dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 12 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Культура Кіноправда Олександра Сизоненка

Кіноправда Олександра Сизоненка

Кіноправда Олександра Сизоненка

Вдруге поспіль звертаюся до уроків творчості Олександра Сизоненка. Не пишу його біографії. Тобто, за афоризмом Віктора Шкловського, не змушений супроводжувати, як піхотинець, віз, на якому везуть дорогоцінності. Ще менше планую розповідати байки в стилі «я і класик». Намагаюся доповнити почуте від Олександра Олександровича документами. Фактами: з грудня 1961 року до грудня 1969 року прозаїк Олександр Сизоненко працює в сценарному відділі студії ім. Олександра Довженка. І ще він редактор, безпосередній учасник творчої команди, запеклий захисник знаменитих картин: «Тіні забутих предків» (1964), «Київські фрески»(1965 — заборонена на стадії кінопроб), «Криниця для спраглих» (1966  - заборонена після завершення зйомок до 1987 року».

Як це було? Звернімося до архівів, спогадів Олександра Олександровича. Початок фільмування в 1963 році «Тіней...» знаменував собою першу визначну кінематографічну перемогу неофіта Сизоненка. Затверджували сценарій Сергія Параджанова та Івана Чендея нелегко, але бюрократів та заздрісників подолали. Тоді Сизоненко і його колега по студії, Василь Земляк мешкають в одному під´їзді будинку «Роліт», на вулиці Михайла Коцюбинського. Сергій Йосипович зимової ночі відвідує оселю Сизоненка з величезним блюдом грузинських делікатесів. В Тбілісі зраділи за свого земляка та передали ці наїдки, бутлі з хванчкарою літаком. Будять Василя Земляка. Учта завершується під ранок. Ведуть мову про майбутню картину, про Довженка. Після смерті Ігоря Савченка Олександр Довженко курував його курс, його студентів у ВДІКу. Тільки тої ночі вперше Земляк і Сизоненко дізналися, що Довженко особисто вручив червоний диплом Параджанову: 

«Каждый день в мастерской Довженко праздник для нас. Праздник свободных размышлений, представлений, импровизаций. И чем буйнее и неудержимее наши фантазии, тем вдохновеннее и жизнерадостней наш Мастер - оживляется, даже шутит, что редко тогда случалось с ним. Появлялся постоянно грустный-грустный. Как будто тосковал о чем-то. Только после его смерти узнали мы, отчего он так печалился, о чем тосковал. По Украине тосковал. Сюда не пускали его не только кремлевские правители, но и свои «братчики»-землячки. Боялись его славы мировой, а не местечковой и хуторянской. Опасались его авторитета, его выдающегося мышления. В его тени неизбежно стало бы ясно, что они пигмеи, графоманы. Вся их художественная несостоятельность высветилась бы, как и дутые авторитеты. Вот чего они боялись! Его переезд сюда, в Киев, в Украину, означал бы не клиническую, а творческую смерть многих из тех, кто сшибал жирные куски с государственных и партийных столов. Со столов, за которыми сидят президиумы, где распределяются посты, ордена и премии, выдаются фальшивые паспорта на бессмертие, сомнительные в своей сути...».

Тоді ж, 1963 року, Сизоненко втрачає батьків: «І з тих похоронів я повернувся зовсім іншою людиною. Там, над могилами моїх скромних і роботящих батьків, я по-справжньому збагнув, що означають для мене спілкування й спільна праця на кіностудії з Павличком, Драчем, Вінграновським, Денисенком, Параджановим, Іллєнком, як збагачують вони мене кожною зустріччю, кожним днем спільної роботи. А життя йшло собі та йшло. З усіх втрат і доріг повертався на кіностудію до своїх друзів, серед яких з’явилися вже й зовсім молоді: Леонід Осика та Михайло Бєліков, Іван Миколайчук — студент театрального інституту, що зіграв одночасно роль Шевченка в Денисенковому «Сні» та Івана в «Тінях забутих предків» Параджанова. А тут ще й Леонід Биков переїхав до нас із «Ленфільму», буквально вирваний звідти Миколою Зарудним. У вільні від праці хвилини режисери, особливо Денисенко й Параджанов, розігрували у моєму чи Земляковому кабінетах епізоди своїх фільмів, що саме знімались у павільйоні, вимагали порад і обговорень у вузькому колі, щоб врахувати їх на знімальному майданчику...».

