dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 23 Февраля 2019

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Экономика Вибір зовнішньоекономічних векторів України: між ЄС та Росією

Вибір зовнішньоекономічних векторів України: між ЄС та Росією

dengi.jpg

Відомо, що внутрішній стан країни – це головна формуюча основа її зовнішніх устімлінь та взаємодій, в тому числі, і зовнішньоекономічних векторів.

З часу отримання Україною незалежності постійно йдеться про її вигідне геоекономічне розташування як один із вагомих чинників інтеграції України у світовий ринок товарів та послуг. Це справді так, однак щодо зовнішньоекономічного співробітництва таке положення України має і позитивний, і вразливий бік.

Очевидно, що для формування векторів економічного розвитку України визначальне значення мають зовнішньоекономічні відносини з ЄС та Росією. Торгівля з країнами ЄС останніми роками стабільно формує третину українського імпорту та експорту (за даними Держкомстату, протягом січня-квітня 2007р. експортні поставки до ЄС склали 30,3% загального обсягу, імпорт з країн ЄС – 34,4%, відповідно – ЄС є найбільшим торговельним партнером України). Співставним за своєю значущістю є російський напрям, на який припадає чверть українського експорту та 30% імпорту. Причому випереджаючими темпами прискорюється експорт до Росії машин, механізмів й транспортних засобів (для ЄС-25 та для России у 1-му півріччі 2008 р. цей показник склав 8,3% и 38,9%)   . Головну частину російського імпорта традиційно становлять енергоносії.

Певний час третьою точкою опори української зовнішньої торгівлі товарами, яка відчутно забезпечувала її стійкість, були азійські ринки металу та продукції машинобудування, зокрема ринок КНР. Проте китайська економіка, демонструючи стабільно високі темпи розвитку, послідовно переходить на самозабезпечення металопродукцією і перебирає на себе азійський металургійний ринок. Як наслідок, втрати України на цьому векторі зовнішньоекономічного співробітництва сьогодні є відчутними, що позначається на стабільності зовнішньоекономічної динаміки.

Отже, проблеми і пріоритети зовнішньоекономічної діяльності України формуються  на ринках ЄС, Росії та Азії.

Проте досі Україною чітко не визначена зовнішньополітична стратегія, хоча заяви про рух  до  Європи ввійшли до офіційної політичної лексики фактично  з моменту набуття країною незалежності, а тема європейської інтеграції – стала, фактично, частиною життя суспільства. Реальне ж наближення до стандартів ЄС відбувалося надто повільно, численні декларації мали флуктуативний характер й не завжди підкріплювалися реальними діями. Так “європейський вибір” України не збігався з європейською політикою добросусідства (ЄПД), закріпленого Євросоюзом в “Плані дій ЄС  у відношенні України на період 2005-2007 р.”  , яка аж ніяк не передбачала інтеграції країни в ЄС, а пропонувала лише механізми зближення законодавчих норм і стандартів. Вступ України до СОТ, укладання 2008 р. посиленої угоди Україна-ЄС, після якої  можуть розпочатися переговори про угоду зі створення зони вільної торгівлі Україна-ЄС, проте, не вирішують питання про членство України в Європейському Союзі. Це питання ніколи не стояло і досі не стоїть на порядку денному з європейської сторони. Це, звичайно, дуже прикро. Але не смертельно, оскільки, питання щодо членства України в ЄС має скоріше філософський вимір. Насправді, вступ України до ЄС рішучим чином залежить від  подолання Україною внутрішньоекономічних перешкод, а також від несприятливих тенденцій, що спостерігаються усередині ЄС.

По-перше, Україні потрібно позбутись спрощеного підходу до можливостей вступу в Євросоюз, який ігнорує саму мету створення ЄС. Співтовариство це, насамперед, створювалося для підвищення конкурентоспроможності країн-членів відносно основних конкурентів – США та Японії. Сьогодні, відповідно до Лісабонської стратегії ЄС, Євросоюз націлений до 2010 р. наздогнати за рівнем розвитку США. І це при тому, що стандарти життя в ЄС (розраховані по 27 країнах-членах) становлять лише 65% від американських; відповідно, стандарти життя 12 новообраних країн ЄС складають менше 30%. В України цей показник відповідно до ЄС і США  дорівнює 15% та 10%.

