dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 23 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Культура «Де ти бродиш, моя доле?..» - назустріч 90-літтю Олександра Сизоненка

«Де ти бродиш, моя доле?..» - назустріч 90-літтю Олександра Сизоненка

Де ти бродиш, моя доле?.. - назустріч 90-літтю Олександра Сизоненка

Олександру Сизоненку 20 вересня 2013 року виповнюється 90 років. Все життя звертаюся до нього просто: «Дядя Саша». В моїй родині згадують його коротко й однозначно: «Дядя Саша — гордість наша!»  Кілька днів тому  зустрів чоловіка старшої доньки Олександра Олександровича. Питаю: «Невже наша невдячна держава знову забуде про дядю Сашу? Чому він досі не Герой України?!» Ветеран — афганець змахнув скрушно рукою: «Та де там. Он тільки комуніст Голуб постанову у Верховній Раді про його вшанування проштовхнув. На що більше сподіватися?»

Олександр Сизоненко — автор десяти романів, більше тридцяти книг  повістей, оповідань, статей. Його перекладали російською, польською, болгарською, німецькою, англійською, естонською, казахською, таджицькою та іншими мовами. Найтиражніші та найсолідніші сучасні газети України постійно друкують художні твори, публіцистику Сизоненка. Згадаю «Голос України», «Комуніст», «2000», «Дзеркало тижня». 

Письменником став не випадково. В їхньому роду завжди багато читали. Батько, мати, дядько Митрофан, дідусь Микита Іванович. Микита Сизоненко був на час російсько-японської війни командиром кінної розвідки в 4-му козачому корпусі генерала Міщенка, мав три Георгіївські хрести, помер від ран, одержаних під Порт-Артуром, вже 1910 року. Малий Сашко навчився грамоті в 4 роки по «Кобзарю». Оповідання перше, «Весна», написав у 10 класі, сімнадцятирічним. Його опублікувала районна газета «Під прапором Леніна». За  два тижні надрукували ще одне. Над романтичною назвою початківця, «Цвітуть маки», цинічні акули пера посміялися. До «маки» підібрали солону риму, та перейменували твір на «Зустріч». 

Атестат про середню освіту отримав 22 червня 1941 року в Баштанській середній школі ім. Т.Г.Шевченка... Дійшов до столиці Третього Рейху. Дійшов не тільки з боями. А й з листом-подякою від головного редактора центральної газети Радянської Армії «Красная звезда» за опубліковане оповідання. 

В Берліні командує штурмовою групою: «Мене було майже вбито у Берлині, за кілька кроків від Рейхстагу. Есесівці пройшли підземними комунікаціями і захопили будинок, у якому був штаб нашого 101 гвардійського полку. Саме найголовніше було захистити прапор. І одстрілюючись командир полку, начальник штабу, а також 5 чи 6 помічників забрали прапор, документи та нагороди і закріпилися на третьому поверсі… Всі гинули у мене на очах. Майже весь полк повністю поліг у травневі дні та ночі на руїнах Берліна…» Про день свого поранення на Фрідріхштрассе, 28 квітня 1945 року, розповідав мені. Есесівець, не старший за нього, дав чергу з новітнього германського автомата, який згодом став прототипом «Калашнікова». Прошив ногу, розтрощив кістки. Сержант Сизоненко виграв дуель. Розстріляв його з ППШ: «Він лежить головою до мене, довгий, плечистий, розстеливши по підлозі біле, мов сметана, густе волосся... Віджавшись від підлоги, я побачу, що права нога моя теж лежить піді мною!» В червні санітарний поїзд транспортує сержанта до Москви, в Госпіталь імені Бурденка. Пригадує, що коли його перевозили автобаном у фронтовий госпіталь у Франкфурт-на-Одері, не відчув жодної нерівності, щонайменщої ямки. Шлях з московського вокзалу до лікарні видався нестерпним -  настільки добряче його хворе тіло трясли рідні вибоїни.   