Редактор «Тіней...» Сизоненко лишає Київ. Його робоче місце тепер — знімальний майданчик  у Карпатах. Назавжди запам´ятає 103 — літнього гуцула. Він співає коломийки, награючи собі на цимбалах і на волинці: «Старезний дід співає коломийки деренчливим, надтріснутим голосом, похиливши голову, ніби прощається зі світом. Коломийки грайливі за ритмом, веселі, а він старий-старий, мов Бескид! Голос його весь час переривається на морозі старечим хрипом, але він намагається наздогнати своїм співом танцювальні ритми і... плаче. А для фільму треба не лише його спів, але й крупні плани його самого. Тому головний оператор Юрій Іллєнко наїжджає впритул на нього, співаючого, кінокамерою, встановленою на рейках, і кричить: В об’єктив! Дивіться в об’єктив! А старезний гуцул, плачучи, заплющує очі від нестерпного сяйва дігів, софітів і всілякої іншої освітлювальної чортівні, співає, викривляючи щербатий рот: «Згадай мене, мій миленький, два рази на днину, а я тебе ізгадаю сім раз на годину...». Серце моє заходиться з болю і від співчуття старечій немічності та дивовижній музикальності цього древнього жителя гір. Але я тоді не вмів плакати. Плачуть всі жінки: помічниці режисера і оператора, освітлювальниці й монтажниці, звукооператорки. Плаче режисер Сергій Параджанов, стоячи віддалік під темною, як ніч, смерекою у сяйві морозного сонячного дня. Я ж плачу аж тепер, згадуючи той дивовижний спів прощання з білим світом, коли старість світить й мені у вічі і в душу, а не лише стоїть за плечем. Найчастіше плачу ночами, прислухаючись, як із самого дна душі й пам’яті здіймається і заповнює мертву нічну тишу той хрипкий, надтріснутий голос 103-літнього гуцула з Космача – дійсної тіні забутих предків. Мабуть, цей старий гуцул і його дивовижний спів, що лунає рефреном через увесь фільм, є найбільшою і найціннішою знахідкою нашої знімальної групи. Вийміть його з фонограми і ви виймете з фільму гуцульську душу!».

Вже 17 грудня 1963 року ті, «хто розподіляє пости, ордени та премії», злякалися. Як чеховська людина у футлярі — як би чого не вийшло... Виходить наказ: «Редакторові фільму т.Сизоненку О.О. За безвідповідальне ставлення до роботи над фільмом оголосити догану. Запропонувати т.Сизоненку негайно включитися в роботу і виправити стан справ». Тобто, на випадок заборони стрічки, відповідальність поклали б на її редактора!

Сайгак — так звуть головного героя роману Сизоненка «Хто твій друг» (1971): «Прообразом Сайгака був Сергій Параджанов періоду роботи над «Тінями забутих предків», які я редагував, будучи начальником сценарного відділу. А сам фільм, його знімання в Карпатах — основною фабулою роману». Багато вклав у цей образ письменник і власного, наболілого. Розповідав мені, що протягом знімального періоду «Тіней...» отримав п´ять доган. Поступився одному Параджанову — той заробив аж сім! Невипадково завершує найновішу свою книгу «Валькірії не прилетять» (2011) новелою, герой якої, знову Сайгак, уже потрапляє в колізії, які трапилися безпосередньо з автором «Валькірій...» протягом останніх років. І про які я особисто від Олександра Олександровича почув.

Непокірний, негнучкий, немилий для «братчиків - розподільників привілеїв», як його герой Сайгак, Сизоненко весною 1964 року робить черговий крок  всупереч усталеним канонам. Директор Вищих сценарних курсів у Москві Михайло Маклярський (сценарист хрестоматійного «Подвигу розвідника») листом від 14 квітня 1964 року рекомендує довженківцям дипломну роботу свого випускника, Івана Драча. В сьогоденних реаліях забюрократизованого культурного простору України миттєве продовження історії виглядає фантастикою. Зауважу, Івану Федоровичу тоді — 27 років! Як поета його ще не дуже й знають, а тут зухвале — нате! Заявка на повнометражну картину «Криниця для спраглих»! Спільне рішення Олександра Сизоненка та його побратима, колеги, Василя Земляка — позитивне, вони його ухвалюють без вагань: «Сценарій стверджує безсмертя і силу нашого народу». Висловлюють зауваження та ждуть подання остаточного варіанта сценарію до 1 липня 1964 року. Підкреслюю, «Тіні...» ще не зазнали свого тріумфу. А незламний, як і годиться фронтовику, Сизоненко ніби не помічає, що з колекцією своїх доган — покарань за «Тіні...» він  — перший кандидат у безробітні. Свідомо підтримує твір, який аж ніяк не близький канонам соцреалізму. Точніше, геть в усьому заперечує соцреалізм. Тому на завершену стрічку наклали табу. Її дозволили в УРСР тільки в 1987 році! Як сам Іван Драч оцінює внесок Сизоненка? В опублікованій в 2010 р. видавництвом «Мистецтво» збірці своїх сценаріїв коментарем до «Криниці...» Іван Федорович обере статтю Олександра Сизоненка, датовану 1987 роком.

Олександр Олександрович згадує Дмитра Мілютенка: «Дмитро Мілютенко в цьому фільмі немовби підбив підсумки свого творчого життя, втіливши на екрані глибоко народний характер, тип скромного, терпеливого, роботящого селянина-філософа. В «Криниці для спраглих» Дмитро Омелянович виявив усю силу свого великого обдарування і віддав її представникові свого народу в буквальному розумінні: він помер на заключних зйомках, коли пізньої осені в Середній Азії творча група «доганяла»літо...».

