dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 24 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Культура Гіркі університети не Горького, або Могила для Києво-Могилянки

Гіркі університети не Горького, або Могила для Києво-Могилянки

Гіркі університети не Горького, або Могила для Києво-Могилянки

– Что еще за параллель такая, – смутно отзывался Митрич. – Может, такой никакой параллели и вовсе нету. Этого мы не знаем. В гимназиях не обучались.

Митрич говорил сущую правду. В гимназии он не обучался. Он окончил Пажеский корпус.

(И. Ильф, Е. Петров. Золотой теленок.)

Какие  уж  мы  вам товарищи! Где уж. Мы  в

университетах  не обучались…

(М. Булгаков. Собачье серце.)

Nos habebit humus.

(Gaudeamus)

Протягом усіх років незалежності ми весь час кудись вступаємо – то в СТО, то в ЄС, то в ЄЕП, то в чергову нову еру розвитку й підйому, хоча більшість простих громадян вважає, що вступаємо ми в якусь іншу, й до того ж одну й ту саму, субстанцію. У сфері освіти ми останніми роками вступаємо у так званий «Болонський процес», але насправді продовжуємо борсатися в трясовині, що її являє собою постсовєтсько-українська «система» освіти після того, як усі колишні надбання (а вони таки були) перетворилися на порохню, мутні протуберанці якої породили нечувану як на пересічне європейське вухо корупцію, після чого, здається, «реформувати» нашу освіту можна лише в один спосіб – застосувати танки, бульдозери, вогнемети, «до основанія разрушіть, а затєм»…

Країна, а разом з нею й освіта потрапили в пастку побудови «потьомкінських» селищ, оскільки нічого, крім фантомів, у державних чи то бюджетних секторах (та хіба лише в них?), наші уряди продукувати були неспроможні («не до жиру, бути б живу»). Відтак що далі погіршувався стан освітніх закладів усіх без винятку рівнів, то більше ставало «гімназій», «ліцеїв», «університетів», «академій» тощо, можливо, навіть «пажеських корпусів» та «інститутів благородних дівиць». Я не раз особисто засвідчував картини, коли в обшарпаних (пардон – вкритих патиною благородної старовини) коридорах якоїсь «академії» з занедбаними авдиторіями, мебльованими ще за часів «історичного матеріалізму», у напівтемряві затхлого повітря блукають якісь наркомани чи особи без певного місця проживання і кидаються до матюкливих студентів із проханням вказати їм зворотний шлях із цього пекельного лабіринту. І щоразу, коли ми чули чергові розмови про необхідність реальної перебудови освітянської сфери, нам пригадувалося Жванецьке: «Видно свет в конце тоннеля, но только вот тоннель, сука, не кончается!».

Аж ось нарешті дещо почало розвиднюватися. У тому сенсі, що почали з’являтися реальні моделі організації освітнього процесу, до того ж досить перспективні й начебто схожі на європейські стандарти та відповідні цим стандартам.

Ці новели пов’язані були насамперед із Національним університетом «Києво-Могилянська Академія». Звичайно, «крига скресла» не одразу. Коли 19 вересня 1991 року розпорядженням Голови Верховної Ради України «Про відродження Києво-Могилянської академії» і створення на її історичній території незалежного вишу під назвою Університет «Києво-Могилянська академія» (УКМА), це було вочевидь політико-символічне рішення після ГКЧП та ухвалення 24 серпня того ж року «Акту проголошення незалежності України». Тоді було багато сподівань на «основний стратегічний український продукт», але, крім сала, необхідно було підкреслити славетні духовні традиції українського народу, тим паче що протягом останніх років про свободу українців можна було говорити лише в царині духу. Ідея відродження державності в передчутті грудневого референдуму про незалежність цілком збігалася з мотивом відродження одного з найбільших предметів гордості українців – навчального закладу, історія якого увібрала в себе найкращі традиції західної системи освіти ренесансно-барокової доби.

Сама наявність лапок, що обрамляли Києво-Могилянську академію, свідчила про «новобудовний» статус ще не існуючої освітньої інституції, так само як і презентація відродження Києво-Могилянської академії, що відбулася 16 жовтня 1991 року. Університет почав функціонувати аж через рік після підписання «документів про наміри» й відтак перебував певний час під протекторатом держави, що, до речі, допомагало йому розправити крила в часи, коли більшість інших вищих освітніх закладів жевріло на межі виживання.

«Парадно-вихідний» статус УКМА, а з 1994 року – НАУКМА і вишу четвертого рівня акредитації зберігався і надалі, що сприяло його перетворенню на візитівку української освіти й України в цілому й затвердження репутації такого собі острівця не лише незалежності, але й європейськості в Україні. Зазначимо принагідно, що державний протекціонізм стосовно Києво-Могилянки виявлявся ще й в особливому режимі підпорядкування безпосередньо Кабінетові Міністрів України, а не Міністерству освіти і науки, як у випадку з рештою закладів, що давало можливість реалізовувати стару добру європейську ідею університетської автономії не на словах Статуту, але й у практиці освітньої діяльності – у вільному відвідуванні занять, у реальному студентському самоврядуванні, у реальній демократичній атмосфері, у структурі спеціальностей і лекційних курсів, у змісті навчальних програм.

