dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 20 Сентября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Культура Філософи пояснюють світ. Чи світ пояснює філософів?

Філософи пояснюють світ. Чи світ пояснює філософів?

Філософи пояснюють світ. Чи світ пояснює філософів?

Нещодавно в Інституті філософії НАН України відбулися наукові читання “Філософія і суспільство: минуле й сучасне”. 90-ліття Марії Злотіної — однієї з фундаторів київської філософської школи — було і нагодою, і приводом, а скорше потребою у формі читань займатись тим, чим і належить безперервно займатися справжнім філософам — філософуванням, постійним переглядом свого ставлення до життя в усіх його проявах, сумнівами у довершеності своїх  досліджень і роздумів. Тим-то й виправдана була тема доповіді доктора філософських наук Сергія Пролеєва “Чи має філософія право на існування: контекст сьогодення”. Свого часу  саме Марія Злотіна (а нагадаємо: час був все ж таки радянський) своїм заглибленням у суперечливий мікросвіт діалектичної філософії створила грунт для пошуків місця у сучасній філософії своїм знаним і визнаним нині учням — Мирославу Поповичу й Сергію Кримському.

Актуальності доповіді доктора філології Олега Білого, напевно, додали останні події на півночі Африки і не лише там. У темі доповіді — “Легітимація і насильство. Криза демократії у сучасному світі” ― він працює досить давно, але життя вкрай актуалізувало її. Поряд із виробленням легітимних запобіжників  насильницьким діям, з визнанням іншої особистості як вільного й рівного суб'єкта, з новітніми юридичними технологіями нагадує про себе й така категорія, як право народу на повстання (саме його у творі “Про суспільний договір” ще 1762 року згадував Жан-Жак Руссо). Олег Білий цілком слушно  звернув увагу на те, що імітаційна практика радянського періоду, коли свобода,  ефективність, всенародна підтримка існували виключно в імітаційному вигляді,  на жаль, успішно існує в нас і дотепер. Доповідач тисячу разів має рацію, коли вважає, що противагою цьому можуть бути нові громадські інститути, сутність яких полягає у безпосередньому чи опосередкованому тиску на владу. Так само Олег Білий слушно має сумнів в ефективності такої спрощеної форми демократії, як референдум. При цьому філософ антитезою референдуму  вважає  колективну автономію підмурком громадянського суспільства і наводить як приклад протистояння в середньовічній Європі цехів та ремісників абсолютній владі феодальних монархів. Втім, навряд чи подібна аналогія може прислужитися теперішньому українському суспільству.

Деякі тези виступу Юрія Мєлкова — представника молодої генерації української філософії —  привернули увагу присутніх. На його думку, діалектика є мистецтвом бачити фрагмент істини навіть у думці того, з ким ти сперечаєшся та не згоден. Діалектика зобов'язує розрізняти цінності та цілі. Цінності є, за визначенням Канта, регулятивною ідеєю, їх не можна підпорядкувати цілям або доцільності.

Директор Інституту філософії академік Мирослав Попович вкотре продемонстрував унікальне вміння ліченими фразами вималювати квінтесенцію

найзапеклішого диспуту: навіть різні тези нас так не розрізняють, як цілковите нерозуміння того, в чому, власне, полягає предмет досліджень та дебатів;  наша практика — це перш за все наша взаємодія з культурою — незалежно від того, чи ми усвідомлюємо це.

Попри принадність згаданих наукових читань, справжньою родзинкою того дня було вручення премій з філософії 2010 року. Хай не вводить в оману ця дата: філософські премії в Україні присуджуються вперше. Як сказано в Положенні про премії, вони “є відзнаками з боку професійної спільноти найбільш значущих результатів інтелектуальної роботи в царині філософії”. І далі: “Премії мають прислужитися формуванню сталої вітчизняної інтелектуальної традиції, вільної від соціально-політичної кон'юнктури та ідеологічних упереджень...”  Мушу одразу зробити застереження: виділення жирним шрифтом в Положенні відсутнє. Автор зробив акцент на цьому, оскільки, на превеликий жаль, сучасні українські філософи, бува, порушують ними ж прийняту аксіому, і це видно неозброєним оком по деяких їхніх виступах у ЗМІ й по підписах під листами, соціально-політичні кон'юнктурні вуха яких стирчать без жодних обмежень.

