dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 19 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Культура Чому Борис Олійник заслуговує нобелівської премії

Чому Борис Олійник заслуговує нобелівської премії

Олександр Яровий, к. філолог. н., доцент ІФ КНУ ім. Т.Шевченка

Винахідник динаміту і фундатор найвідомішої у світі премії Нобель, гадаю, прекрасно розумів, що слово – це духовний динаміт. Ним можна пробивати тунелі для доріг у непрохідних кам'яних товщах, а можна нищити... Поезія Бориса Олійника – це енергія побудови і світла, галактична енергія, хоча витоки її – із земних струмків живої води.

Як на мене, Борис Олійник – центральна постать сучасної української поезії. У ХІХ століття таким був Т.Шевченко, найбільша поетична свідомість ХХ століття – особа Василя Стуса, а в сьогоденні – це він, Б.І.О. Його поезія спрямована в майбутнє. Якщо вдатися до сучасного пластмасового новоязу, то скажу так: поетичний герой Олійника ніколи не підтримував «програшних проектів». (Не в плані моди чи кон'юнктури – крий Боже! – якраз тепер ми розібралися, що непохитнішої у своїх принципах письменницької персони ми після Шевченка і Стуса і назвати серед чоловіцтва не можемо). А в плані того, що «ставка» Олійника – на вічне і непроминуще. Воно не програє!

В атмосфері продажу всіх і всього, на тирловищі базару в багатьох, хто зберіг рештки моральної притомності й архаїчної совісті, опускаються руки. Бо базар криком кричить: «Твої цінності тут нічого не варті!» Але це якраз ниций базар сформував фальшиву цінову політику, а дійсну ціну нашим цінностям, вибачайте за тавтологію, знає непорушний у добрі Бог і ті, хто робить справу Божу й людську. Базар минеться, а Совість пребуде вічною.

Кажуть, що поет настільки національний, наскільки важко перекласти його мовну палітру іншими мовами. У випадку з Олійником це справді так.

«Мамо, вечір догоря,

Вигляда тебе роса.

Тільки ж ти, немов зоря,

Даленієш в небеса,

Даленієш, як за віями сльоза...

Як це передати - коли найближчою російською чи сусідською польською (що вже казати про англійську, в якій – «світовій мові»!, немає слова «подвиг»?) Поезія Бориса Олійника – це подвиг. Це – життя, сплавлене із творчістю. Я розумію, що до нобелівської «теки» не підшиєш матеріалів про моральну висоту митця, про його «прямостояння» і людську, сердечну допомогу іншим. Тепер, коли колишні стукачі КДБ навчають нас, як любити і розбудовувати Україну, згадаймо, скількох витяг із лап суворої машини держбезпеки парторг Спілки, комуніст Борис Олійник. Скільком допоміг отримати квартири, коли їх ще «давали», і видати книжки, коли їх ще мільйони читали?

Не вважаю себе конфліктним, але будучи відвертим, не можу визнати обережної позиції багатьох літературознавців, які починають дану тему «висунення на Нобеля» із завбачливого реверансу перед іншими стовпами та геніями сучасної поезії, а потім уже, після цього обов'язкового ритуального вступу, починають: «Але Борис Олійник...». Як на мене, перед творчим Ельбрусом – Борисом Олійником – не повинно стояти ніяких «але». Ельбрус має дві вершини, так само й тут ми бачимо вершину мистецьку і вершину моральну. Цьому поетові нема що викреслювати зі збірок минулих літ. Всі ідеї, які він сповідував і сповідує, виходили із одного джерела – бажання допомогти людям, послужити рідному народові, не марно прожити дароване Богом життя поета і людини. А не просто покрасуватися принциповістю.