Вічна тема: розбиті дороги та  дурні. В 1948 році після двох років лікування, дев´яти операцій під загальним наркозом вертається на Україну. Працює в Миколаєві робітником на заводі. Оповідання російською мовою «Недоигранный вальс» якийсь перестрахувальник змусив публікувати під чужим прізвищем. Чому? Бо комсомольський квиток загубив у бою на Фрідріхштрассе. Та фронтовика вже не зупиниш. Наступні два оповідання, «Шваб», «Марево» нарешті несуть його ім´я. Пише їх у санаторії, в Моршині: «У той час намагався наслідувати Михайла Коцюбинського, якого вважав своїм навчителем і навіть богом в літературі. До речі, у нас і досі належно не оцінили його, як і Яновського, Довженка. Це — генії!.. «Марево» - я писав з свого життя. Ще малим мама водила мене за руку в степ. Я бачив, як в ньому виграє марево, схоже на море. Ми йдемо, а мені так хочеться пити. Я прошу маму дати ковтнути води із маленької пляшечки, яку вона несе у торбі. Мама каже: «Потерпи, синочку, бо там не буде в степу води» і відволікає мою увагу: «Он глянь, синку, журавлі танцюють. То вони радіють, що повернулися на Батьківщину». А журавлі і справді у цьому мареві здавалися казковими птахами. Вони стрибали, граціозно зламуючи крила, ніби летіли. Посадить мене мама під високим бур'янцем, а сама сапає баштан. Бачу, як чорна латочка під її руками збільшується. Вона вирубує бур'ян і лишаються такі красиві молоді кавунчики - полосаті, а на огудині срібні листочки. Це було диво. А мама поспішає, бо треба ще повернутися додому, нагодувати батька. Тяжка це була праця».

Тяжко і невтомно працює прозаїк Сизоненко. Його перший великий успіх — роман «Білі хмари» (1964): «...Це, власне, прощання із родом моїм, із батьком, із матір’ю. Вони померли протягом півроку. Я не знаю, як я сам тоді не вмер, працюючи на кіностудії, маючи обов´язки начальника сценарного відділу? І тут хотілося б нагадати першу фразу роману, яку хотіли обов´язково викреслити. «Дорога буде далека — через всю Україну, і сумна. В батькову смерть. Ну чого, мовляв, «через всю Україну» обов´язково? Що, литовцям чи білорусам не гірко буде, хіба у них не вмирають батьки? Отакі були умови для видання, суворі. Покалічили роман, терзали мене, як той роман вийшов — незрозуміло. Там розкуркулювання, там колективізація, там голод».

З початку 60-х Олександр Олександрович веде лік своїй епістолярній творчості. Перший і найдорожчий кореспондент — Олесь Гончар. Старший друг — фронтовик: «Обоє тяжко поранені. Він пережив жахи полону, а я — фашистського окупаційного режиму. Обоє були мінометниками: він старшиною мінометної роти, а я — гвардії сержантом, командиром мінометної обслуги. Саме це фронтове побратимство так потрясе мене, коли я по радіо почую його повість «Альпи». А потім прочитаю «Голубий Дунай» і «Злату Прагу». І він стане для мене кумиром і наставником, найулюбленішим у нашій літературі. І коли 16 березня 1963 року вмре моя мама, а 18 вересня — батько, то я із своєю незносною тугою звернуся до Гончара, як до найближчої та найріднішої людини...»

Олесь Гончар відповідає:  «Доброго здоров’я Сашко Олександровичу!

Писав я Вам на Баштанку, але звідти лист повернувся. Пишу на Алушту, хоча не певен, чи не повернеться й звідси...

Мені не подобається Ваш настрій. Втрати Ваші тяжкі, горе пекуче, але отут якраз і треба зібрати докупи всю свою силу й мужність. Виявити саме оту силу духу, яка була притаманна — я певен — Вашому батькові і матері теж. Інакше вони б не витримали тягарів своєї життєвої дороги. І даремно Ви пишете: «Ми все видумуємо»... Це не так. Є, є на світі те, ради чого варто трудитися, віддавати себе до останку. Чомусь згадується Леся Українка, ота хвора нещасна, безрадісна, ота, що виявилась чи не єдиним мужчиною в тогочасній літературі... Вибачайте, що нагадую Вам про це для Вас відоме. Не треба, щоб горе володіло Вами — хай буде Ваша влада над ним. Найкращою пам’яттю батькам буде Ваша невсипуща праця і Ваш талант.