По-друге, входження України до ЄС ускладнюється проблемами самого угруповання, а саме властивій Євросоюзу внутрішньоекономічній деформації. Євросоюз виявляв динамічні результати інтеграції, доки не виходив за межі країн західноєвропейського ядра, тобто країн з високим рівнем  економічного розвитку. Але вже прийняття в ЄС таких (порівняно відсталих) країн як Португалія, Греція, Ірландія, Іспанія призвело до збоїв у роботі механізмів уніфікованого керування, і дало негативний ефект асиметричних шоків: “затріщав” єдиний курсовий підхід, порушилася синхронність у здійсненні кредитної політики, політики бюджетних дефіцитів і т.ін. Таке положення було швидко виправлене на хвилі позитивного ставлення країн-засновниць та загального економічного зростання, за допомогою величезних ін’єкцій в економіку цих країн, тобто за рахунок прискореного підтягування відстаючих сегментів до високого загальноекономічного рівня.

Принципово іншою виявилася ситуація із входженням до Євросоюзу десяти нових центрально- та східноєвропейських країн. Ці країни, на відміну від попередніх, виявилися непридатними для швидкого “освоєння” Євросоюзом через надмірні перепади в рівнях розвитку економік порівняно з економіками країн Західної Європи (хоча за копенгагенськими критеріями випереджали Україну). Їхнє прийняття було результатом скоріше не економічних, а політичних рішень, прийнятих (як і у випадку з наступними членами ЄС - Болгарією, Румунією) задовго до вступу.

Відразу виявилось, що процес інтеграції “новачків” затягнеться, і що, до того ж, повноцінне включення десяти нових країн у ЄС підірвало б основи його уніфікованого макроекономічного функціонування. Навіть Угорщина, чия економіка найбільше коррелювала із економіками країн ядра ЄС (за формулою Манделла), виявилась непридатною для  валютного регулювання існуючими у ЄС методами. Процес інтеграції ускладнюється небажанням головних донорів – Німеччині та Франції – виснажувати свої фінанси на користь нових членів. Так, загальні витрати Євросоюзу на підтримку їх економік протягом 2004-2006 рр. склали приблизно 67 млрд. дол., тоді як на вирішення менш складного завдання – адаптації невеликий НДР до ФРН, протягом десяти років було витрачено приблизно 1 трлн. дол., - а в перші роки - по 120-150 млрд. дол. щорічно. Очевидно ця обставина призведе до тривалого у часі приєднання нових країн до ядра ЄС.
По-третє, як амбіційний політичний проект, ЄС ґрунтувався на двох  базових основах:
- на  высокому розвиткові й уніфікації економічного простору країн Західної Європи;
- на єдності цивілізаційних цінностей, зокрема: раціоналізмі, дотриманні закону, специфічному (націленому на успіх) індивідуалізмі, лібералізмі, етичних бізнесових традицій.

І якщо перші чинники (висорозвиненість й, особливо, економічна схожість) забезпечували можливість створення уніфікованої (єдиної) для всього ЄС регулятивної системи, то другі (цивілізаційні характеристики) гарантували сумісність і ефективність регулювання суспільно-економічними процесами (адже саме цивілізаційна унікальність – джерело успіху західних країн).

До того ж економічний устрій Євросоюзу – це складно сконструйований інституціональний організм з надтонкими уніфікованими макрорегуляторами. Тому входження до такого (розрахованого на взаємодію країн, близьких за своїми економічними і соціальними параметрами) простору України, як  країни інституційно необлаштованої, мало б для ЄС серйозні руйнівні системні наслідки.

