dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 18 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Культура Шкандаль у шляхетній родині

Шкандаль у шляхетній родині

Шкандаль у шляхетній родині

Краще пізно, ніж ніколи. Ця житейська формула, здавалось, знайшла-таки підтвердження у творчій долі знаної нашої поетеси й інтелектуалки у найкращому розумінні цього терміну Ліни Костенко. Якщо життєві її негаразди  радянської доби нині дещо перебільшуються, то удавана поетична мовчанка  справді могла зламати навіть таку сильну особистість. На щастя, цього не сталося.

А нещодавно Ліна Василівна продемонструвала інший бік своєї обдарованості: зусиллями найуспішнішого нашого видавця Івана Малковича вийшов друком її перший прозовий твір — роман “Записки українського самашедшого”. Видавець блискуче розуміється на рекламних кампаніях, і зробив все, аби роман миттєво став подією номер один у нашому не лише літературному, але й у громадському житті. Наклад твору розійшовся у лічені дні, про роман говорили не лише його читачі, а ще більше — пересічні   громадяни, яким придбання теперішніх зовсім недешевих книжок не по кишені.

Ніде правди діти: далеко не завжди поетам таланить з однаковою мірою майстерності виявляти свій хист у прозових творах. Винятки  -- Пушкін, Лермонтов, Едгар По, Франко — лише підтверджують правило. Навіть шевченкові “Художник” чи “Прогулка с удовольствием и не без морали”  за майстерністю явно не дотягують до  поетичної шевченкіани. З Ліною Костенко це трапилось  вже тоді, коли прийшов час підбивати підсумки. Втім, це її виключне право і ніхто, навіть суперталановитий митець, не застрахований від подібних прикрощей.

Тепер вже пізно говорити, чи вірно вчинив успішний менеджер Іван Малкович, запропонувавши  живому класику і 80-річній жінці устряти в виснажливий тур по містах України (в деяких джерелах це йменували навіть “гастролями”)  з презентаціями “Записок”. Якби це був “промотур”, то з цим ще можна було якось погодитися. Але ж роман і без цього миттєво зник з полиць книгарень, і довелося терміново додруковувати додаткові наклади. В радянські часи поети й прозаїки залюбки  “гастролювали” по містах і навіть по селах, де виступали в палацах культури і клубах, бо цим вони поповнювали свої не завжди вагомі бюджети. З Ліною Костенко випадок зовсім інший.

Просто недавні її ювілейні вечори підтвердили, що справжня жага до  виразного  поетичного слова для широкої публіки часто-густо межує із модою, потягом  засвітитися  на велемовних зібраннях. А тут іще такий чинник, як двадцятирічна мовчанка великого майстра! Не все ж бідкатися по чергах за гречкою. Точнісінький сюжет для невеликого оповідання. Ажіотаж навколо запрошень на вечір у київському театрі імені Франка спонукав до подальших масштабних планів. Далі мали бути Кривий Ріг, Острог і, звісно, Львів.

І хто б міг спрогнозувати, що саме в українському П'ємонті буде захований капкан для вікопомного туру! Тепер вже можна лише розмірковувати на кшталт того, що було спочатку — яйце чи курка? Що зруйнувало тур — провокативні вихватки львівських інтелектуалів чи намір комерсантів з тамтешнього театру імені Заньковецької зробити зустріч з Ліною Костенко платною? Здається, боротьба за пальму першості триває й досі.  Місцевим інтелектуалам Ігорю Котику, Віктору Небораці та Юрієві Кучерявому навіть не снилася шалена популярність, яка впала на їхні голови після традиційної вечірньої зустрічі в арт-кафе, де з-поміж іншого вони висловлювалися з приводу “Записок самашедшого”. І навряд чи хтось би про це дізнався, аби не отой клятий інтернет, який поширив репліки згаданого тріо якщо не на весь світ, то вже точнісінько на всю Україну. Реакція була приблизно такою самою, як на непорядні акції Асанжа з його “ВікіЛіксом”.

Інтелігентні рецензенти висловлювались з такою неповагою до “Записок”, мабуть, не маючи й гадки про масове оприлюднення їхньої вечірки за філіжанками кави. Якщо вірити інтернет-викладу, вони без особливої поваги висловлювали претензії до роману. “Роман поверховий, а книга —це 416 сторінок стилістично не художніх, суб'єктивних докорів та звинувачень сучасникам, замішаних на ксенофобії, гомофобії та сексизмі”. Певно, автори подібних претензій мали на увазі наступні рядки з роману: “Я не люблю феміністок. Жінки, налаштовані супроти чоловічої статі, це неприродно” І далі: “У нас уже є маркети й супермаркети. Холдинги, лізинги і консталтинги...кілери, ділери, трасти і педерасти. Все як у людей”.

Гнівною філіпікою відреагувала на подію в арт-кафе Оксана Пахльовська, яка є професором римського університету “Пацієнца” (втім, італійською слово il professore означає просто викладач) і водночас співробітником Інституту літератури НАН України. До того ж вона — дочка Ліни Костенко, і тому її гнів можна було б зрозуміти. Хоча, певно, дарма вона обрала за трибуну популярний львівський часопис “Високий замок”, оскільки саме це водночас з інтернетом сприяло поширенню і роздмухуванню скандалу, про який за інших обставин ніхто б не дізнався.

Далі спіраль розкручувалася стрімко. Ображена авторка роману відреагувала досить дивно, скасувавши поїздки в Кривий Ріг та Острог. Хоча не зрозуміло, чому за витівки львівських інтелектуалів має відповідати звичайна публіка цих двох міст, спрагла до справжньої творчості.  Що ж до Львова, то тут фігурує й інша версія. Ліна Василівна наче не обурювалась на вихватки письменників, широко відомих вузькому колу читачів, а не змогла стерпіти, що Львів виявився єдиним містом, яке запланувало продаж квитків по 30-100 гривень. А в інших населених пунктах вхід був по безплатних запрошеннях.

Отже, поки що славетна поетеса вирішила скористатися з гастрольної паузи і , за свідченням її знайомих, пише другу частину “Записок”. І це цілком виправданий крок: літератор — не естрадна зірка і має доводити свою цінність для сучасників і нащадків за письмовим (або комп'ютерним) столом. Львів же нехай спокутує свої гріхи в надії на можливе прощення. Грішні не лише люди, а й міста, хоч якими була їхня попередня слава і репутація.