Усе це зрештою принесло свої плоди: незугарний лінгвістичний кентавр під назвою Національний університет «Києво-Могилянська Академія» (гірше від цього можна уявити хіба що «політехнічний університет») перетворився просто на добре знану й любиму Києво-Могилянку, наблизившись тим самим до свого історичного прототипу не лише за назвою, але й по духу – з певним лоском богемності гарного стилю, але насамперед з відчуттям і прагненням свободи, причому не просто свободи, а свободи творчої самореалізації. І це цілком природно, якщо врахувати, що почесними професорами Києво-Могилянки (а почесний професор щонайменше один раз виступав перед студентською молоддю) були Ліна Костенко, Юрій Шевельов (Шерех), Роман Шпорлюк, Сергій Авєрінцев, Поль Рікьор та багато інших видатних творців-інтелектуалів. І цілком природно, що Києво-Могилянка вибилася за формальними рейтингами в першу десятку, а частіше – в п’ятірку-трійку вищих навчальних закладів України, а за харизмою посідала, можливо, перше місце. Заслуговує на окрему згадку той факт, що 2009 року НУКМА отримала статус дослідницького закладу, що відповідає західним традиціям розвитку університетської науки.

Таким чином, започаткована як певний державнотворницький симулякр, Могилянка перетворилася на реальний і значущий символ свободолюбного духу й вільної освіти, на достойну спадкоємицю старокозацької Могилянки, внаслідок чого стару постанову про відродження Києво-Могилянської Академії тепер можна вважати не просто урядовим папірцем для галочки, а документом, що ініціював справжній процес її відродження, а не формально-адміністративного відтворення.

Спробуємо пояснити на прикладах. Краківський Ягеллонський університет, заснований аж 1364 року, незважаючи на всі історичні колізії, що їх зазнала Польща, не втратив тяглості традиції. Те саме можна сказати й про такі українські виші, як Київська та Львівська Політехніки, Київський, Львівський, Харківський, Одеський університети – всі вони могли потерпати від перипетій долі, але повністю знищити академічну суть цих закладів навряд чи можливо. Інша справа – вузи, «народжені революцією», тобто організовані вже за советських часів: більшість із них також встигла заробити певне реноме й виробити власні традиції, але колапс системи в 1990-х роках цю традицію перервав назавжди, а інших витоків, до яких можна було б повернутися, вони не мають, що вкрай ускладнює їх переорієнтацію в нових умовах. Києво-Могилянка ж у цьому плані унікальна: «мертвонароджена незалежністю», тобто протягом року суто фіктивна, позбавлена будь-якої тяглості, вона спромоглася перекинути місток майже через два століття й відживитися, здавалося б, уже забутими традиціями просвітництва, завдяки чому стала полісемантичним артефактом, справжньою пам’яткою кумулятивної історії української культури, її символом, що поєднує в собі і старе, і найновітніше.

З огляду на все сказане цілком зрозуміле обурення професорсько-викладацького корпусу і спудеїв Києво-Могилянки нормою, закладеною в проект «Закону про вищу освіту», підготовлений депутатами ВР VI скликання мегарегіоналом Єфремовим О.С., «людиною приємною у всіх відношеннях» Зарубінським О.О., Ківаловим С.В. (рекомендацій не потребує), комуністкою Самойлик К.С. та «прімкнувшими к нім» Луцьким М.Г. і Шаровим І.Ф. Згідно з цією нормою, «класичним» університетом вважатиметься такий, що має на денному відділенні не менше 10 тисяч студентів, а «профільним» зможе називатися той вуз, який налічує не менше 6 тисяч студентів. Зазначимо, що в Києво-Могилянці навчається близько 3,5 тисяч спудеїв, що автоматично переводить її в категорію коледжів (добре хоч не пажеського корпусу, хоча чи добре?). Враховуючи, що більшість нинішніх коледжів в Україні – це колишні професійно-технічні училища, автори законопроекту добре подбали про те, щоб символ і візитівка української освіти зайняла належне місце в «реформованій» системі образованія, інакше не скажеш.

Можна було б сподіватися, що ексклюзивний режим підпорядкування безпосередньо Кабміну врятує Могилянку від цієї кількісно-профільної класифікаційної гільйотини, але ще 7 липня 2010 року розпорядженням прем’єр-міністра М.Я. Азарова Національний університет «Києво-Могилянська академія» та його колишній структурний підрозділ Національний університет «Острозька академія» були перепідпорядковані безпосередньо відомству Д.В. Табачника, тож навряд чи можна сумніватися в тому, що стосовно цих закладів все прораховано заздалегідь. І навряд чи варто гадати на кавовій гущі про причини цього «особливого неособливого» ставлення, достатньо згадати про участь викладачів і студентів цих «вільних університетів» у «помаранчевій революції» та асоціювати цей неспростовний факт із викресленням цієї самої революції з шкільних підручників історії України. Шкода лише, що внаслідок цієї банальної жаги дрібної помсти світло в царині освіти доведеться шукати зі свічкою в руках, щоб потім поставити цю свічку на спомин Києво-Могилянської Академії. І будуть потім ходити Києвом студенти майбутнього й казати:

– Что еще за параллель такая? Мы в гимназиях не обучались. Мы в университетах не обучались. Мы в КНУКіМ обучались…

Чи взагалі будуть пішки ходити в босяцькі університети, як Олексій Максимович Пєшков. І тішина…

Не хочеться нагадувати банальне прислів’я про те, що той, хто риє могилу для когось, риє її насамперед для себе. Це не допоможе. Зрештою нас усіх habebit humus, і буде вже нам не до Gaudeamus.

P.S. Хто не знає, КНУКіМ – це Київський національний університет культури і мистецтв імені М.М. Поплавського, Gaudeamus означає «радітимемо», а habebit humus – «забере сира земля».