«Одного лиш боюсь – / цигаркою продиміть на чужій губі»; «Страшно, коли/ ні за що вмерти», - як було декларовано, скажімо, півстоліття тому, так від того і не відступлено. Отож поет не боявся, мав моральне право сказати рішуче слово проти фарбованих лисів, які за одну ніч поставали із комуністів націоналістами і організовували сплановані владою протести проти... самої влади під кравчуківським крилом. Не побоявся кинути інвективу в плішиву мічену фізіономію першого й останнього радянського горе-президента, «князя тьми», якому кореспондент журналу «Шпігель» пару місяців тому сказав не без захоплення: «Ви переплавляєте в гроші себе й своє минуле» (Бач, який молодець!). Коли всі розшаркувалися перед «великим оплотом демократії» – країною-упирем, що продовжує лити безневинну кров по всьому світові, мішаючи її з нафтою, поет відверто сказав про небезпеку «епохи грошей», що настала завдяки вестернізації свідомості не тільки в нашому бідному «Юкрейні», а й по всенькій планеті («Трубить Трубіж»). Він – оборонець універсального свого, яке, втім, дасть іще проблисковий маячок духовності решті світу.

Так щасливо зійшлися відібрані Богом ангели над колискою цього великого українця, що він промовляє до нас вустами совісті і правди. Так виховало його покоління батька-воїна і матері-трудівниці, покоління людей, які в найтяжчі дні «співали,/ йдучи із далекого поля», - бо світла душа бачить цятки сонця і серед понурих хащів, бо сонячний промінь не забруднюється, проходячи навіть крізь смітники дійсності.

Почитайте цикл «Від білої хати до Білого дому» (це – кінець сімдесятих). Повірте, ми побачимо, як у пломені розплати «горить Нью-Йорк», як рушаться бастіони світового зла. І повірте, ми побачимо тріумф нашої білої хати, що «за правду стоїть... на правді од віку стоїть.»

Не всі усвідомлюють, які скарби нам приналежні. На жаль, дуже часто громада, за Шевченком, - «капуста головата». Вона повірить у те, в що легше вірити, про що сурмлять куплені трубадури. Та дайте десятиліття розказати правду, - що таке темрява «цивілізованого» людиноненависництва, морок нелюдського вселенського «ринку», і що таке наша тисячолітня, слов'янська духовність, базована на світлі православного християнства – всього-на-всього розказати правду! – і зродиться покоління людей, яке справді «не купиш на макуху», яке розбереться, що справжнє і що фальшивка. Хто син народу, а хто...

Світ буде повертатися до світла зі Сходу. Свого часу О.Шпенглер писав про «присмерк західних земель», що у нас помилково переклали як «присмерк Європи». Не вся Європа впала в ніч! До тих частин світу й тих культур, на яких, за Тичиною, «майові губки поросли», в ту сферу загнивання й цивілізаційного занепаду філософ не включив ані південних слов'ян, ні Грецію, ні Східну Слов'янщину. Тут світатиме. Починається нова ера. Ера світового Сходу. Це передбачав Гоголь. Не нам треба проситися в Європу, а вона хай шукає духовного порятунку під нашим духовним омофором! Ці тенденції стають надзвичайно виразними, і тому я гадаю, що особливе майбутнє належить творчості поета зі Сходу, який оспівав найвище і найголовніше, який на унікальних художніх регістрах сказав нам карбованими афористичними фразами про велич людини і Божого добра в людській душі, про любов до рідної землі і планетарні болі... Про війну і мир, любов і ненависть, час і вічність . Про вічну перемогу життя над смертю і добра над злом... Вірю – цьому поетові буде присуджена Нобелівська премія! Бо, як відомо, Альфред Нобель заповідав присуджувати її за твори «ідеального», чи «ідеалістичного» (як в якому перекладі) спрямування. Де є ще більший ідеал в українській поезії сучасності, ніж у творах цієї невеликої зростом привітної людини, що вмістила в собі колосальні пласти таланту і переживання цілого великого народу, а почасти – і всього людства?

І про особисте. З певним трепетом завжди відкриваю книжку «Поеми» Б.Олійника (1983 року видання). Підписана батьком: «В день публічного визнання успіхів у поезії. 4.11.83» – це коли мої початківські вірші обговорили на чернігівському обласному літоб'єднанні «Сонячні кларнети». Тих пір – я з Борисом Олійником. І не тільки я. Ось книжка поета «Таємна вечеря» (2000) із підписом автора вже моєму старшому синові: «Сергію Яровенку (ось так по-козацьки...), на щастя. Борис Олійник»...

Передаю синам своїм і внукам.

І не на день минущий – на віки!

Дай, Боже, щоб далекий Стокгольм збагнув, якого гідно поета ми маємо і наскільки це відзначення буде епохальною подією не тільки для України, але й для планетарної культури загалом.