dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 18 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Культура Книга втечі У

Книга втечі У

Книга втечі У

Юрко Позаяк перевидав «Шедеври» (2013, міфічне київське видавництво «В.І.М.А.»). Він мій ровесник. Рік народження — друга половина 50-х. Це покоління часто вважають втраченим на пострадянському просторі. Персонажами для Ремарка. Висновок не є оригінальним. Згадаємо літератора (саме так письменник себе ідентифікував), мандрівника (Таллін - Баку - Єрусалим) Олександра Гольдштейна (1957 — 2006):  «Словно безземельные крестьяне, скитающиеся в поисках лапотной справедливости и неподлого пропитания, мы отдали много сил переселенчеству и сладили с ним плохо». Хто перебазувався за кордон, подібно значній частці моїх однокласників, однокурсників, приятелів. Хто обрав, банально мовлячи, внутрішню еміграцію. Подібно автору статті чи  нашому спільному з Юрком Позаяком товаришу, Володимиру Корнійчуку. Корнійчук -  романо - германський філолог, багато років працював на Кубі. А ще він «всюдисущий київський ентузіаст вина і жарту»: «В «Морозиво» зайшов»./ Сидить там Корнійчук./ Ну, значить, знов нап´юсь.»

Це покоління зустрічало крах «совка», УРСР переважно як ентузіасти. В 1991 році Позаяк згадає, як після народження нам обіцяли в майбутньому бочку з медом: «Й от, здається, збулося —/ Ми по вуха в тій бочці,/ І було б все, як треба,/ Тільки в бочці — не мед.»

Минає з того часу чверть століття. «Тільки в бочці — не мед».  «Тут нікуди не дінешся, - поділився нещодавно  Позаяк ( Позаяк - псевдонім ученого - філолога Юрія Лисенка). - Це - Україна, славнозвісна країна У.

В нас ментальність У, ми живемо У, думаємо У, мучимося У.

Мій друг, іспаніст Корнійчук потрактував іспанське слово Ucranianо (українець) як U-cranianо, тобто людина з черепом (cráneo) у формі літери U. Як не страшно, але в чомусь він, здається, має рацію».

У 1987 році «ліричний герой» «Шедеврів» - «тридцятилітній Буратіно»: «Але щовечора я п´яний/ Сміюсь в харчевні на весь рот,/ Веселий, гарний, дерев´яний,/ Країни Дурнів патріот.» В 2007 році «50 - літній Буратіно» вже Країну Дурнів не поминає. Приїлося, не видно їм ні кінця, ні краю. Та й з Мальвіною - не кохання, а квазіамор, ерзац, щось не теє: «Не так той секс,/ Як крекс, фекс, пекс.»  

«Шедеври» - це 240 сторінок. Оформлені в одному стилі з серією «Українська поетична антологія» видавництва Івана Малковича «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га». Складаються з десяти частин, (відділів, куточків) та з двох завершальних, ніби тлумачних розділів: «Короткий словник ключових слів мови Юрка Позаяка», «Власні імена та назви». Там і читаємо, що  «Втеча» є наскрізною категорією творчості поета. В своїх лаконічних, нечисленних публічних виступах він художню літературу називає брехнею: «бо це неправдиві тексти, це не статті в газеті. Тому коли я кажу «поетична брехня», я не маю на увазі обов’язково в поганому сенсі. Це може бути красива поза. Бо поет – це завжди поза, це створення якогось іншого образу... Я був викладачем стилістики на факультеті в Інституті журналістики, почав писати в 26 років – це коли багато хто вже закінчує писати. Поштовх письму дала саме мова. Вважаю, що я не з тих поетів, які розкривають свою душу, думки, осяяння, озаріння переводять у вірші. Я не поет душі – я поет мови. Для мене поезія – це стилістичні вправи. Я і почав стилістичні вправи – писав пародії, максимально наближені до реальності. І пародії не на конкретних поетів, а на типи поетичної брехні... Мої тексти є породженням молодіжної субкультури радянського українського міста, котре, як відомо, було й, на жаль, залишається російськомовним, хоча вже й не радянським. Мої тексти, крім того, створено саме для представників цієї субкультури, а точніше — для власного задоволення й для того, щоб на гулянці посмішити найближчих друзів — київських богемних алкоінтелектуалів. Коротше кажучи, я певен, що моїми потенційними читачами є тисячі російськомовних міських співвітчизників, які проживають своє життя в Україні, цілковито впевнені, що в українській культурі нема й не може бути нічого цікавого. Я їх люблю, бо вони мені рідні, але вважаю духовними інвалідами. Маю ілюзію, що мої вірші могли б допомогти їм встановити хоч якийсь зв’язок з Україною».

Особисто мені цікаво згадати «Відділ перекладів» у «Шедеврах». А саме переклад з французької Ремона Кено (1903 — 1976). В цій праці Позаяку допоміг ще один  фаховий  мовознавець, Ярослав Коваль. Кено - автор 12 романів, шести збірок віршів, перекладач, сценарист, математик, видавець, один із фундаторів заснованої в 1960 році «майстерні потенційної літератури», УЛІПО. Позаяк наводить переклади з двох класичних книжок Ремона Кено: «Сто тисяч мільярдів поезій» та «Вправи зі стилю». «Сто тисяч...» (1961) пропонують читачу 10 базових сонетів. Тобто 140 віршованих рядків. Кожен рядок - самодостатнє закінчене речення. З цих рядків можливо зконструювати сто тисяч мільярдів комбінацій. Якщо  писати сонет 45 секунд, а 15 секунд -  міняти в ньому розташування, черговість рядків, і витрачати на це по 8 годин 200 днів на рік, то період творчості розтягнеться не більше, ніж на якісь 190 мільйонів 258 тисяч 751 рік.

«Вправи зі стилю» (1947) 99 разів у різних стилях та жанрах повторюють один і той само сюжет. Тут і «Александрини», і «Верлібр»... І «Танка»: «Під´їжджає автобус/ Заходить юнак/ Щоб зазнати удару/ А пізніш на вокзалі/ Він про гудзик говорить». Ще мені запам´яталися ілюстрації до «Шедеврів» львівського художника Юрія Коха. І картини того Києва, який навіки зник. Подібно до мелодій його каштанів, які «падали на брук, тук - тук». Хочу зауважити, що забігайлівка на Хрещатику «Морозиво» все ж таки знаходилася ближче не до центрального гастроному, а до ювелірної крамниці «Каштан». Звідти було елементарно рукою подати (точніше - водити козу) до місця розташування нинішнього офісного центру, напроти Опери: «Коли цвітуть каштани/ Й каштани опадають,/ Завжди я в «Франсуа». А далі - небо старого Євбазу, звідки відліта повітряна куля до Гонолулу: «Усі свої роки втискався я в стіни,/ Я нудно мовчав, я зливався з асфальтом,/ Але в голові своїй бачив країну,/ Де райськії птиці співають контральто» (вірш «Втеча», 1989). Розділ «Шедеврів» «Короткий словник...» інформує, що творчість Ю.Позаяка не дає відповіді, чи повітряна куля згодом повертається. Мені здається, його, як і Ремона Кено, думки не бентежать захланні. Все просто, він - не педагог: «Натхнення поета - у  муз в декольте». Надходить фінал: «Мої читачі, є свій шарм у прощанні/ То ж нумо в дорогу під звуки органні/ Все має кінець. Втім, усе це пусте».