dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 19 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Культура Кіно в Одесі вже/(ще?) не знімають, але (ще?)/вже показують… Нотатки про Одеський міжнародний кінофестиваль

Кіно в Одесі вже/(ще?) не знімають, але (ще?)/вже показують… Нотатки про Одеський міжнародний кінофестиваль

Нотатки про Одеський міжнародний кінофестиваль

Найпівнічніша з південних і найпівденніша з північних Пальміра завжди відзначалася певним порубіжним статусом і почасти страждала від нього: адже він забезпечував Одесі безперервний діалог культур і мультикультуральність як місцеву культурну підоснову, та в той самий час закладав підвалини хоча й, на щастя, не ерзац-, але, на жаль, перехідної суржик-культури, із якої найкращі представники субтропічного інтелектуального темпераменту неминуче вимивалися в котрусь із столиць.

Фільм – не шматок життя, а шматок пирога.

(Альфред Хічкок)

У Голівуді історії прості, а бюджети великі. У Європі історії складні, а бюджети малі.

(к/ф «Одна за всіх», реж. Клод Лелуш)

Натомість залишався пресловутий «іскрометний одеський гумор», що через дуже тонку й часом навіть непомітну грань перетікав у звичайнісіньке жлобство. Такою амбівалентністю відзначалися й гучномовні, проте не завжди наповнені реальним культурним змістом спроби підтвердження статусу Одеси як «столиці гумору» на кшталт «Гуморини», що з перервами дожила від 1973 р. до наших часів, або кінофестивалю кооперативно-перебудовної доби «Золотий Дюк» (1987–1991 рр. зі спробами реанімації в 1994 та 2003 рр.). Останній був спочатку представлений як «Одеська альтернатива», або ж, як сказав би будь-який одеський біндюжник, «наш ответ Чемберлену», що яскраво свідчить про вторинність і другорядність подібних ініціатив.

На відміну від «серйозних кінофорумів», «Золотий Дюк» неначе свідомо вибачався за свою південну провінційність і концентрувався насамперед на гумористичному, ігровому та розважальному аспектах кіноіндустрії. При цьому нікому й на думку не спадало на повний голос нагадати «urbi et orbi», що всесвітню історію кінематографа по-чесному треба починати не з «Прибуття потягу» братів Люм’єрів 1896 р., а з продемонстрованого ще 1894 р. фільму «Вершник на скаку» Й.А.Тимченка, знятого на ним же винайденому кінетоскопі на Одеському іподромі, а також той факт, що історія кіновиробництва в Одесі починається ще 1907 р. з кіноательє «Мирограф» М.Гросмана, а відтак Одеса цілком обґрунтовано може претендувати на лаври однієї зі світових, а не лише вітчизняних, кінематографічних столиць, тож нині, коли в Україні доводиться фактично наново «піднімати цілину» кінобізнесу та кіноіндустрії, робити це в Одесі слід не у вигляді якихось там альтернатив у стилі «Нью-Васюки», а з цілковитим усвідомленням вагомості та гідності одеських кінематографічних традицій і з наснагою не просто «відновити» не надто славетний «Золотий Дюк», а зробити справжній кінофестиваль європейського штибу, наслідуючи зразки не Канну з Берліном (до них ще рости й рости), але численних регіонального значення й від цього не менш міжнародних фестивалів, що десятками провадяться в країнах Західної та Центральної Європи.

Одеський міжнародний кінофестиваль (ОМКФ), що відбувся 14–26 липня цього року, можна вважати досить серйозною заявкою саме на такі перспективи. Незважаючи на збереження пам’яті про «Золотий Дюк» у назві головного призу, сам фестиваль іменується з технічною простотою й без зайвих претензій на «альтернативну самобутність» і «відродження» фестивального досвіду часів «перебудови» (можливо, враховуючи скандальний характер однієї зі спроб такого «відродження» в 2003 р.). Поки що ОМКФ уже став окремою сторінкою в історії одеського кіно, але з перспективою перерости в окремий розділ цієї історії, а заодно й перерости сьогоднішні масштаби, розмір призового фонду й рівень престижності.

Слід зазначити, що вже зараз фестиваль виявив ознаки серйозності в підході до відбору та демонстрації кіноматеріалів, у тому числі й конкурсних. До конкурсу допускалися стрічки, зняті в період з 1 січня 2009 р., при цьому такі, що раніше не демонструвалися в Україні на широкому екрані. Одне це вже гарантувало щеплення від «попсовості», «мейнстріму» й «блокбастерів», якими загачені кінозали по всьому світові. Серед вимог до картин – наявність «елементів гумору», що, очевидно, є даниною «Золотому Дюкові» й «Одесі – столиці гумору», але насправді це застереження нічого не значило з огляду на теоретичну безмірність трактувань поняття «гумор» як такого й широту спектра гумору, представленого в конкурсних фільмах – від «тонкого ліричного» в «Нозі бога» Луїджі Сардіелло чи «Дітям до 16…» Андрія Кавуна й «загадкового далекосхідного» в «Символі» Хітоші Мацумото до чорної комедії в «Колисковій» Юліуша Махульскі чи «Скелетах» Ніка Вітфільда.

