dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 22 Ноября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Культура Почуття, міркування, вагон граблів

Почуття, міркування, вагон граблів

Михайло Загребельний

Південь України. Зима 1918-19 рр. Зчинили якось малосвідомі дядьки бучу на всю Знам´янку. Обурилися, що козаки захопили аж три вагони. Роздратований сотник нервово цьвохкає себе стеком по крагах. Гаразд, міркує, нехай вагон з салом. «А календарі на 1919 рік? Цілий вагон! Або граблі. На біса нам це...». Центр столиці України: вулиці Олеся Гончара й Богдана Хмельницького. Літо 2013 р. Стається ніби надзвичайна подія. Меморіальну дошку Петра Столипіна вкрали. Пам´ятну таблицю Петра Панча поцупили. Бучі вже не сталося. На біса нам це?

Доводиться позаздрити фатуму Столипіна. На його захист хоча би дипломати російські виступили. Намагаюся розшифрувати міркування змовчалих вітчизняних «номенклатурників культурної ниви»: посадовців, митців, учених, авторів, дописувачів, радників, штатних та позаштатних... Простіше кажучи, тих панянок і панів, хто регулярно отримує зарплати, блага, геройські пенсії, лікується в лікарні ДУС «Феофанія», нарешті, задовольняє зростання власних та родинних амбіцій бюджетним коштом тільки за те, що плекає духовність нашу. Зрозуміло, Столипін для згаданих достойників — тема слизька. Он, гляньмо, з´являється незалежна самоврядна ініціатива відновити в Києві його монумент, зруйнований на початку 17-го р. Тодішній міністр культури (згодом шеф палацу «Україна») відгукнутися не забарився. Як відрізав: «Нам і дошки вистачить!» Яке держслужбовець має право забороняти вільну приватну дію вільних людей їхнім же власним коштом? Не відаю. Може, за подібні спекуляції (у філософському сенсі) його й понизили в посаді?  Чи, навпаки,  стосовно Столипіна десь нагорі, в політико-кабінетних емпіреях міркують критично - геополітично?! Тоді вже й пам´ятний знак на будівлі, де царський сатрап з життям розпрощався, нам ні до чого? Зайвий, значиться-говориться, це символ для ходоків до Європи? Та нехай вже тій геополітиці грець! Чим Петро Панч завинив? Топчуть його ім´я вандали — а навкруги ні емоцій, ні заяв, анічогісінько. Тяжко віриться, що «моральні авторитети» не в курсі...

Розкриваю видання 1966 р.: Петро Панч. Повість «Голубі ешелони» (1927), роман «Облога ночі» (1932). Обидва твори Петро Йосипович написав у Харкові. Не раз його цькували в УРСР, примушували вносити купюри, зміни. Він з достоїнством вистояв. Читаю його зараз і вважаю зразком високого, довершеного стилю та беззаперечного таланту. В передмові до цього фоліанта Віталій Дончик (нині — академік НАНУ) в далекому 1966 р. поділяв моє  захоплення. Для нього проза Панча — «уміння кількома штрихами змалювати образ, влучність деталей, викінченість сюжету, вправне оперування сатиричними засобами». Наведу хоча б таку ілюстрацію. Мова йде про щойно явленого отамана, чолового, начальника пори 18-19 рр., масштабу чи то станції Знам´янка, чи амбасадора в Парижі. А я вперто згадую картини (чи перфоманс?)  з сучасними українськими слугами народу (чоловими, начальниками, надзвичайними послами, академічними світилами): «Бутафорський костюм і дорогі цигарки все-таки не могли приховати в ньому селянського парубка. Це було видно і з його вузлуватих, хоч і енергійних, рухів, і з намагання показатися людиною культурною». Вкажу на ще одну важливу особливість рецензованого тому. Він містить дарчий підпис, датований кінцем 60-х. Директор Голобської СШ Волинської області нагороджує ученицю 9-А класу «за відмінне навчання, зразкову поведінку та активну участь в суспільно-корисній праці». Цікаво, чиїми книжками та з якими формулюваннями відзначають сьогоднішніх відмінників?

Петро Панч під сучасну пору ніби не актуальний. Як і персонаж «Голубих ешелонів» Лец-Отаманів з його печальними висновками: «Тепер ту чисту мрію, що ми горіли нею, мов свічка перед старим образом Христа, ту нашу яснооку... Україну, що нарешті вирвалась із-під чобіт царів і гетьманів і мала стати за сестру всій Європі і Росії, Україну... знову потайки хтось виводить на торг як рабиню, як шлюху...». Ніби не актуально? Занадто патетично? У нас — шлях своєрідний, унікальний? В стилі загумінкового фаталіста, ще однієї дієвої особи «Голубих ешелонів», лірика пана Тодося: «Начхать мені на французів, Україна двох ваших Францій варта»? Щедро годують нас подібні мудрагелі байками, що от-от замість оковитої та вареників з сиром ми заюшимося камембером з бургундським ... Пригадаю ще одну постать, яку намагаються віднести до когорти «забутих»  — Юрія Смолича. Він зауважив у мемуарах «Розповідь про неспокій триває», що наша хуторянська «європеїзація» - слово, фраза, фатум: «гасло без програми за ним». Кумедна придибенція — в офіціозній «постмодерній» історії української літератури намагаються викреслити ( в «кращому» випадку - облити брудом) Головка, Довженка, Копиленка, Панча, Сосюру. Мовляв, їхні твори — знак більшовицького ярма. Але ж усі вони, як один, воювали на боці антибільшовицьких сил! Петро Панч, наприклад, служив артилерійським офіцером у війську Директорії...

Вертаюся до наших граблів. Самійлу Біленькому випала чорна доля. Його рідне село відрядило закупити для господарства сільгоспінструмент. У нього вдома лишилося п´ятеро дітей. Сталася біда. Пограбували! Козаки причепили вагон з реманентом до свого ешелону. Як вертатися додому? В селі скажуть: «Викладай гроші, що довірила тобі кооперація». Пан старший командир перевірив довідки-документи Самійла. Бумаги справні, але й граблі вже зникли. «Він наморщив чоло й відказав: - Забирайся до біса!» В 1977 році в Києві В.Г.Дончик оприлюднив монографію «Правду не здолати» (проти буржуазних та буржуазно — націоналістичних фальсифікацій радянської літератури). Останній розділ оптимістично назвав так: «Наш шлях — це шлях правди...». Правда літа 2013 р. гірка, оптимізму не додає — вандали ганьблять Київ, пам´ять видатних особистостей, ганьблять безкарно. А де ж оспівувачі «громадянського суспільства»? Де «голоси нації»? Морщать своє чоло та радять мені піти коням хвоста крутити? Все повторюється, як у Петра Панча: «Ми козацького роду, п´єм горілочку, як воду... Які ми бідні, що такі багаті. Проклята доля!».