dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 18 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Культура Щось негаразд у ДАТському королівстві...

Щось негаразд у ДАТському королівстві...

Владимир Канаш

Останнім часом у нас творяться якісь дива з відзначенням пам'ятних дат. По-перше, чомусь їх не помічають, аж доки не згадають відповідними постановами Верховної Ради. По-друге з тими-таки постановами регулярно запізнюються. І це відбувається попри те, що парламент має спеціальний комітет з питань культури і духовності і що очолює той комітет непохитний поборник й охоронець національної пам'яті Володимир Яворівський (а з ним співпрацюють, зокрема, його ідеологічні побратими Ярослав Кендзьор, Михайло Косів та Павло Мовчан).

Нещодавно, в лютому нагально на розгляд сесійної зали винесли проект постанови про відзначення 140-річчя від дня народження великої Лесі Українки. Можна, звичайно, сперечатися: мовляв, дата не належить до так званих круглих. Але ж з вуст парламентарів не пролунало ані слова щодо цього. До речі, текст постанови, певно, готувався похапцем, бо в ньому не згадувався Новоград-Волинський, де народилася Леся Українка. Нині це місто належить до Житомирської області, і тому до постанови слід було додати зобов'язання, адресовані владним структурам Житомиршини. Спринтерський темп підготовки й прийняття постанови призвів до того, що всі передбачені постановою заходи вже жодним чином не можна було реалізувати до означеної дати. Тому терміни здійснення частини з них перенесли на літо. Суцільний тріумф культури і духовності відповідного парламентського комітету (зокрема, його голови)!

Приблизно в той же час минуло так само 140 років від дня народження видатного українського письменника Леся Мартовича. Але наш парламент пройшов повз цю дату. Та що парламент: наші національні ЗМІ не реагували жодним чином. Згадували про славного земляка лише на Івано-Франківщині.   Дарма шукати твори Мартовича в книгарнях, а в бібліотеках ви знайдете лише його твори, видані “окупаційним” радянським режимом. Наведу (можливо, далеко не повний) перелік: Твори, Київ, 1954; Забобон, Київ, 1956; Твори, Держлітвидав України, 1963; Избранные произведения, Москва, 1951; Суеверие и др. рассказы, Москва, 1963. Про письменника: Лесин В. М.  Лесь Мартович. Літературні портрети, 1953; Погребенник Ф. П. Лесь Мартович. Життя і творчість, Київ, 1971. Невелику статтю про Леся Мартовича вміщено у радянській “Литературной  энциклопедии” (том 7, 1934), а значно більшу — у “Краткой литературной энциклопедии” (том 4, 1967). Що ж до апатії нинішньої патріотично налаштованої громадськості до фігури Мартовича, то її певним чином можна пояснити сатиричною спрямованістю творчості Мартовича, яка не зовсім співпадає з  ідилічно-романтичним трактуванням соціально-культурного життя Західної України за часів Австро-Угорщини. Для мене особисто така  байдужість до Мартовича дивна, оскільки ще з моєї повоєнної підліткової пори я звик до його фігурування у тогочасних шкільних підручниках і хрестоматіях поряд  з Ю. Федьковичем, М. Черемшиною, В. Стефаником, О. Кобилянською, І. Франком. Наскільки Мартович присутній у теперішній шкільній програмі, можу лише здогадуватися і, боюсь, ці здогадки не є оптимістичними.

Ще приголомшливішим для мене було те, що у схожому аварійному темпі парламент приймав постанову про 150-ту річницю від дня смерті Тараса Шевченка. І знов голові згаданого парламентського комітету слід було би позичати очі у Сірка. Пригадую, що минулого року мені про цю дату говорив посол Казахстану в Україні Амангельди Жумабаєв, сподіваючись на підтримку з боку наших можновладців і видатних гуманітаріїв. Нині мені навіть ніяково питати у пана Амангельди, як все відбувалось в його країні, що шанує пам'ять про Кобзаря не похапцем і не “галочки” заради.