечував наявність радянських підпільних організацій на окупованій території Донбасу, наголошуючи лише на діях підпільників з лав ОУН.

Загалом для українського читача згадана книга слугувала тому, як визначив автор, «щоб не пішли в небуття усі ці події, які відбувалися більше як п’ятдесят років тому». Нині той відтинок часу істотно збільшився, і про книгу практично ніхто не згадує. А дарма. В межах невеликого допису важко пройтися по всіх спогадах людини, справді оповитої легендами, але дещо з її мемуарної спадщини заслуговує на особливу увагу.

Стахів згадує про те, як він, учень Перемишлянської гімназії, готувався виступати на Шевченківському святі з промовою, але перед тим давав її «на цензуру» директорові і той багато що повикреслював. Зокрема, і в шевченкових словах: «Я так її, я так люблю мою Україну убогу директор на тому закінчити цитату. Але неслухняний Євген таки завершив: «…що проклену святого Бога, за неї душу погублю». Нам би частіше згадувати подібні пасажі, особливо нині, коли з нагоди 200-річного ювілею прагнуть наводити на постать Тараса суцільний глянець.

Ще один спогад про одного з військових командирів ОУН полковника Михайла Колодзінського, автора праці «Українська воєнна доктрина». 1939 року молодому Євгену ті ідеї дуже подобалися, але значно пізніше Стахів вважав, що її слід «розкритикувати і засудити, бо це була імперіалістична доктрина. Колодзінський твердив, що Україна мусить розширити свої кордони аж по Волгу, до Саратова, і на південь – по Кубанью Отже, він був український імперіаліст. І то шкідливо».

Продовжуючи згадувати про тогочасну ОУН, Стахів твердив: «ОУН в той час робила ставку на можливу війну, до якої готувалася гітлерівська Німеччина. Всі українські самостійники, без огляду на їхню партійну приналежність… − все ставили на Німеччину. Одні партії залишались      

пронімецькими, інші, як ОУН, й ідеологічно були близькі до ідей, що їх проголошували Муссоліні і Гітлер. На молоде покоління, зокрема, українське галицьке студентство, мали великий вплив твори  Донцова, що популяризували всілякі профашистські напрямки в тодішній Європі. В Галичині була маса подібної літератури – книжки Михайла Островерха «Муссоліні», Ростислава Сидика «Гітлер», були книжки про  Вранко, де Лярока – французького фашиста, Дегреля – бельгійського фашиста». Чи та давня ситуація нам нині нічого не нагадує?!

Говорячи про події на Карпатській Україні взимку з 1938-го на 1939 роки, коли після розпаду Чехословаччини та територія перейшла частково до  Угорщини, а в Хусті формувалася українська влада, Стахів пригадує, що на святі після виборів до сойму 22 січня, коли 75 відсотків проголосувало за отця Августина Волошина, народ співав:

Нам поможе вуйко Гітлер

І батько Волошин

Чехів воювати…

І ще про один епізод зі спогадів Євгена Стахова варто згадати. В грудні 1941 року він дістався Берліна, де в гестапо утримували його брата Володимира. Там-таки перебував і Степан Бандера. Стахів разом з дружиною Бандери Славою Опарівською прийшов на Принц Альберт штрасе, де була головна квартира гестапо. В коридорі на лавці з одного боку сидів Бандера з дружиною, з іншого Євген з братом. «Бандера, згадує Стахів,  − передав дружині брудну білизну, яку я мав забрати, бо там у комірці було сховано листа до Миколи Лебедя. Я про те знав і мав завезти його адресатові. Але я належу до тих членів ОУН, що наказів не дотримуються. І хоч підпільну пошту не вільно було читати, я перечитав. В інструкції Бандери йшлося про те, щоб не провадити ніяких акцій проти німців − антинімецькі виступи є шкідливі і треба якось направити українсько-німецькі стосунки…Через сорок років я говорив про те з Миколою Лебедем, докладно оповів йому той епізод, але він сказав мені, що не пригадує, щоб я приносив йому якийсь таємний папір. Ще через п’ять років ми повернулися ло тієї розмови, я ще раз розповів йому, що читав той грипс і про що в ньому йшлося. Він сказав: «Так, я пам’ятаю. Але я не хотів, щоб ви про те розповідали людям, Не треба, що історія знала правду» А я йому відповів: «Історія мусить знати тільки правду».           

Шкода, але той заповіт Євгена Стахова часто-густо не береться до уваги й нині, коли Україна вкотре втрапила у складний період своєї історії. Доцільність говорити правду визначають політики, які насправді є каліфами на годину. Про долю України вони промовляють пишномовні фрази, за якими – жодної справжньої стурбованості.