dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 12 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Экономика Покращення інвестиційного клімату вже сьогодні

Покращення інвестиційного клімату вже сьогодні

Покращення інвестиційного клімату вже сьогодні

В потугах збагрити за пристойну ціну таку «перлину» (рідкісний приклад словесного консенсусу «коаліції», гаранта та опозиції), як Одеський припортовий завод, українська «еліта» нагадує плем’я дикунів, що намагається обміняти свій нехитрий скарб на якомога більшу кількість «вогняної води». Проте, ненависть до конкурентів є сильнішою за любов до рідкого дурману. І на перший план виходить питання, хто виступить стороною у переговорах з «конкістадорами» і зробить перший ковток. Те, що в кінцевому результаті потрошку дістанеться усім, вже не має значення. Тим більше, наближається хвилюючий момент волевиявлення рядових аборигенів.

Знаменно, що приватизаційний фарс навколо ОПЗ відбувається в країні, в якій незабаром відбудеться європейський чемпіонат з футболу. Щоб не казали – а подія для України більш ніж масштабна. Вже стоси паперу з яскравими діаграмами списано відповідальними функціонерами для окозамилювання своїх колег з УЕФА. І головне успішно! Практично на сто відсотків в нашої держави не відберуть право на проведення турніру. Ну, хіба що, за нашою народною традицією, ми самі не оскаржимо його в судовому порядку.

Залишається питання ступеня нашої участі – лише Київ може спати більш менш спокійно в очікуванні щонайменше півфінального поєдинку. Ну а що б і решта наших міст-героїв занурилися у стан омріяної летаргії нам конче потрібні інвестиції. Анонімні, публічні, приватні, колективні, міжнародні організовані, доброчинні, злочинні – запах грошей вивітрився задовго до наших часів, а їх вага в нашому суспільстві лише зростає.

Чомусь проблематика інвестиційного клімату в українському інформаційному просторі згадується переважно в міжнародному контексті. Пояснення тому, напевно, походить з тих славних і відносно недалеких часів, коли в не останній у світі за рівнем розвитку промислового виробництва країні усі інвестиції раптом стали іноземними. А власний державний бюджет зник разом із власним національним продуктом. Вірніше, виручкою за цей продукт.

Щоб навіяти нам тривимірні кольорові спогади про ті часи і завітала до України світова фінансова криза. Та наші керманичі ніби все життя її і чекали! Вони є вродженими «кризовими» менеджерами. Але не в розумінні, що попереджають або врегульовують кризи, а у тому, що генерувати кризові ситуації є їх стихією. За кількістю контр-продуктивних дій (по відношенню до соратників, опонентів, суспільства загалом) на кожного політика ми далеко випереджаємо оточуючий нас світ. Цікаво, чи має це якісь зв'язок з інвестиційним кліматом?

Звичайно, масштабний інвестор знаходить відповідь на це питання ще в перші години знайомства з потенційним інвестиційним проектом. Зупинимось саме на великих гаманцях, оскільки, наприклад, лише для будівництва швидкісних автомагістралей в рамках підготовки до ЄВРО і без знадобиться, за оцінками «Укравтодору», мільярдів так зо 300 гривень.

Які двері відчинити першими і які гримнуть в спину останніми, але «з почуттям виконаного обов’язку»?  Це при тому, що більшість системних інвесторів є реалістами і завжди готові ділитися з владою, усвідомлюючи, що відповідні апетити до поділу притаманні далеко не лише українській владі. От тільки хто влада? Чому її різні гілки блокують одна одну, а чим нижче спускаєшся до низу, тим «партизани товстіші» і знати нічого не хочуть про домовленості з «вищим політичним керівництвом»?

Інвестор, з рештою, сам не святий і в такій ситуації впадає в спокусу різноманітних інтриг та провокацій, укладення таких «джентльменських угод», яких і кулуарними важко назвати, швидше – підкилимними. Але все одно, на тлі боротьби з конкурентами знайти надійний компроміс з владою, яка сама перебуває у стані постійного конфлікту сама з собою, справа майже безнадійна. Скільки різних «IКЕА» роками ламали собі на цьому зуби, при чому у більш «впорядковані» часи.

