dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 21 Мая 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Культура Що Рік Шевченка нам готує...

Що Рік Шевченка нам готує...

Михайло Загребельний

Формально Рік Шевченка, який помпезно анонсують вже довго й нудно, в нашій чудернацькій державі аж ніяк не розпочинається згідно календаря. Воно й не дивно. Якщо не ми щось утнемо, то хто? Ми ж земляки Стаханова! Ото ж літо 2013 року вже стало рекордним по дострокових зведеннях з полів битв за належний, як це модно говорити- балакати нині, пошанівок Тараса Григоровича. Та не забагато в пишних гаслах полови?! Поділюся, відповідаючи сам собі, ще одним гламурним слівцем - «абсолютно»!

Видавнича полова... Не сьогодні - завтра завершуємо шевченкове 12 томне повне зібрання творів?! Дарма, що протягом останніх 8 років далі далі чи — шостого, чи — то сьомого тому справа не рухнулася. Виникає тривожне передчуття, що обіцянки лишаться цяцянками. Як і теревені в 2006 році про 100 томне ПЗТ Івана Франка. Нагадаю, тоді також бучно віншували Каменяра - 150 років з дня народження! Говорили — балакали...  І лишається 50 — томник Івана Яковича сумним нам докором. Та згадкою про те, як в УРСР ставилися до видавничої справи та до наших класиків.

Будівнича полова... Тут справи геть кепські. Маю на увазі палац на розі бульвару Шевченка, 12 та вулиці Терещенківська в Києві. В 1949 році керівники партії та уряду УРСР відкрили там Державний (нині, ясна річ, Національний) музей Кобзаря. Зробили це поспіхом. Після передислокації держаних установ у 1934 році з Харкова до нової столиці, Києва, в цих стінах не розмістили жодної значущої установи. Після 1917 року, пограбування родини Терещенка, про один з найгарніших домів Києва ніхто не дбав.  І судилося йому перебувати в стані незадовільному. Адже веде своє  літочислення аж з 1842 року. Українська радянська влада у 80 — роках минулого століття спробувала привести будівлю до ладу. Та пора завершення ремонту, 1989 рік, не сприяла його успіху. Пригадаймо, тоді хто в кооперативи тікав, хто в Польщу на базари мотався. І путніх будматеріалів було катма. З того часу під балконами архітектурної пам´ятки не пройти. Вони рушаться. Хоча в ХІХ столітті робітничий клас (чи то були кріпаки, як юний Тарас?) працював на совість. Балкони обсипаються по сей день, але досі тримаються! В 2004 — 2006 роках відбувається друга спроба реконструкції палацу. Знову — пшик. Сюжети теленовин в «ютюб» про теперішній його стан і початок третьої ремонтерної спроби, вже влітку 2013 року, вражають. Одне видно — зараз там справжнісінька руїна.

Для виправлення, точніше, порятунку ситуації ніби відстібнули 27,2 мільйони бюджетних гривень. Приблизно стільки ж на рік віднедавна держава асигнує на програму підтримки вітчизняної літератури «Українська книга». До того подібного фінансування «Української книги» взагалі майже не було! Вертаюся до кадрів  - ілюстрацій жахливого стану музею. Також до фаталістичних коментарів його директора стосовно грибка, відсутності гідроізоляції, належного фундаменту, підземних вод і т. д. і т.п. Ніяк не бачу перспективи. Паралельно, поруч, на Хрещатику відбувається капітальна реновація ЦУМу, архітектуру якого завзято ганить Олександр Довженко в своїх «Щоденниках». Дім не з 1842 — го, а 1939 року! Експертиза довела, що в ньому, виходячи  з інженерних міркувань, вимог техніки безпеки реально лишити один фасад. Цей, хай і суперечливий, але все ж артефакт. Та й там верхні поверхи доводиться перекладати заново. Аби не розсипалися подібно картковому будиночку. То, може, варто не фіцькати на вітер кошти розміром у річний бюджет дотування вітчизняного книговидання? Натомість повернутися до слушної ідеї про зведення модерної споруди і для Національного музею Шевченка, і для належного зберігання фондів його архіву? Знову тривожне передчуття виникає, що за адресою бульвар Шевченка,12 чекає на нас черговий пшик. Не реконструкція — показуха, стаханівщина. Так само безвідповідально просторікували в 2006 році про музей Івана Франка в Києві. Де ж він? Спочатку центральна влада себе піарила. Згодом команда Черновецького. Зараз довгограючу платівку крутять окремі політичні сили. Тим часом онук Франка, Роланд Тарасович Франко власними силами відкриває оселю дідової пам´яті в Обухівському районі, на Київщині.        

Викладач Шевченка — художника, Василь Іванович Григорович запам´ятався Тарасу Григоровичу девізом побільше розмірковувати і поменше критикувати. Сьогоденні бездуховні, маскарадні буффонади заходів «йдучи назустріч», «з нагоди» та «на честь» безкарно повторюються одна за другою, тому що після 1991 року в нашої культури поводирів ще більше, ніж легіонерів у футбольних клубах. Для порівняння — з 60 — х до середини 80 — х, початку горбачовських катаклізмів, за культурну політику в УРСР відповідали персонально по черзі чотири особи. Скаба, Овчаренко, Маланчук, Капто. Вони були секретарями ЦК КПУ з ідеології. Нижче щаблем перебував заввідділом культури ЦК. Далі — керівники міністерств, відомств, підприємств галузі, колективи творчих спілок, персонально митці. Було з кого спитати, як  Іван Франко кепкував, за пусте верзіння, що не мало ні початку, ні кінця. Досить пригадати, як показово гучно позбавили посади Маланчука. Чи хтось після 1991 року отримав по заслугах за провальну культурну політику? Або, точніше, за її відсутність? Не пригадую.Тому діти — ровесники Незалежності виростають, як гірко передбачив Шевченко, без розуму, без серця, як те ледащо в шинку. Нагадаю, міліціонери — врадіївськи гвалтівники належать до цього втраченого покоління!

Іронізувати над планами міроприємств Року Шевченка — 365 діб не вистачить. Досить ознайомитися з відповідними прожектами рідного Університету імені Тараса Шевченка. Одна спартакіада студентів першого курсу чого варта! Іван Драч у статті «Іван Франко і ми» дивується: «Чи нас так привчили, чи самі привчилися, але вже зашкарублі стереотипи ювілеїв, їхній надто законсервований ритуал, незрідка не лише не наближають, а, можливо, навіть віддаляють наше живе почуття, живу думку від того чи іншого українського генія, звужують і  збіднюють, а може й здрібнюють, його сприйняття». Я б оті користь цих стереотипів й ритуалів прокоментував рядком з листа 1860 року пера Тараса Шевченка. Адресовані вони «на чорта... біс батька зна кому». Тому, за висловом Франка, замість знань ми одержуємо тільки мертвий крам.