Згадує Іллєнка, Драча, режисера та сценариста картини: «Іллєнко – великий майстер будувати кадр. Мені здається, після Урусевського чи не найбільший майстер в радянському кінематографі. І оця його перша режисерська робота подарувала нам неперевершений зоровий ряд: фільм можна переповісти кадр за кадром, і це буде захоплююча розповідь! Причому, художня значимість і місткість кадру невичерпні. Ось ми бачимо зоране поле, посеред якого стоїть довгий стіл, застелений білосніжною скатертиною. Біле-біле на чорному. А на протилежному кінці столу, віддаленому від нас на немислиму далечінь, сидить задуманий Мілютенко, склавши руки перед собою й похиливши голову. Сидить довго й непорушно, так що план цей спершу здається затягнутим. Але ось з'являється спочатку тихий і якийсь по-домашньому умиротворений звук давнього примітивного аероплана, потім з'являється над цим безмежним степом і над столом сам аероплан – двокрилий, повільний, слабосильний. І коли він «вилітає» з кадра, вривається раптом свист і ревище сучасного реактивного літака. Він проноситься над столом з такою дикою швидкістю і пронизливим гуркотом, здіймає таку бурю, що зриває з столу скатертину, закочує її і накриває нею Мілютенка – героя фільму. Накриває з головою. Б'ється й метиляється на ньому велетенська скатерка. Змагаючись із цим саваном, відбиваючись від нього обома руками, головою, плечима і всім своїм єством, Мілютенко, знесилений цією безплідною боротьбою, падає, потім знеможено кладе сповиті руки на стіл і схиляє на них свою голову.... Слово моє редакторське про цей дорогий мені видатний фільм хотілося б завершити, як і розпочав, цитатою з Толстого : «От я й сказав, що хотів сказати... Та тяжкі роздуми опановують мене. Може, не треба було говорити цього? Можливо, те, що я сказав, належить до тих злих істин, котрі, підсвідомо таючись в душі кожного, не мають бути висловленими, щоб не зробитися шкідливими, мов осадок вина, котрий не треба збурювати, щоб не зіпсувати його».

...Так само можуть сказати й автори цього примітного в нашому кінематографі фільму – Іван Драч та Юрій Іллєнко. Але вони ні перед якими комісіями (а їх було немало!) не висловлювали своїх сумнівів, не виставляли напоказ ні правдивості, ні сміливості своєї. Вони більше мовчали, сказавши все своїм фільмом. За це я їх поважав тоді. Поважаю ще більше тепер. Бо художники мають доводити свою правоту й свою позицію художніми засобами, а не словами...».

«Київські фрески» Сергія Параджанова заборонили вже одразу після кінопроб. Ці 15 хвилин доступні в інтернеті. Як доступна в архівах пряма мова Олександра Сизоненка. І стосовно задуму картини. І стовно згаданих кінопроб. Ось витяг з протоколу обговорення літсценарію С.Параджанова «Київські фрески» від 24 березня 1965 року. Виступає Сизоненко О.О., в.о. головного редактора: «Той фільм, який виношує в своєму серці Сергій Йосипович, неможливо записати на папері. Він майстер своєї справи... Головний герой — це не вантажник, не генерал, а «Людина» - людина з великої літери — це синтезований образ нашого народу. Образ, створений художником, який увібрав у себе все те, що він бачить з висоти свого духовного зору: і бідність, і добрість; розчинена в людському морі, його душа сповнена віри в людей, щедра, чутлива й по-дитячому довірлива... І того, що бачить Серьожа, ми не можемо прочитати, ми не можемо з цих записів збагнути до кінця духовну книгу життя художника. Коли я читаю сценарій, я бачу і відчуваю, що це трепетна правда».

Олександра Сизоненка призначають редактором «Фресок...». Він категорично обстоює вже режисерський сценарій Сергія Параджанова, тлумачить кадри майбутньої стрічки, тему війни і миру в них: «Не випадково тут з´являються контрастні зіставлення: інвалідні коляски і квіти з білими пелюстками, жінки в чорному і київське метро, двір Київської Лаври і братські могили на кладовищі. Ні, не забута війна, не закреслена вона в пам´яті, в серцях людей. Бомба, що впала в молоко, глухонімі, що  вперше закричали, жінки, що метушаться серед білизни, - у цих кадрах образ війни виростає в грізний і трагічний символ».

В 1961 — 1969 році фронтовик Олександр Сизоненко достойно служив Батьківщині як редактор студії ім. Олександра Довженка. Мені однаково, чи фігурує його прізвище в безкінечних «реєстрах» шістдесятників, чи в суперечках про «поетичне кіно». Хіба це важливо? Є ж кіноправда. Правда митця: стверджувати безсмертя і силу нашого народу. Згадані стрічки, епізоди промовляють самі за себе. А нам, у фіналі, тільки лишається висловити сподівання, що у вересні 2013 українська держава, а також ті, «хто розподіляє пости, ордени та премії», не забудуть належно привітати вірного сина України, Олександра Олександровича Сизоненка, з 90 — літтям!