Нехай це іноземці. Що з них візьмеш, окрім готового бізнесу, який завжди можна відібрати. Свої ж ніби все розуміють. І ніхто їх особливо не ображає. Але й вони, напевно, сплять і бачать сни про те, що українська влада у повному складі зникла у невідомому напрямку разом з своїми вічними виборами, мистецькими арсеналами, колекціями одягу та концентраційно-рекреаційними таборами ім. Пустовойтенко.

Але одна справа, коли мова йде про інвестиції в рамках бізнес проектів, де підприємець не вступає в правові відносини з державою та, головне, її майном. Коли ж заходить про приватизацію, чортів  з цілими ногами вже не залишилося. В Україні приватизація має стійкий політичний та зовнішньополітичний присмак з домішкою рейдерських та кримінальних спецій. Гроші то припливають, то тікають, а наші принципи залишаються незмінними. А кому на користь така «принциповість» мало кого хвилює.

Так відбувся продаж горезвісного ОПЗ чи ні? Можливо ми знайдемо відповідь на це питання у суді? Зробимо вигляд, що в Україні існує право, а не право першості – хто перший прийде, заплатить, опротестує вирок тощо. Навіть в цій ситуації справи є більш ніж туманними. Створено вже купу прецедентів, коли районні суди забороняли дії вищого державного керівництва. Десь ще животіє сподівання на непідсудність рішень Конституційного суду та його Верховного побратима. Але що може завадити справжнім піонерам – завойовникам? Хтось же має зробити перший крок у будь-якій справі!

Припустимо все ж, що вирок справедливий і його формально визнають усі сторони конфлікту (чи, як дехто стверджує, лише його імітації). Однак, за оприлюдненими нещодавно даними фахівців, 80 відсотків скарг до Європейського суду пов’язана з невиконанням або неналежним виконанням рішень місцевих судів. А Україна за кількістю скарг (їх вже там близько 10 тисяч) займає серед «клієнтів» Європейського суду одне з перших місць.

Відомі ці всі речі? Відомі. Говорять про них? Переговорити не можуть. Чомусь, бракує лише результату. Позитивного.

От, наприклад, президент на жовтневому економічному форумі у Львові стверджує, що, попри певні негаразди, в Україні вдалося укорінити «високу макроекономічну культуру», а інвестиції так і пруть, перевищуючи показник в 7 млрд. американських доларів щорічно. Може цифри і правильні, особливо з урахуванням епохального продажу «Криворіжсталі». А от яка суспільна користь від цього умовного зеленого дощу? Про це, напевно, треба говорити у першу чергу.

Найбільше, куди простираються суспільні інтереси переважної більшості власників (можливо, за виключенням тих корпорацій, що працюють з широким загалом – мобільний зв’язок і телекомунікація, супермаркети, певною мірою, банки), це зробити велику послугу і не повикидати усіх працівників на вулицю в період кризи. Цим, зокрема, хвалився останнім часом незмінний керівник ММК ім. Ільїча.

Банально, але коло тих, хто освоює інвестиції, без значення від країни їх походження, надзвичайно вузьке і від суспільних інтересів вони далекі. Не так, звичайно, як в Єгипті чи Екваторіальній Африці, але й не так, як в розвинутих країнах. Тому й не можуть у нас віднайти кошти перш за все на об’єкти інфраструктури. Стадіон побудувати – це «для душі». А до того, коли окупиться будівництво автостради, ще дожити треба та й не факт, що дивіденди вдасться отримати до «потрібної» кишені. Тому на фоні окремих шикарних об’єктів решта країни поростає бур’яном.

Навряд чи інвестиційний клімат вдасться відокремити від загального «життєвого» клімату в країні. Та й від метеорологічного також. Теплі роки українців розслабляють і вони не поспішають змінювати свій спосіб життя.