Тисну руку.

Олесь Гончар.

18.10.63.»

В 1965 році комітет із присудження Шевченківської премії одноголосно таємно проголосує за нагородження автора «Білих хмар». Головуючий запропонував переголосувати. Мовляв, Сизоненко нікуди не дінеться,  йому тільки виповнилося сорок років. В списку — Петро Панч, якому сімдесят п´ять. І, справді, нікуди не подівся, став шевченківським лауреатом в 1984 році за трилогію «Степ», «Була осінь», «Мета». Повертаючися до 60 — х, відзначу мало, на жаль, відому сторінку історії української культури: «У грудні 1961-го запросять мене з Миколаєва в Київ працювати в сценарному відділі кіностудії імені Довженка,.. в яку я входитиму, як у храм». Праця Сизоненка до грудня 1969 року на Київській студії стала одним з вирішальних внесків у народження феномену українського поетичного кінематографа. На цьому етапі біографії Олександра Олександровича зупинюся окремо в наступній статті.

В 1969 році виступає проти влади та публічно заперечує її вказівку прийняти Олеся Гончара з керівництва Спілкою письменників. Наступника Гончара на цій посаді, Юрія Смолича, в 1970 році зустріне в Кончі Озерній. 

«Ви ж голосували і виступали проти мене на організаційному пленумі, а тепер вітаєтеся? — спитав Смолич відчужено й строго, і пес загарчав погрозливо, готовий встати.

— Виступав. Не так проти вас, як за Олеся Гончара, на двадцять років молодшого за вас. Та й коли це було? Ще минулої весни. Можна й забути.

— Юрію Корнійовичу... Хочу, щоб ви знали: шаную вас з дитинства. За «Наші тайни». Найперше — за них.

— Виступи — виступами, а симпатій своїх не міняєте? — глянув у вічі, подивовано чи то насторожено. — Це — добре.

— Не в тім річ — добре чи погано. Головне: існує Велика Література. А наші симпатії й антипатії, амбіції й марнославство перед нею, Літературою, нічого не варті. Правда ж? Перед нашою українською літературою ви — невтомний її трудівник — страму не маєте...

— Якби ж то, — перебив мене рішуче. — Грішила й грішить наша література кон’юнктурщиною. Грішив і я. Але, здається, ну... Так, як і всі. Не більше. Як ви гадаєте? — спитав впритул.

Я промовчав. Бо й за собою чую цей гріх. А Смолич зітхнув примирливо...

— Я вас іще здивую, — каже Смолич, молодечо взявшись у боки. — Прийду на засідання секції прози, якою ви керуєте, і прочитаю свої мемуари. Ви помітили: у нас же немає мемуарної літератури...

Незабаром Юрій Корнійович прийде-таки на засідання секції прози, коли читатимуть свої новели Григір Тютюнник, Женя Гуцало, Володимир Дрозд... Прочитає спогади про... Винниченка, якого й згадувати тоді не можна було. З цього й почнуться оті «Розповіді про неспокій», якими завершиться його власна земна й літературна доля.

Слухатимемо його глухувате читання, затамувавши подих.

— Читайте ще! — гукатимемо дружно.

— Інтер-р-рес-сно! — покрутить головою Григір.

Але Юрій Корнійович згорне свій рукопис і скаже коротко:

— Іншим разом, — підведеться й піде, не чекаючи ні запитань, ні обговорення.

Та й що обговорювати? Історію не обговорюють і не переробляють. Її тільки перебріхують. Та й то марно — вона все одно відродиться, над нею не владний навіть Час — цей повелитель світів».