Журі фестивалю також являло собою певний механізм «захисту від дурня», оскільки складалося воно з людей авторитетних, досвідчених, заслужених і явно зі смаком. Так, голова журі нідерландець Йос Стеллінг – один із корифеїв сучасного голландського кіно, котрий задовго до датського проекту «Догма» почав експериментувати з непрофесійними акторами, мінімізацією діалогів і усного мовлення взагалі аж до повної їх відсутності в «У залі очікувань» і згущенням часу, як-от у стрічці «Облудники»; одне слово, «артхаусник на всю голову». До складу журі входили також Світлана Сікора, серйозний кінознавець і арт-директор вісбаденського фестивалю фільмів Східної й Центральної Європи «goEAST»; Сергій Тримбач, голова Національної спілки кінематографістів України, знаний кінокритик, лауреат Державної премії України ім. О.Довженка; одесит за походженням Сергій Чліянц – сценарист, режисер та продюсер, чий продюсерський рівень підтверджується продюсуванням таких фільмів, як «Довідка» й «Ладнач» Кіри Муратової, «Країна глухих» Валерія Тодоровського; нарешті, французька кінозірка молодого покоління Грегуар Колен, що відзначився участю в декількох артхаусних проектах («Інтимні сцени», «Максимальний екстрім»).

Все це позитивно позначилося на складі конкурсних фільмів, далеко не завжди розрахованих на «масового глядача», але досить багатого на зірок вищого ґатунку – Жерара Депардьє, що не зміг бути особисто присутнім на фестивалі лише через несподівану травму, Йоланду Моро, Ізабель Аджані, Девіда Керадайна, Меріл Хемінгуей, Девіда Боуї, Стіва Бушемі, Еммануїла Віторгана, Олексія Горбунова. «Середня температура по палаті» з огляду на якість та художній рівень представлених стрічок також була достатньо високою для того, аби виключити можливість розмов про «мертвонароджене дитя». Наприклад, фільм «Мамонт» Гюстава де Кервена та Бенуа Делепена з Жераром Депардьє в головній ролі брав участь у 60-му Берлінському кінофестивалі; «Гума» Кентена Дюпьє брала участь у позаконкурсному показі в цьогорічному Канському фестивалі; «Жовтень» Даніеля й Дієго Вега на тому таки фестивалі завоював приз журі «Особливий погляд» і став однією з головних подій у іспанському кіно; а ім’я Юліуша Махульскі, режисера «Колискової», взагалі коментарів не потребує.

Дуже своєрідною й прискіпливою у відборі позаконкурсних картин була програма «Фестивалю фестивалів», де з-поміж дюжини новітніх зарубіжних робіт особливо слід відзначити кіносагу «Баарія» Джузеппе Торнаторе. Зовсім не конспективною була ретроспективна програма кінопоказів, що складалася з двох надзвичайно цікавих і пізнавально-корисних підпрограм: ретроспективи фільмів живого класика одеського, українського, радянсько-пострадянського й, зрештою, світового кіно Кіри Муратової, що відбивають усі грані її різноманітного таланту (від «Коротких зустрічей» з самою К.Муратовою і В.Висоцьким до «Двох в одному» з Б.Ступкою та Р.Літвіновою), а також із колекції картин із фільмофонду Одеської кіностудії, у тому числі легендарних, але нині таких рідкісних і забутих стрічок 1926 р. – «Беня Крик» Володимира Вільнера та Ісаака Бабеля (!) і «Ягідка любові» Олександра Довженка.

Неможливо оминути увагою й воістину непересічний факт: вперше після 2004 року не заради виявлення протестних настроїв чи організації політичних акцій було зведене наметове містечко – і не під мурами адміністративних будов, а на території Одеської кіностудії – для «Літньої кіношколи», в рамках якої була проведена низка майстер-класів від справжніх майстрів, що давно вже стали легендами – Кіри Муратової, Кшиштофа Зануссі, Рутгера Хауера, Вадима Перельмана, Йоса Стеллінга.

Навряд чи варто говорити про конкретних переможців фестивалю (гран-прі «Золотий Дюк», вручений Андрію Кавуну, режисеру визнаного кращим як складом журі, так і глядачами фільму «Дітям до 16…»; призу за кращу режисуру, призначеному Юліушу Махульскі за його «Колискову»; спеціальні призи іспанським та американським кінематографістам за фільми «Жовтень» і «Моє самогубство»). Головне – щоб, як то кажуть, «перемогла дружба», точніше – сам фестиваль мистецтва кіно, причому мистецтва не просто знімати не прості історії за шалені гроші, а складні історії за малі бюджети, і робити це так, щоб у справжніх кіногурманів від перегляду фільмів залишалося враження приблизно таке, як від ласування смачного пирога.