Таким чином, якщо спробувати надати стислу відповідь на питання, чому на цей час Україна не отримає чіткого сигналу про її європейську перспективу, то можна сказати, що це питання влади і грошей. Грошей – тому, що Україна потребуватиме великих коштів з бюджету Європейського Союзу, що призведе до перерозподілу фінансових потоків від країн-нових членів ЄС і країн, що традиційно отримують допомогу в межах ЄС (наприклад, Греції чи Португалії). І жодна країна Європейського Союзу, можливо, крім Польщі, не підтримає зараз вступ України до ЄС, тому що це матиме дуже конкретні фінансові наслідки. А влади – тому, що через велику чисельність населення Україна матиме значну кількість голосів при ухваленні рішень. Для ключових країн ЄС некомфортно відчувати, що Польща, Україна, Туреччина, до яких можуть приєднатися країни Центральної Європи і Балтії, можуть впливати, а то й визначати рішення, які вони звикли ухвалювати самостійно.

У такій ситуації нам важливо спочатку усвідомити, що шлях до Європи відкриється для України не в результаті доброї волі ЄС, а внаслідок підтягування країни до рівня розвитку й цінностей країн Євросоюзу, причому не формального, як це відбувалося дотепер, а реального, тобто за рахунок глибинних економічних і структурних змін. Наявність існуючих поки що перешкод для вступу України в ЄС зовсім не означає, що від шансу бути там треба відмовитися. Однак для приведення ідеї евроінтеграції у відповідність із реаліями треба перенести акцент на внутрішню облаштованість країни, тобто на підтягування економічної й соціальної сфери до рівня Європи.

Підкріплення ж евровибору успішним внутрішнім розвитком неможливе без заміни нинішньої інерційної практики моделлю інноваційною. В Україні саме завдання реалізації інноваційної моделі поки що ігнорується. Причина цього, з одного боку, полягає у складності макроекономічної й інституційної перебудови, а з іншого, у небажанні відмовитися від традиційно високих темпів економічного зростання. Адже первинне нарощування інноваційного потенціалу (а історія повернула нас до цієї фази) неможливе без інтенсивного перерозподілу прибутків на користь інноваційних ніш, які спочатку не дають суттєвої віддачі. Що, природньо, обернеться зниженням темпів всієї економіки. (Через кризовий обвал всієї української економіки, що стався у у другій половині ц.р. про інноваційну активність доведеться забути на невизначений термін).

Саме ж по собі переструктурування економіки в інноваційному контексті вимагає вирішення двох проблем. По-перше, – проблеми відродження (при всій важливості закордонних інвестицій) національних джерел, що генерують інновації. По-друге, – проблеми прискореного формування разом з Росією єдиного науково-технологічного простору. Оскільки Україні зараз, самостійно із завданням переходу на інноваційний розвиток не впоратися.

Значення власного генерування інновацій за рахунок активізації фундаментальних досліджень і відродження НДДКР безальтернативно не тільки, і не стільки через прихід до нас лише другосортних технологій, що прирікають на інноваційне відставання. Головне в іншому –  у мінімізації (при переході від індустріалізму до постіндустріалізму) розриву у часі між появою наукової ідеї та її технологічним впровадженням. З таких умов, чого не спостерегалося у минулому, технологічне нововведення не тільки дозволяє країні-інноватору зайняти вільну нішу на ринку, але призводить на старті до ефекту монопольного присвоєння (монопольної ренти), а зрештою й до надвисокої доданої вартості. Оскільки ж інновації в країнах, що генерують нові технології на високорозвиненій власній науковій базі, пов’язані одна за одною, – хвиля підвищеної прибутковості в них практично не вгасає. Тому успішно конкурувати з постіндустріальними країнами можуть лише економіки, що генерують високі технології на базі свого науково-технологічного комплексу, що охоплює всі ланки ланцюга, - від фундаментальних ідей, прикладних наукових і технологічних розробок до досвдних зразків і готових виробів.

Саме ці нові виклики спонукали в останнє десятиліття й маленьку Фінляндію, й величезний Китай створювати власні джерела, що генерують НТП. Звичайно, був приклад Японії, яка отримала вибуховий ефект від адаптації запозичених винаходів. Однак це було в індустріальну епоху, зараз – на постіндустріальному етапі світового розвитку –  все виглядає інакше, і та ж Японія – вже є світовим лідером у науці та НДДКР.