Премії присуджувала комісія, створена на громадських засадах Інститутом філософії НАН України, Українським філософським фондом та Соціологічним центром імені Н. В. Паніної. Ці премії мають імена видатних постатей у сучасній вітчизняній філософії: Марії Злотіної — за кращу філософську монографію (присуджено посмертно доктору філософських наук Степану Кошарному за монографію  “”Феноменологічна концепція філософії Е. Гусерля” та  вручено Андрію Баумейстру, кандидату філософських наук, доценту кафедри філософії Київського Національного університету імені Шевченка за монографію “Філософія права”); Сергія Кримського — за найбільш новаторську філософську концепцію (ідею), викладену у наукових публікаціях (отримав Віктор Малахов, доктор філософських наук, професор, науковий співробітник Інституту філософії НАН України за книгу “Уязвимость любви”);  Юрія Прилюка — за найкращий редакційно-видавничий проект у галузі філософії (отримав Костянтин Сігов, директор часопису “Дух і літера” за “Європейський словник філософії. Лексикон неперекладностей. Том І”); Віталія Табачковського — за кращу друковану роботу молодого дослідника (віком до 35 років) у галузі філософії (отримав Микола Симчич, кандидат філософських наук, науковий співробітник Інституту філософії НАН України за книгу “Philosophia rationalis у Києво-Могилянській академії: компаративний аналіз могилянських курсів логіки уінця ХVII – першої половини XVIII ст.”). Спеціальну відзнаку отримав Олег Хома, доктор філософських наук, завідувач кафедри філософії Вінницького технічного університету за науковий коментар до видання “Думок” Блеза Паскаля. Власне, він же зробив і переклад цього епохального твору на українську. На все це Олег Хома віддав півтора десятиліття копіткої праці. Авторові цих рядків у 1960-ті роки поталанило в букіністичному магазині придбати паскалеві “Думки”, видані російською ще на початку минулого століття. І я тоді був вражений надзвичайною смисловою й духовною концентрацією “Думок” і відчував потребу в окремих наукових коментарях до тієї праці, а нині маю підстави оцінити справжній подвиг Хоми.      

Перші лауреати при врученні (а церемонія тривала під супровід ансамблю старовинної музики) виступали з короткими промовами, коментували подію одразу після церемонії і, як личить справжнім мислителям, говорили виразно й  неординарно. Так, як це, наприклад, зробив Віктор Малахов::

“Філософія завжди дистанціювалася від публічності. Нині важко відтворювати філософські міркування у медійній сфері. Головним чином тому, що існують певні очікування, традиції, які важко змінювати. А взагалі: чи слід це робити?  Певною мірою, так. Адже сфера культури багатоманітна, і, гадаю, там має бути місце і для філософського напрямку. Мушу визнати, що у Франції ба навіть у Росії він відтворений набагато виразніше, ніж у нас. Сумно: адже філософське ставлення до осмислення найважливіших людських проблем є унікальним, так само, як, приміром, художнє. Філософи мають дратувати суспільство, викликати на себе вогонь невдоволення, наражатися на критику нвйчастіше необ'єктивну, брати на себе функцію духовного опору”.                 

На початку минулого століття В. І. Ленін, інтуїтивно відчуваючи недалеку трансформацію терміну “марксизм” у “марксизм-ленінізм”, зазначав, що до Маркса філософи пояснювали світ, а він вказав, як його змінити. З тих пір світ і справді змінився досить кардинально, хоч і не в усьому за рекомендаціями Маркса. І нині ми, здається, перебуваємо на етапі, коли світ почав змінювати філософів. Принаймні таким чином, що вони, філософи, не зазирають хвацько вперед, а прагнуть глибше проникати вглиб теперішнього буття. Насмілимось припустити, що лауреати перших українських філософських премій належать саме до когорти таких мислителів.