dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 20 Июля 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Культура Ця загадкова наша топонімія

Ця загадкова наша топонімія

Ця загадкова наша топонімія

Для необізнаних одразу поясню: топонімія — це наука, присвячена вивченню географічних назв. Зрозуміло, топонімія не обмежується самою лише географією, а дотична до історії і, отже, є дуже цікавою галуззю знань, оскільки  розкриває походження назв, їхню трансформацію в часі залежно від тих чи інших історичних обставин.

Українська топонімія нині переживає складний період, який, втім, розпочався  майже сто років тому, під час революційних подій і після них. Хоча слід визнати: Україна тут не була винятком, а просто стала однією з територій на теренах Радянського Союзу, де хаотично, безперервно і майже без жодної логіки та здорового глузду змінювалися усталені географічні назви. Міста, селища, райони, площі й вулиці набували нових назв, а старі, які всмоктали дух і запах історії, йшли у небуття.

Нові назви мали би якийсь сенс у нових населених пунктах або на нових вулицях чи площах, але нескінченні перейменування набували епідемічного характеру. Часто-густо подібне відбувалися по кілька разів залежно від політичної ситуації або ж політичної долі того чи іншого діяча.

Усі ці топонімічні судоми викликали у мешканців подив, роздратування, а подекуди просто глузування, і люди частіше за все у побуті користувалися старими, звичними назвами.

Згадана чехарда у радянські часи часто-густо набувала анекдотичного характеру. Щоправда, із трагічним забарвленням, бо була віддзеркаленням політичних карколомних струсів. Деяким містам, площам і вулицям пощастило міняти назви неодноразово – інколи первісні назви поверталися, але далеко не завжди. І, на жаль, подібна практика збереглася й понині.

Нова топонімічна хвиля (подекуди з ознаками справжнього стихійного лиха) накрила Україну в останні два з лишком десятиліття. Якщо спершу прагнули повернути історичні назви, то в наш час цей принцип практично ігнорується з тих-таки політичних міркувань, що дуже нагадує мотивацію радянських часів.

Нещодавно мав розмову з народним депутатом Олександром Бригинцем, якому ці проблеми не байдужі. Він частково визнав, що з перейменуванням київських вулиць не все гаразд, але в категоричний спосіб (як справжній законодавець) зазначив: «Ми не маємо права відновлювати назви, що пов’язані з імперським минулим». Подібна категоричність межує з суто радянським підходом і нічого спільного з історичністю не має.

Скажімо, перейменували вулицю Леніна. Хто ж проти?! Але чомусь не повернули їй не лише її первісну назву Кадетська, але й наступну – Фундуклеївська, що увічнювало подвижницьку діяльність київського губернатора Івана Фундуклея, який для міста зробив більше, ніж всі інші градоначальник (включно й радянські), разом узяті. Його наукова (книга «Обозрение Киева в отношении к древностям», «Статистическое описание Киевской губернии») й меценатська діяльність для Києва не припинилася й після того, як він поїхав з міста, своїм коштом він спорудив кілька закладів, зокрема, славетну жіночу гімназію. Пригадую, як у повоєнний час вулицю жартома називали «Фундукленінська». 1993 року нащадки прихистили тут Богдана Хмельницького після того, як його ім’я посунули з площі, що їй повернули назву Софійська.

Мій шкільний вчитель математики радив: «Будьте послідовні навіть у своїх  помилках». Цих якостей позбавлені наші сучасні відновлювачі істини. Цілком слушно мальовничі печерські вулиці, які в радянські часи мали назви Рози Люксембург та Карла Лібкнехта перейменували відповідно на Липську та Шовковичну, а одній з вулиць поблизу Володимирського ринку залишили її радянську назву на честь німецького комуністичного ватажка – Ернста Тельмана, хоч колись вона мала ймення Німецької, бо прямувала до німецького цвинтаря.