 Все це в Україні досяжно лише на ґрунті відродження тієї взаємодоповнюваності з Росією, що частково зберіглася, а частково може бути відтворена й/або добудована з урахуванням нових постіндустріальних технологічних викликів. Нехтувати такою можливістю неприпустимо, у тому числі й для вирішення завдання вступу економічно оновленої України в ЄС.

Росія має потребу в Україні як у країні, симбіоз із якою не тільки забезпечив би ефект масштабу ринкового простору, але й дав би імпульс реалізації нових масштабних проектів. Це науково-технологічні проекти, спільні зовнішньоекономічні проекти, що забезпечують конкурентоспроможні інновації й розширення ринку за межі обох країн. І справа не тільки в тім, що Захід не бачить змісту у створенні й підтримці інноваційного українського потенціалу (згадаємо, наприклад, нереалізовані україно-європейскі авіапроекти). Західні країни, передовсім, з нами несумісні інноваційно. Наша тривала ізольованість, при всіх негативах, дала ефект унікальності, у тому числі за критеріями взаємодоповнюваності й сумісності. І цей ефект дотепер працює, тому що він ґрунтується на збереженому інтелекті. І ми дотепер можемо бути інноваційними тільки в кооперації з Росією. Адже навіть за умов послаблення коопераційних зв’язків все економічно найдрибуткове (ракети, літаки К. Антонова) містить більше половини російських компонентів.

Може здаватися, що такий стан справ для України є безнадійним, оскільки Росія не може виконувати роль локомотива якісного економічного зростання. Однак наведена розхожа думка у відношенні Росії є спрощенням. Росія швидше, ніж Україна йде вперед й у інституційній модерній облаштованості ринку, й, особливо, у науково-технологічному відношенні. І не випадково ЄС, на відміну від позиції у відношенні України, вже зараз (до речі, без особливої реклами) задекларував намір створення із Росією Загальноєвропейського економічного простору  .  При цьому інтерес ядра Євросоюзу саме у науково-технологічний площині, оскільки Росія залишається світовим лідером з ряду фундаментальних наук. В умовах же загострення конкуренції між ЄС і США, особливо під час системної світової кризи, а значить і обмеженості фінансування Америкою євроамериканских проектів, інтерес ЄС до Росії зростає. Саме така зацікавленість покладена в основу проектування єдиного простору – так званого Загальноєвропейського економічного простору (ЗЄЕП). В свою чергу, зацікавленість Росії  у ЗЄЕП виявляється як у високих технологіях, так і, зрозуміло, в єврофінансуванні спільних проектів.

У такій ситуації Україні вигідно вибудовувати за межами зони вільної торгівлі, у рамках подальшого поглиблення ЄЕП, саме ті елементи єдиного економічного простору, які їй самій непосильні. Йдеться, насамперед, про єдиний науково-технічний простір, у рамках якого так звані наддержавні органи (камінь спотикання еліт України) небезпечні для суверенітету.

Росії ж така інтеграція з Україною вигідна не тільки через збільшення коопераційного потенціалу, і не тільки через сумісність і взаємодоповнюваність науково-технічних ланцюгів, але й через досягнення в цьому випадку більшого збалансування з потенціалом Євросоюзу.

Поряд із відзначеним напрямом інтегрування України до ЄЕП, необхідно зосередитись й на спільних зовнішньоекономічних (зокрема, торговельних, інвестиційних) проектах. Цей напрям актуалізується особливо сьогодні, коли розвинені країни унаслідок розгортання світової кризи усе більше замикають на собі свій експорт та імпорт. А це розширює зону “нічийного” ринкового простору, яку – насамперед за рахунок середньо-технологічних, відносно дешевих виробів – можуть освоїти Україна і Росія на базі спільних проектів. 
Відзначені обставини в умовах системної світової кризи, вочевидь, призведуть до подальшого корегування перспективних планів розвитку України. При цьому вибір Україною векторів зовнішньоекономічної орієнтації не може зводитися до рутинної експортно-імпортної взаємодії. Перед країною встає завдання виживання, що вимагає високотехнологічності, і проектування своєї перспективи, що виходить за межі власних кордонів. Вирішення подібних проблем вимагає істотної векторної корекції й іншої наповнюваності експортно-імпортних потоків. Адже провідною позицією у структурі експорту у 2006 р. була продукція металургійного комплексу (42,7%); далі йдуть мінеральна сировина й продукція хімічної промисловості (21,1%); потім, - харчові продукти й продукти сільського господарства (9,4%) .

