dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 19 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Культура Беззахисний геній

Беззахисний геній

Беззахисний геній

Видання «Олександр Довженко. Щоденникові записи, 1939 — 1956» (Харків: Фоліо, 2013) для мене зайвий раз підтверджує пустодзвінство нескінченних базікань про українсько — російську любов і ненависть. Про вектори, інтеграції, конфедерації тощо. Слова, слова, дискурси, дебати (як іменник, так і дієслово)... Виявляється, життя продовжується за стінами кабінетів Печерських пагорбів та Садового кільця. В даному випадку фахівці державних архівів Росії та України об´єдналися. Підготували 879 сторінок документального тексту. Харківське приватне видавництво їх опублікувало. Честь і хвала усім, хто причетний до здійсненого. В ЗМІ по-різному відгукнулися на цей проект. Часом, гаразд не відаючи, в чому ж саме його відмінність. Іноді зловживаючи риторикою про «сенсаційність». Насправді чимало з опублікованого вже оприлюднювали. Але ніколи — під однією обкладинкою. Ніколи — аутентично, як у Довженка, коли російською, коли українською. До того ж всі тексти тепер відтворили в зворотньому перекладі. Надали фаховий супровід: передмови, коментарі.

Особисто для мене записи Довженка стали таким само емоційним ударом, як «Щоденники» Олеся Гончара. В чому полягає ця тотожність? Відверті, лаконічні свідчення про історію, культуру України викладені бездоганною літературною мовою. Так, часом занадто емоційно, гостро та жорстко стосовно окремих осіб. Але цим запалом і відрізняються талановиті художники від ремісників. Вони чутливі, як діти. В 1982 році Микола Бажан в «Думах і спогадах» згадав одного з найближчих товаришів своєї молодості, Довженка: «Сашко був дуже вразливий на будь-яку ущипливість, спрямовану на його особу. Він легко захоплювався, але й легко сердився».

Драматичний сюжет «Записів» - переслідування митця за кіноповість «Україна в огні». Виявляється, гнів Сталіна інспірували інтригани та заздрісники, серед яких чи не першу скрипку грав актор-виконавець ролей Сталіна. А диригентом дійства, хору донощиків — Берія. Припускаю, додам я з точки зору звичних для українських можновладців традицій ревнощів і підсиджування ближнього, мав місце ще «київський» фактор. Приязні стосунки Довженка з Хрущовим не всі номенклатурні бонзи  сприймали на «ура». До того ж у 1943 році поширювали чутки про плани Хрущова після визволення України висунути Олександра Петровича на посаду керівника Верховної Ради. А це ж синекура - «спікер»! Дозволю собі ще одне припущення. Вороги Довженка майстерно розрахували момент удару. Коли 30 січня 1944 року «кривавий Торквемада» влаштував аутодафе  Довженку, українській культурі, він перебував у злому гуморі.  Саме на просторах України сталінські полководці зазнавали фіаско за фіаско. В листопаді — грудні 1943 р. ледве не втратили Київ. В січні — лютому 1944 р. бездарно завалили Корсунь — Шевченківську операцію.

Олесь Гончар ділиться: «27.01.84. Знов перед очима це дивовижне й багатотрудне життя. Він — у складних взаєминах зі Сталіним, не вільний від царистських ілюзій... Екзекуція з приводу «України в огні». І як Микита Хрущов після всього судорожно трясе йому руку в коридорі, дякуючи за те, що «не проговорився», не видав Микиту, який був ознайомлений із сценарієм...» Довженко записує 20 лютого 44: «...Немов ангели покинули мою душу. Потопаючи в стражданнях народу, я просив хліба поради. Мені подали камінь осуди». Подають камінь осуди і нині. Нещодавно один з українських новоявлених кінодіячів, у якого запаморочилося після невеличких відзнак на міжнародних фестивалях, заявив про київську кіностудію: «На жаль, поки імені Довженка...» Довженко, як Гончар, не відповідає тим псевдоканонам патентованого українства, яке безупину пропагують після 1991 року. Хто пропагує? Відповідає 2 липня 42 автор «Записів...»: «В чомусь самому дорогому і важливому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий. Ми народ безцвітний. Наша нелюбов один до одного, непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і, об´єктивно, абсолютно не викликаючі до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо... У нас нема справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує у нас, як щось індивідуально-анархістичне, як почуття волі (звідси індивідуалізм і атаманство), а не як народнодержавне розуміння (марксівське) свободи як усвідомленої необхідності. Ми — вічні парубки. А Україна наша вічна вдова. Ми удовині діти» Продовжує сумні роздуми про причини нашої «безцвітності» 10 липня 42: «Ми ще трохи варвари і селюки... Погляньте на наші простори, на наші міста і села. Який кошмарно низький рівень життя. Який убогий рівень матеріальної культури народних мас! Що про це знають? Хто це знає?..»

Нещодавно я переглянув репертуар театру ім. Івана Франка. На протязі місяця за одним винятком жодну виставу не повторюють. Ринок, ясна річ, глядача слід привернути різними сюжетами. А який твір настільки популярний, що для нього роблять виключення? Тобто, на нього гарантовано куплять квитки, чи не так? «Кайдашева сім´я»! Можливо, це свідчить, що нам, окрім розпросторювання  з ранку до ночі про «евроінтеграцію», клекчання лелек та кропиву біля батьківської хати, варто перечитувати класиків? На початку 1944 р. Довженко нотує: «Далекі літа дитячі виринають з тьми часу, і багато дечого з´ясовується в справжній своїй суті — і батьківські запої, і бійки, і п´янський увесь отой нелад, ота відсутність святої тиші, що позначила нашу хату, і смуток, і темне відьомство, і прокльони дітей, і много іншого зла, яким мов притавровані були мої бітьки і дід» 

Архівний 25-й зошит «Записів...» - це нотатки від 1956 року, синіми чорнилами або олівцем. В чотирьох блокнотах, формат 10 на 14 см, 14 на 20 см, в картонних палітурках. Змальовує два типові для «вічних парубків, удовиних дітей, варварів і селюків» образи: Перевиконавця завдань та Нечитайла.

Перевиконавець завдань — холодний бездушний дуб, убивця, позбавлений всякого людського почуття. На посаді... Нечитайло — просить кільканадцать пар зелених очків — окулярів: «Понадіваєм коням, щоб солому їли. Може, вони подумають — сіно» Довженко, зауважу, був прекрасний художник, карикатурист. Його перші шаржі на українських письменників надрукували в жовтні 1923 р. Тоді не здійснилася його мрія поступити вчитися до Берлінської академії мистецтв.

Останній запис у 25-му зошиті: «Пишу, пишу, недосипаю ночі. Минуле і сучасне проходить перед очима. Гремлять бої й запеклі пристрасні змагання в моїй розбудженій уяві. Кров і біль, і сльози, й сміх, і часом глум виринають з безодні спогадів і линуть в потоці великих подій як шумовиння в весняній бистрині... Не думайте, шановне добродійство, дивлячись велику і страшну мою картину, якщо у вас недобре на умі, не думайте поживитися на смислі мого життя...» Олесь Гончар в «Щоденниках» 27.10.87 порівняв Олександра Довженка з античним мудрецем: «Після Шевченка, Франка, Лесі він, безперечно, одна з найтрагічніших постатей української культури. Геній його беззахисний. Справді, в долі його — доля самого народу...».