dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 13 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Культура Коли слова мають значення

Коли слова мають значення

Коли слова мають значення

Світ, в якому ми живемо, ніколи безмовним не був і не буде. В ньому сотні, тисячі, мільйони різних звуків, які ми, можливо, до кінця так і не зрозуміємо. У світі безліч мов, та вивчити усі нам теж не під силу. Але кожен з нас спроможний на гідний вчинок – досконале оволодіння рідною мовою. В Україні ніколи не зникали суперечки навколо «мовного питання», вони лиш іноді стихали, щоб потім знову спалахнути з новою силою, як це сталося минулого року у зв'язку з обговоренням парламентом нового законопроекту про мови. Теперішня мовна ситуація в Україні є результатом тривалого багатовікового існування і протиборства за єдиновладне панування у нашому мовному середовищі двох близьких і зрозумілих нам мов – української та російської.

Зараз ми спостерігаємо за стрімким процесом витіснення української мови з багатьох сфер життєдіяльності, а також прогресуючим зменшенням носіїв української мови, і це не зважаючи на її державний статус, закріплений Основним законом країни.

Двадцять один рік тому, проголошуючи незалежність України, впроваджуючи українську мову як державну, не було враховано «двомовної» спадшини українців і шляхів подолання її. Не було схвалено Концепцію державної мовної політики, не було розроблено і здійснено програму мовного планування, не було створено механізму відродження та підтримки української мови. Хто сміливий, може закинути, що все це навмисна політика створення сприятливих умов для наступного затвердження мови російської за рахунок витіснення з вжитку української. Хто ж мудріший, та ще й знає народну приказку («українці довго запрягають, та швидко їдуть») зрозуміє, що з нашим, повторюся, багатовіковим двомовним існуванням не так і легко це зробити, не так і легко відмінити одну мову і ввести іншу. Для багатьох українців, які поколіннями виростали на російській мові, це завдання надважке.

Не можна оминути і українське телебачення та радіомовлення, яке більше ніж на половину ефірного часу заповненее нерідним продуктом, з якого більшість відведено для російськомовних програм. Хоча, на це можна знайти вагомий котнраргумент – недостатньо гідних україномовних програм та передач, які б зацікавили глядачів. З іншого боку, варто налагодити умови прийому частот вітчизняного продукту належним чином по всій території країни, а то в прикордонних районах іноземні програми куди краще «ловляться» за свої. І щоб ніхто не смів і заїкнутись про те, що Україна стала ярмарком для неконтрольованого збуту низькопробної продукції російського шоу-бізнесу!

Не все гладко і на книжковому ринку України, де в переважній більшості російськомовні видання, а то й взагалі – друком з Росії. Гіршим за це хіба що може бути поки що незначна кількість книжок з жалюгідним українським перекладом не з оригіналу, а з російського ж перекладу.

Про нинішню деформованість мовної ситуації держави красномовно свідчить і співвідношення носіїв української та російської мов з етнічними українцями та росіянами на території держави. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року українці становлять 77,8 % людності України, тоді як українську мову визнало рідною лише 67,5 %.

За даними опитування Research & Branding Group проведеного у період з 12 - 22 серпня 2011 року, в цілому в країні за українську мову в якості єдиної державної на сьогоднішній день виступає 48% українців, а за дві державні (українську і російську) – 49% опитаних. Практично для половини (47%) жителів України, основною мовою спілкування в вдома є українська мова. Російською мовою в сім'ї спілкуються 37% жителів країни. В рівній мірі російською та українською спілкуються 15% українців. На роботі / за місцем навчання переважно українською мовою спілкуються 45% жителів країни, російською мовою - 35%. Двомовними є 18% опитаних респондентів.

Як це не прикро звучить, незважаючи на державний статус української мови, в суспільному житті країни домінує мова російська. Згідно з даними опитування «Українського демократичного кола», лише 35,7% наших співвітчизників розмовляють у сім'ї українською. Хоча, якщо виключити зі списку тих, хто спілкується суржиком, то ця цифра ще зменшиться.