Зрозуміло, що такий низькотехнологічний експорт, який залежить від кон’юнктури світових ринків, позбавлений шансів на адаптацію до нових зовнішніх викликів й потребує потребує докорінних змін. Так, продукція сільського господарства (через вступ України до СОТ) імовірно буде витіснятися дотаційною сільгосппродукцією країн ЄС. Продукція металургійної та хімічної галузей у перспективі буде заблокована Китаєм. Фінансова система, швидше за все, буде поглинена іноземними банками, передовсім, - їхніми філіями. А ця обставина блокує формування життєздатної стратегії.

Все це свідчить на користь нарощування експорту продукції позньоіндустріальних галузей, насамперед, машинобудування, як головного альтернативного джерела експортних надходжень. Проте аналіз нинішнього стану галузі  оскільки наш експорт, представлений технікою й технологіями, - це демонстрація відсталості. У Європі ми з такою технікою не потрібні (а до того ж не потрібні й з добротною технікою, – про що свідчила спроба України розміщення в ЄС замовлень на першокласні “АНи”). У Росії ж, як і у всім СНД, в основному ми обслуговуємо нашою продукцією машинобудування тамтешні низькотехнологічні анклави. Поставки цієї техніки у 2006 році зросли на 20,3%, а у I кварталі 2007 року - на 53,9%.

Удосконалення українського експорту повинне бути у найтісніший спосіб пов’язане із прямими іноземними інвестиціями, технологічним імпортом і реалізацією великих інноваційних проектів, що в умовах кризи малоймовірно.

Що стосується інвестицій, що надходять від Заходу, то на них треба (якщо Україні пощастить) розраховувати лише з позицій підтримки деградуючих низькотехнологічних виробництв. Уже говорилося, що розраховувати на проривні технології, що йдуть від західних  інвестицій, Україні не доводиться. Можемо одержати в найкращому разі ефект уповільнення (а не призупинення) нашого (від успішних країн) відставання. Практика дає свідоцтва того, що Захід в Україні влаштовує в основному можливість продовження життєвого циклу “увядающего” товару старіючих технологій. Захід не включає в технологічні ланцюжки великих транснаціональних корпорацій економічні фрагменти  резидентів України; вони готові лише створювати інфраструктуру для доведення продукції до кінцевого користувача, а також організовувати незначну по глибині переробку сировини, - чим треба користуватися.

Приплив в Україну технологічного імпорту може забезпечити лише взаємодія з Росією, - причому не стільки через імпорт, скільки через спільні проекти, - тобто через глибоку науково-технологічну взаємодію.

Нинішня взаємодія України з Росією, націлена на высокотехнологічність, занепадає. Хоча ще недавно створювалися світового класу літаки й ракети, у яких 60-70% комплектуючих були російські. Нині замість 60 “АНів” (початок 90-х років) у рік продаються 3, причому вузьке місце вже – кадри: одні ( творці-титани) в Україні сходять із арени; а молоді (у тому числі й висококваліфікованих техніках), – просто не готуються. Але саме тісна взаємодія з Росією ситуацію може пожвавити; і проектне кооперування, - позбавлене шансів на Заході,  з Росією поки можливо.

В останньому варіанті Росія приваблива для України і як самий великий у світі експортер озброєнь і військової техніки. Адже щодо цього Росія перевершує навіть США, не говорячи вже про інших експортерів. Так, експорт військової техніки Росії у 2001-2005рр. склав 28982 млн. дол., а США - 28236 млн. дол.

Але парадокс нинішніх взаємин України з Росією полягає в тому, що все рутинне, а то й просто примітивне зміцнюється й розширюється, а саме коштовне і унікальне (за світовим критеріями) безупинно звужується.

