dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 17 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Экономика Чи можливе міністерство розвитку за відсутності розвитку?

Чи можливе міністерство розвитку за відсутності розвитку?

Владимир Канаш

20 серпня на засіданні уряду Павло Шеремета подав заяву про свою відставку з посади міністра економічного розвитку і торгівлі. Про це повідомили кілька інформаційних джерел, але пізніше з’явилися повідомлення, що спростовували сам факт подання заяви. Втім, наступного дня пан Шеремета підтвердив свою відставку на сторінці у Фейсбуці, реагуючи на численні запитання з цього приводу: «Так, замість воювати зі вчорашньою системою, вирішив зосередитися на роботі з завтрашніми людьми, які створять завтрашню систему». А раніше він пояснював: «Шість місяців я намагався боротися зі вчорашніми людьми, і вчора було перейдено ряд червоних ліній, на які я не можу реагувати».

Водночас поширювалися твердження, що буцімто міністр не подавав заяви, а лише висловлював протест в усній формі. Подейкують, що приводом для всього цього було те, що саме 20 серпня Кабмін запровадив інститут торгового представника України і призначив на цю посаду урядового уповноваженого з питань євро інтеграції Валерія П’ятницького. А ця посада розглядається як посада заступника міністра, який від згаданої кандидатури був не у захваті, бо, на думку, міністра саме той уповноважений належить до категорії «вчорашніх людей».

Справді, якщо подивитися на склад не лише теперішнього Кабінету міністрів, але й багатьох інших високих державних інституцій, починаючи від Адміністрації Президента (про саму особу глави нашої держави годі й говорити), то важко не погодитися з надто вразливим паном Шереметом. Тим більше, що очільник уряду пояснював термінове призначення ні чим іншим, як неодмінною потребою для Валерія П’ятницького встигнути на надважливу зустріч у Мінську.

Втім, сподіваємося, цю жагучу проблему поталанить якось залагодити. А насправді слід би звернути увагу на таку собі, з першого погляду другорядну деталь. Напередодні 23-ої річниці незалежності України експерти з питань економіки й політології наввипередки заходилися наводити порівняльні діаграми й таблиці для ілюстрації того шляху, який подолала наша країна, набувши ймення незалежної. І порівняння, на жаль, у багатьох випадках невтішні для нинішньої України.

В соціальному плані (мінімальна й середня пенсії, мінімальна й середня зарплата), якщо й зменшилися за 23 роки, то ненабагато. Натомість фантастично зросла максимальна пенсія, але ж ми здогадуємося, що її отримують виключно можновладці.

Суттєво подорожчали продукти харчування, хоча варто заспокоїтися тим, хто небайдужий до оковитої: вона стрімко здешевіла!

Зазнала переважно негативних змін і сфера виробництва. І якщо суттєвий спад вуглевидобутку пояснюють тим, що, мовляв, вугілля втратило свій попит як енергоджерело (хоча наступної зими українці про це ой як пожалкують), то скорочення виплавки сталі навряд чи можна виправдати. Інакше чим пояснити те, що сталевий світовий магнат №1 Міттал прихопив велетень «Криворіжсталь»?

В агросекторі, який нині є чи не єдиним джерелом суттєвих українських валютних надходжень, значно зросло збирання кукурудзи, але трохи зменшилось пшениці. Суттєво впали показники по цукру, молока, м’яса.

Інфраструктурні показники (протяжність автодоріг та залізниць) лишились практично без змін.

Значно зросли тарифи на комуналку (квартплата, холодна та гаряча вода, газ, опалення, електрика.

Схоже становище й в охороні здоров’я: скоротилися кількість лікарень і народжуваність, зросла смертність.

Чим Україна може пишатись, то це зростанням вчетверо кількості чиновників (хоч кількість міністерств поки що нині нижча) і витрат на владу – аж вп’ятеро!

Аби далі не втомлювати читача статистикою (тим більше, сумною), вдамся до спогадів з сивої радянської давнини.

У вересні 1957 року нас, студентів Київської політехніки спрямували для збирання врожаю на Миколаївщину. Там (втім, як тоді по всій Україні) відчувалася гостра нестача людей, оскільки після видачі паспортів молодь масово сунула в міста. Місцева влада була нам страшенно рада, годували нас досхочу і буквально не знали, чим нам догодити. А одного дня бригадир уклінно попросив: «Хлопці, допоможіть оформити «наглядність», зробіть, зокрема, діаграму зростання надоїв молока». Він дав нам фарби, великий аркуш цупкого паперу – і ми швидко зробили ту діаграму. От лише із заголовком була проблема: адже цифри свідчили зовсім не про зростання надоїв. Ми тоді запропонували бригадирові: давайте зробимо заголовок таким – просто «Надої молока». Бригадир навідруб відмовився: мовляв, райком партії дав таку назву – і ми жодним чином не можемо її змінити.

Значно пізніше, на сконі 60-х років в Угорщині мені розповідали, як спритні партійні товариші радили тодішньому лідерові Яношу Кадару назвати Угорську народну республіку Соціалістичною, за прикладом Румунії, яку очолював Чаушеску. Але навчений досвідом Кадар жорстко відмовився: «Краще запізнитися з перейменуванням, ніж осоромитися…»

Ці історії спали мені нині на думку, коли я зіставив назву нашого міністерства економічного розвитку з наведеними вище показниками. Може, колись доживемо до справжнього розвитку. Тоді й будемо гордовито йменувати наші міністерства. І не лише їх…