dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 30 Апреля 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Экономика Україна виходить у лідери у змаганні з падіння на дно

Україна виходить у лідери у змаганні з падіння на дно

За підсумками 2008 року Україна одержала виразно мінусове "сальдо". Криза в економіці загрожує перерости в національну катастрофу. Міжнародна репутація держави сягнула найнижчого рівня за всю її історію. Відносини з основними зовнішньполітичними партнерами зайшли у глухий кут. Систему державного управління зруйновано. Падіння на дно триває з рекордною швидкістю. Зупинити його важко, але все ще можливо.

Негаразди в українському "королівстві" розпочалися не сьогодні й не вчора. Після здобуття незалежності Україні ввесь час доводилося переживати труднощі, долати перешкоди, йти шляхом вибору з кількох зол меншого, "contra spem" сподіватися на те, що якось минеться. Але й у найважчі моменти пострадянських трансформаційних випробувань країна не опинялася у такій загрозливій безвиході, як тепер.

За підсумками року, що минає, Україна, нарешті, таки вирвалася у лідери. На превеликий жаль, цей факт не може тішити. Бо йдеться про  лідерство у змаганнях з падіння на дно.

Такий висновок грунтується на трьох показниках: катастрофічному стані національної економіки, звуженні можливостей для маневру на міжнародній арені,  досягненні  критичної розбалансованості системи влади.

Перспективи подальшого розвитку економічної ситуації більш ніж туманні. Це стосується і української національної економіки, і економіки світової, узятої в усіх її сегментах, включаючи глобальний, регіональний, міжрегіональний та інші рівні. Сподіватися на краще, ясна річ, варто, але, якщо бути об"єктивним, то чекати на добрі новини поки що зарано.

Час зрозуміти елементарну річ, що її досі наша свідомість не сприймає виключно з міркувань самозахисту.  Маємо справу не просто із загальною кризою. Не просто з найбільшою, на думку експертів, кризою з часів Великої депресії 30-х років ХХ століття. Світ зіткнувся з кризою системною, яка зачіпає наріжні принципи сучасної економічної моделі, руйнує її фундаментальні засади, перекреслює стратегічні орієнтири її розвитку.

Коли ми характеризуємо те, що відбувається, як кризу, то, по суті, спрощуємо проблему, уникаємо всієї правди про дійсний стан справ. Існує достатньо підстав для того, щоб вести мову не про кризу, а про катастрофу. Ключовий сегмент глобальної економіки - фінансовий сектор, заснований на американському доларі як на світовій валюті й зорієнтований на економіку США - не лише серйозно пошкоджений, а практично зруйнований вщент.

Економіка України в умовах світової кризи виявляється вразливішою від багатьох інших насамперед внаслідок дії об’єктивних економічних законів і закономірностей. Від кризи зазнають збитки всі, але найбільше, як вважають фахівці, постраждають країни зі значними обсягами зовнішнього боргу та великим торгівельним дефіцитом. Обидва ці показники для української економіки вимірюються нині безпрецедентно високими цифрами. За обома Україна перебуває серед лідерів не лише на пострадянському просторі, а й у міжрегіональному й загальноєвропейському вимірі.

Ситуацію ще більшою мірою ускладнює і погіршує вплив на економіку з боку політики. Зараз цей вплив має негативний характер. В Україні відсутні внутрішньополітичні фактори, здатні реально працювати на мінімізацію руйнівних наслідків економічних катаклізмів. Об’єктивно наявні ризики при цьому посилюються внаслідок неможливості досягнення балансу в розподілі цих наслідків між основними "гравцями" у сфері внутрішніх економічних відносин: владою, приватним бізнесом, населенням. Увесь тягар відповідальності лягає саме на населення, залишене іншими сторонами сам на сам з кризовими явищами й тенденціями. Влада нічого не робить, бо не відає, що й як робити. Національний бізнес відмовився від політики солідарності, розгорнувши за мовчазної згоди влади  наступ на й без того  вразливу національну систему соціального захисту населення.

У зовнішньополітичній сфері наші справи не настільки кепські, як в економіці, проте й тут накопичення негативного потенціалу відбувається з вражаючою швидкістю. Україна застрягла у смузі суцільної невизначеності й підвищеної конфліктності, так і не визначивши свого місця у динамічно оновлюваній останнім часом системі міжнародних відносин.

Свого часу Київ зробив ставку на відносини із Заходом, об’єднаним на платформі атлантизму та євроінтеграції. Нині ці відносини зайшли у глухий кут. На рівні декларацій усе, нібито, добре, проте конкретні справи й реальні кроки вперед практично відсутні. Ресурси дальшого розвитку й оптимізації західного вектору української зовнішньої політики у форматі поза членством України в ЄС та НАТО, вочевидь, вичерпані. Переводити ж розмови про таке членство у практичну площину ніхто із західних партнерів не поспішає.