Наступного ранку Сизоненка, якого вже позбавили заробітної плати на студії, звільнили з громадського поста керівника секції прози в СПУ... Я думаю, що, можливо, і в ставленні до цих цих перипетій криється розгадка письменницького довголіття Олександра Сизоненка. Уявімо, батько трьох дітей в 47 років лишається, як тоді говорили «на творчій роботі», без надії будь-де працевлаштуватися. Але Сизоненко не опустив руки! Стає одним з провідних вітчизняних літераторів. Ні за радянської влади, ані після 1991 року не випрошує жодних привілеїв! Незмінно самостійний та викличний і в думках, і в діях. Впевнено, і на дев´яностому році, обганяє найпотужніші лімузини по Старообухівській трасі за кермом «Тойоти» з двигуном 1,8! Опанував компьютер, як хакер. Все це бачив на власні очі! Свій, безумовно, не останній, новий роман видав у 2011 році. У книзі «Валькірії не прилетять» крім однойменного роману — 13 новел, етюдів, есе. Знає і з задоволенням декламує на пам´ять тисячі сторінок вітчизняної і світової класики, прози та віршів. Відає все, як енциклопедист, про українську пісню. Пісня для Олександра Сизоненка — пам´ять про рідну хату: «Як мене у тій хаті любили! Батьки, бабусі (дідів повбивано замолоду на війнах), сестри, хрещені батько й мати. Лишаються в моїй душі лише пісні, яких вони співали за нашим столом на 1 Травня і на Жовтневі свята. А також на храмовий празник - 13 вересня, в День Великого Князя Олександра Невського, мого і батькового Святого Покровителя. Все подаленіло, відгуло. Так що й спогади про ті щасливі дні стираються з пам'яті, мов крейдяний напис на шкільній дошці вологою ганчіркою». Саме завдяки Олександру Олександровичу я дізнався про  шедевр Козловського та Михайлова: «А як співали народних пісень Борис Романович Гмиря, Михайло Степанович Гришко, Зоя Гайдай! Та найдужче вражав дует Івана Семеновича Козловського і Михайла Дормидонтовича Михайлова на слова й музику Марка Лукича Кропивницького «Де ти бродиш, моя доле, не докличуся-а те-ебе...». В жовтні 2012 року кореспондент «Української літературної газета» поцікавився, що би вельмишановний Олександр Олександрович побажав молодшому поколінню з висоти патріаршого віку та досвіду?

«В сутінках оцієї пори, дуже тяжкої пори  самотності, покинутості, забутості, – дуже важко мені зараз звернути своє обличчя, щоб воно було ясне, добре, світле, бо інакше з прийдешніми поколіннями не говорять. Тому, перемагаючи тяжкий настрій мій, я хотів би сказати молоді, яка отут є переді мною, що найголовніше в житті, – хоч скільки б ти прожив, хоч що б із тобою було на твоєму віку, – залишатися завжди в усьому і скрізь самим собою… Людиною зі своїми переконаннями. Звичайно, переконання ці мають бути високі, світлі, справжні, людяні... Тож хочеться, щоб: і землю, і сонце, і небо, і людей навколо себе – любити, щоб до них у душі завжди була довіра, щоб ніколи не покидало молоду людину (з перших кроків!) бажання бачити в людях добро, справедливість (що найважче, між іншим…), праведність. І мати віру в те, що, хоч якою б була твоя стезя, твоя доля, твоя судьба – все одно ти прийшов на цю землю для того, щоб бути на ній щасливим. А щастя поєднується з любов’ю до землі і до людей. Горький іще сказав: «Если труд в удовольствие, жизнь – хороша». Треба себе завжди готувати до роботи на цій землі, бо без роботи нічого не буде, жити без праці неможливо. Кожен із нас втрапляє у сферу обов’язків, яких не об’їдеш конем, не обійдеш своєю участю, співпереживанням, своїми стражданнями і зусиллями, щоб подолати всі перешкоди до того омріяного щастя, яке дуже важко визначити… Та, по-моєму, воно і не визначається».