Київській топоніміці загалом не дуже щастить (або ж надто щастить). За кількістю перейменувань вулиць і площ Києву, певно, немає рівних у цілому світі. Взіти хоча б вулицю, що йде від бульвару Шевченка додолу до залізничного вокзалу. Спершу з 1834 року і до 1869 років вона йменувалася Ігнатіївською, а після зведення будови вокзалу стала Безаківською (на честь губернатора Безака, який доклав чимало зусиль до появи вокзалу). Комуністичній владі увічнення пам’яті царського чиновника здалося неприпустимим, і вулиця отримала назву Комінтерну, якою була з 1919 до 1941 року. Гітлерівська адміністрація змінила назву на Банхофштрассе, оскільки німецькою мовою «банхоф» означає вокзал (1941-1943 рр.). Після визволення Києва вулиці повернули її назву, хоч, звичайно, не Ігнатіївську і не Безаківську, а Комінтерну. І, нарешті, 2008 року рішенням київської міськради бідолашну вулицю вкотре перейменували – цього разу на Симона Петлюри. Обґрунтовувати цей топонім стосовно конкретної вулиці київські депутати вважали зайвим.

Київську вулицю, яка з середини 1930-х років мала назву Горького, міська комісія з перейменувань запропонувала йменувати вулицею Антоновича, забувши про її історичну назву Кузнечна, але міськрада відповідну постанову на ухвалила, і нині на окремих будинках непарного боку існує «Антоновича, а решта будинків зберігають пам’ять про пролетарського письменника. Схожа ситуація склалася з вулицею Червоноармійською та В. Васильківською.

Непогано було би запозичити досвід Москви, де у пострадянський період цілком слушно вирішили просто повернути вулицям і площам історичні назви. І ту річ не в тім, чи  подобається комусь назва радянських часів, і не в тім, чи існують претензії до того чи іншого діяча, чиїм іменем названі вулиці й площі. Так, скажімо, Пушкінській вулиці в Москві повернули її давню назву «Большая Дмитровка» зовсім не тому, що Пушкін чимось завинив перед суспільством.

Зовсім інший підхід спостерігаємо у нас. Відомий український мовознавець Лариса Масенко цілком слушно вважає, що «радянська практика масових перейменувань  населених пунктів мала на меті не лише стерти історичну пам’ять  і впровадити культ правлячої партії та її вождів, а й уніфікувати топонімію міст і сіл у межах  усього СРСР». Критичний підхід автора наведеної цитати можна було би лише вітати, але ж схожа практика перейменувань в Україні спостерігається нині. З тією лише різницею, що історичну пам’ять прагнуть стерти вже теперішні можновладці. Прагнення навести марафет на історію, яка когось не влаштовую з суто ідеологічних міркувань, дуже нагадує ще не зовсім забуті радянські намагання винищувати те, що не вкладається у сьогочасні політичні оцінки, що, як свідчить та сама історія, скороминущі.

Скажіть, будь ласка, чи є хоч якісь логіка і здоровий глузд у тому, що вперто не хочуть порушувати питання про перейменування міста Кіровоград?  Адже жодних підстав для збереження цієї вигаданої назви немає. Існує лише догматична вимога не повертатись до всього того, що асоціюється з імперським минулим. Так, теперішній Кіровоград від часу свого заснування мав назву Елисаветграда. Здавалося б, слід без жодних вагань повернути місту історичну назву. Варто було би нагадати про визначну роль імператриці Єлизавети у відродженні гетьманства в Україні, коли за її підтримки на посаду гетьмана (через тривалий час після смерті гетьмана Данила Апостола) був обраний Кирило Розумовський. За оцінкою видатного українського історика проф. О. Оглобліна, «це була доба останнього піднесення старої козацької гетьманської доби, доби економічного зростання Лівобережної України та буяння національно-політичної думки, доба блискучого розквіту української культури і мистецтва». Можна згадати й відвідини Києва та Козельця імператрицею 1744 року, коли вона сказала: «Полюби мене, Боже, в царстві небесному, як я люблю народ сей доброзичливий й незлобивий». Після цієї поїздки був збудований Маріїнський палац, розбитий однойменний парк, збудовані Георгіївська церква та Андріївський храм. Чи усього цього не досить, аби відкинути посилання на «імперське минуле» і відновлення історичної назви місту, яке під ім’ям Єлисаветград пережило «золоту еру», коли розвивалася промисловість, міська інфраструктура, коли саме тут 1882 року був відкритий перший український професійний театр?! А потім була незрозуміла зміна назв: 1924- 1934 рр. – Зінов’євськ, 1934-1939 рр. – Кірове і з 1939 – Кіровоград.

Схожих прикладів можна наводити чимало, і все тому, що сучасна українська топонімія блукає звивистими манівцями, успадкованими від радянського нехтування історією заради сумнівних ідеологічних та політичних догм.