Відносини зі Сполученими Штатами Америки це, на перший погляд, один з нечисленних зовнішньополітичних напрямів, на якому 2008-го року вдалося уникнути застою. Проте й тут не все гаразд. Україна так і не зуміла належним чином скористатися тими перевагами, які вона мала через політику "особливої симпатії", що її провадили по відношенню до неї США в добу одноосібного панування в якості безумовного глобального лідера. Нині глобальне лідерство Сполучених Штатів дедалі частіше наштовхується на результативний спротив на регіональному рівні, в тому числі, у Східній Європі й на пострадянському просторі. За таких умов американська "особлива симпатія" не лише втрачає для Києва колишню беззастережну привабливість, знижуючи, зокрема, і рівень конвертованості у практичні преференції, а й починає перетворюватися на джерело додаткових проблем.

Українсько-російські відносини за цей рік погіршилися ще більше, хоча на його початку здавалося, що вони вже й без того сягнули гранично негативної межі. Офіційний Київ з причин, які не піддаються осягненню за нормальною логікою, продовжив проводити політику антиросійської риторики і дрібних провокацій, не зупиняючись навіть там, де вона йшла у розріз з українськими національними інтересами. Зрештою, справа дійшла до того, що значна кількість західних експертів почала розглядати Україну як наступний після Грузії найбільш вірогідний об’єкт застосування сили з боку Росії, якщо та, дійсно, зважиться на такий крок у протистоянні зі США.

У царині регіональної та міжрегіональної співпраці Україна остаточно поринула у вакуум. Практично жоден з безпосередніх та опосередкованих сусідів не може бути беззастережно зарахований до її партнерів. З жодним  Києву не вдалося встановити дійсно добросусідські відносини. Натомість з багатьма з них виникли малоприємні суперечки і проблеми, над якими тепер доводиться працювати, зокрема, й у форматі міжнародних судових процесів.

Ще зовсім недавно Київ не приховував своїх лідерських амбіцій на регіональному рівні. І мав для цього певні підстави. Сьогодні про ті часи й ті надії вже не згадують ані в Україні, ані за її межами. Головна причина одна. Висловлюючи претензії на лідерство у тому чи іншому регіоні, Київ, по суті, брався конкурувати з Росією. Конкуренцію програно на всіх напрямках. Не встигнувши нічого виграти, Україна багато чого програла.

Одним з критеріїв успішності зовнішньополітичної діяльності держави є її імідж у світі. Тут Україні немає чим пишатися. Міжнародна репутація країни стала ще гіршою, ніж вона була, сягнувши історичного мінімуму. Про Україну тепер згадують лише у негативному контексті. На неї та на її громадян списують усе те погане, що відбувається в Європі та у світі. Все більше й більше українців стикаються з образливо принизливим ставленням до себе з боку офіційних служб країн Євросоюзу, США, Росії. Держава не захищає й не здатна захищати їх, бо неспроможна дати раду собі самій.

У внутрішньополітичному житті України 2008-й запам’ятається як рік суцільного розвалу системи державного управління.

Ніколи раніше українська влада не була такою безпорадною, як нині. Вона і без того не відзначалася особливою ефективністю, а в останні місяці  року перевершила саму себе. В умовах украй гострої системної кризи, яка несе у собі загрозу національній державності, влада мляво й меланхолійно спостерігає за тим, що відбувається, не здійснюючи і того мізерного обсягу управлінських функцій, якій ще вдавалося підтримувати перед тим.

Влада сьогодні не працює, а викручується. Її слова та вчинки лише погіршують стан справ, наближаючи загальнонаціональну катастрофу. Влада покинула країну і людей напризволяще, дбаючи в момент обвалу економіки, колапсу державних фінансів, краху системи соціального захисту й інших бід виключно про себе,  намагаючись будь-що захистити власні інтереси.

Українська влада остаточно опустила руки. Складається враження, що всі її сподівання при цьому пов’язані виключно з тим, що її врятує народ України. Як це не парадоксально прозвучить по відношенню до держави, в якій влада систематично зневажала людей, обдуруючи їх на кожному кроці, наживаючись за їхній рахунок, - але тепер, за крок від катастрофи, ця ж влада чекає від "свого" народу соломинки, яка б змогла зупинити загальне падіння.

...Ніхто, на жаль, народові про це не каже. Влада продовжує дурити людей,  нібито нічого особливого не відбулося і не відбувається. Народові ж не залишається іншого виходу, як рятувати себе й Україну. І владу.