Фактично, російська мова витіснила українську з усіх належних їй сфер. Де б ми не були, що б не слухали, з ким би не спілкувались – всюди російська мова. Підливають масла до печені і народні обранці, яким законом велено володіти і користуватись державною мовою, які, проте, нехтують цією важливою вимогою. Подейкують, що все це домагання деяких політиків надати іншій мові статусу державної разом з українською з тієї простої причини, щоб не затруджувати себе і не опановувати українською мовою у вжитку. Абсурд, чи не так?

Попервах здається, що нинішню мовну ситуацію в нашій країні можна розглядати як результат недовершеного асиміляційного процесу примусового перетворення україномовної спільноти на російськомовну, що здійснювався з метою повного розчинення українського етносу в російському і знищення української України. Однак проти цього можна заперечити. Неможливо розчинити один етнос в іншому тільки тоді, коли в них немає нічого спільного, як і асимілювати абсолютно чужі мови. Якщо ж народи мають безліч спільних рис (від антрометричних до культурних), то їх асиміляція закономірна, але вона не повинна носити характер виключості. Це все одно, що усиновлену в шкільному віці дитину примусити забути біологічну матір, а постійно втовкмачувати, що опікун – рідна кров.

Не зважаючи на очевидний факт широкого розповсюдження в нашій країні російської мови, не можна уникнути того, що це явище було і є постійним супутником нашої історії. Як-то кажуть, з пісні слів не викинеш. Рідна мова народжується разом з нами і нікуди не зникає, а багатьом українцям, історично, таким подарунком дісталася російська мова. І від цього нікуди не дінешся. І вона ніколи не була чужою в Україні. І тому це нормально – російськомовний українець. Згадаймо, хоча б Тараса Шевченка, основоположника і ювеліра нашої рідної мови. Він всіма силами відстоював українську мову, життя поклав на її вівтар, але водночас і не цурався російської мови, ба навіть більше – писав нею твори. Власне, як і багато інших українських митців, які також творили російською мовою.

Російською мовою послуговується більшість населення, в тому числі і з істинно українським корінням. Однак вона все одно має статус мови національної меншини, хоч і дуже численної. І якщо дозволити зробити її другою державною, то невдовзі кожна з нацменшин вимагатиме для своєї мови такого ж привілею, а цього допустити аж ніяк не можна. Наша держава – Україна, відповідно, державна мова – українська. Якщо поступитись чимось одним, невдовзі не залишиться нічого. А віддати мову – знищити націю, адже без мови немає народу, немає традицій, звичаїв, обрядів.

Проте хочеться «заспокоїти» неукраїномовних українців, що статус державної мови для української ще не означає, що вона скрізь і всюди має панувати. Її головною функцією є обслуговування всіх сфер людського життя, а не вивищення над мовами нацменшин і, тим паче, не витіснення. Українська діаспора ж не порушує законів країни, в якій живе, спілкуючись у тісному колі українською мовою, володіючи при цьому і мовою іншої країни.

Ми можемо скільки завгодно сперечатися про те, якою мовою слід спілкуватися, яку звати державною, а яку – рідною, та ніколи, мабуть, не збагнемо, що не в кожного ці три мови можуть збігатися. І узагальнювати їх також не треба. Наприклад, один знайомий грузин за походженням, який з дитинства живе в Україні, рідною мовою вважає грузинську, повсякденно спілкувається російською, але державною для нього все одно є українська і він прекрасно володіє всіма трьома.

Все-таки, скільки б не було державних мов і якими б вони не були: українською, російською, китайською (китайців у нас скоро може бути більше, ніж росіян!) – головне, щоб влада займала виважену ДЕРЖАВНИЦЬКУ позицію, а мовні суперечки не вирішувались за допомогою сталі, бо їй все одно...