Україну може вже в найближчому майбутньому чекати осічка. Не виключено, що коли Україна опам’ятається, і звільниться від усіляких колотнеч і переділів, то вона зі здивуванням виявить, що мир став іншим, і партнерство з нею в сфері інновацій нікого, у тому числі Росію, уже не цікавить. Адже Росія, поки Україна борсається в політичних дрязках, просунулась настільки вперед по всіх позиціях, що колишня сполучуваність і зчленованість наших двох країн у високих сферах прискорено зникає.

В Україні важливо усвідомити, що Росія у інноваційній сфері вже йде у відрив. Росія зараз не та, який вона була яких-небудь 5 років тому. Ця країна, яка донедавна за своїм потенціалом входила до другої сотні країн світу, нині, за останнім даними Всесвітнього банку, зайняла (за обсягом ВВП по ППС) 10-е місце у світовій економіці. Причому, експерти вважають, що в найближчому майбутньому Росію чекають нові досягнення планетарного масштабу. Так, за два роки, згідно прогнозам, Росія займе своє місце у великій вісімці, а у 2020 р. вона за обсягами ВВП увійде в п’ятірку найбільших економік світу.

Те ж стосується й науки. Відповідно до західних оцінок, “на початку 80-х років в СРСР здійснювалося 2/3 світових відкриттів і винаходів”  . Це ж видання підкреслює, що навіть “зараз Росія має у своєму розпорядженні інновації на десятиліття вперед”.

Нам все це важливо знати не тільки для з’ясування нової ролі Росії у світі. Україна повинна скористатися інноваційним бумом, що відбувається в Росії, як єдиним шансом на виведення своєї економіки з тенет рутини й технологічної відсталості.

Величезний потенціал, накопичений, або ж відновлений Росією за останні роки, нині розвертається в русло передових інновацій на багатьох напрямках. Причому багато чого із цього надбання є ланками колишньої кооперації, у якій чи то брала, чи то й зараз бере участь Україна. У цьому зв’язку для України особливо значимо (з позицій коопераційних зв’язків), що Росія – згідно із прогнозами аналітиків, - стане світовим лідером в галузіі авіа- і суднобудування, ядерної енергетики, виробництва ракетоносіїв і космічних апаратів, розробок комп’ютерних програм і нанотехнологий, і на інших напрямках. Відповідні довгострокові програми розроблені й реалізуються, а багато чого вже знайшло демонстраційний ефект.

Повноцінна зовнішньоекономічна взаємодія України з Росією у науково-технологічній сфері відкриває шлях і до істотного розширення партнерських відносин з іншими країнами. Мова йде не стільки про ЄС і США, скільки про азійський Схід.

У цьому зв’язку нагадаємо, що вирішальною умовою зовнішньоекономічної привабливості стає в глобальному світі ефект масштабності, тобто наявність у країни величезних ринків, про що свідчить і наростаюче лідерство Китаю й Індії. Однак ефект масштабу, – це залежність не тільки пряма, але й зворотня. Останнє означає, що великі ринки мають потребу в масштабному ж партнері. З урахуванням цієї обставини, Україна ніколи поодинці з Китаєм, Індією й іншими гігантами масштабно взаємодіяти не зможе. Інша справа, – у рамках великих проектів з Росією, - це вже повноцінна площадка для економічної експансії.

На закінчення важливо відзначити, що з ряду фундаментальних причин (зростання значимості ефекту масштабу, переважний інтерес корпорацій до гігантських ринків і т.п.) залишатися Україні країною самотною, що перебуває поза потужними інтеграційними угрупованнями, небезпечно й накладно. Не випадково простір планети стрімко покривається регіональними об’єднаннями (АТЕС, куди входить і Росія, АСЕАН +3, співтовариство двох Америк тощо), які включають багато десятків країн й сотні мільйонів населення. І тепер, відповідно до американських же прогнозів, шанс вирватися вперед мають не малі азійські “тигри“ і “дракони“, а такі центри тяжіння як Бразилія, Росія, Китай і Індія.