dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 18 Июля 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран (первоистоки 10)

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран (первоистоки 10)

Член-корреспондент НАН Украины, Моця А.П.

В попередніх випусках ми розпочали знайомити читача із сучасними поглядами українських науковців на проблему самого початкового періоду нашої історії. Нині  прийшла черга познайомити і з поглядами російських колег на цю ж проблему. Нагадаємо, що колективні праці готувалися в першу чергу для студентів обох країн. Тому тексти з історії України подані російською мовою, а з історії Росії – українською.

Історія Росії. Передісторія.

Хто такі індоєвропейці

Історія народів Росії сягає глибокої давнини. Батьківщиною їхніх далеких предків була, очевидно, Євразія. Під час останнього (так званого валдайського) великого зледеніння тут сформувалася єдина природна зона, яка простяглася від Атлантичного океану до Уральських гір. На безкраїх рівнинах Європи паслися величезні стада мамонтів і північних оленів, що були основним джерелом харчування людини епохи верхнього палеоліту. На всій її території рослинність була приблизно однаковою, тому регулярних сезонних міграцій тварин тоді не було, - вони вільно пересувалися в пошуках їжі. За ними так само безсистемно мандрували первісні мисливці, постійно контактуючи одне з одним. У такий спосіб підтримувалася своєрідна етнічна однорідність суспільства пізньопалеолітичних людей.

Однак 12-10 тис. років тому ситуація змінилася. Настало останнє істотне похолодання, внаслідок якого відбулося "сповзання" Скандинавського льодовикового щита. Він розділив раніше суцільну в природному відношенні Європу на дві частини. Водночас змінилися напрями панівних вітрів, збільшилася кількість атмосферних опадів, змінився також характер рослинності. Тепер у пошуках пасовищ тварини змушені були здійснювати регулярні сезонні міграції з прильодовикових тундр (куди вони йшли на літо, рятуючись від комах-кровопивців) у південні ліси (взимку) і назад. Услід за тваринами в межах нових природних зон стали кочувати й племена, які на них полювали. При цьому Балтійський льодовиковий "клин" розділяв єдину етнічну спільноту на західну і східну частини.

Унаслідок похолодання в середині V тис. до н. є. широколисті ліси виступили на південь, а в північних районах поширилися дерева хвойних порід. Це спричинило, з одного боку, скорочення чисельності й різноманітності травоїдних тварин, а з іншого - міграцію їх у південні регіони. Екологічна криза змусила людину перейти від привласнювальних форм господарювання (мисливство, рибальство, збиральництво) до затворювальних (землеробство і скотарство). В археології цей перехід називають неолітичною революцією.

У пошуках сприятливих умов для землеробства і скотарства, яке почало розвиватися, племена освоювали нові території, поступово віддаляючись одне від одного. Постійні, хоч і несистематичні, міжплемінні контакти (обмін господарськими навиками, культурними цінностями, збройні зіткнення, лексичні запозичення) порушилися внаслідок зміни екологічних умов. Однаковий спосіб життя кочових або напівкочових мисливських племен змінювався на відособлення і подальшу диференціацію етнічних спільнот.

Найповнішу інформацію про наших давніх предків дає мова. Лінгвісти звернули увагу на те, що лексика, фонетика і граматика мов більшості народів Євразії мають чимало спільного. Так, наприклад, російське слово "мать" має паралелі не тільки у слов'янських, а й у литовській (motina), латиській (mate), давньопрусській (muti), давньоіндійській (mata), авестійській (matar), новоперській (madar), вірменській (mair), грецькій, албанській (motre - сестра), латинській (mater), ірландській (mathir), давньоверхньонімецькій (mouter) та інших сучасних і мертвих мовах.

Не менше однокорінних "побратимів" у слова "шукати": від сербо-хорватського искати і литовського ieskoti (шукати) до давньоіндійського icchati (шукати, питати) та англійського to ask (питати). На основі таких збігів з'ясовано, що всі ці мови мали загальну основу. Походили вони з мови, яку умовно (за місцем розселення її носіїв) назвали праіндоєвропейською, а носіїв - індоєвропейцями. До індоєвропейських належать індійські, іранські, романські, кельтські, германські, балтійські, слов'янські, а також вірменська, грецька, албанська та деякі мертві (хетто-лувійські, тохарські, фригійська, фракійська, іллірійська і венетська) мови.

Час існування індоєвропейської спільноти і територію її проживання встановлюють переважно шляхом аналізу індоєвропейської мови та зіставлення результатів такого дослідження з археологічними знахідками. Останнім часом для вирішення цих питань широко залучаються палеогеографічні, палеокліматологічні, палеоботанічні й палеозоологічні дані.

Так званими аргументами часу (показниками часу існування тих чи тих явищ) служать слова - "культурні показники", які позначають зміни в техніці або економіці, підтверджені археологічними матеріалами. До таких аргументів належать терміни на позначення знарядь праці, бойових механізмів, начиння. Вони схожі у більшості народів, які спілкувалися індоєвропейськими мовами. Насамперед це два терміни загальноєвропейського характеру, які, поза сумнівом, належать до завершальної фази доби неоліту: назва міді (від індоєвропейського кореня *аі - розпалювати вогонь) та ковадла, каменя (від індоєвропейського *ак - гострий). Цей факт дозволяє визначити час існування праіндоєвропейської єдності – V-IVтис. до н. є. Близько 3000 року до н. є. починається процес розпаду праіндоєвропейської мови на мови-"нащадки".

Прабатьківщина індоєвропейців

Важче було з'ясувати питання прабатьківщини індоєвропейців. Як аргументи місця (показники географічних реалій) використовувалися слова на позначення рослин, тварин, мінералів, частин ландшафту, форм господарської діяльності та соціальної організації. Найпоказовішими у просторовому відношенні треба визнати найбільш стійкі топоніми - гідроніми (найменування водних об'єктів), назви такої породи дерева, як бук (так званий аргумент буку), і такої риби, як лосось (аргумент лосося). Для з'ясування місця перебування об'єктів, назви яких в індоєвропейських мовах мають спільне походження, довелося залучити дані палеоботаніки, палеозоології, палеокліматології і палеогеографії. Зіставити всі просторові аргументи виявилося непросто, тому не дивно, що узгодженої, загальновизнаної думки про первісне розселення носіїв праіндоевропейської мови досі немає. Були запропоновані такі локалізації:

- байкало-дунайська;

- південно-руська (межиріччя Дніпра і Дону разом із Кримським півостровом);

- волзько-єнісейська (разом із північним Прикаспієм, Аралом і північним Балхашем);

- східно-анатолійська;

- центрально-європейська (басейни річок Рейн, Вісла і Дніпро та Прибалтика) та ін.

Із них найобгрунтованішою вважають східно-анатолійську. Ретельний аналіз лінгвістичних матеріалів, міфології праіндоєвропейців (точніше слідів міфів, захованих їхніми нащадками) та зіставлення цих даних із результатами досліджень палеобіологів дозволили науковцям Тамазу Гамкрелідзе та Вяч. Вс. Іванову визначити як найвірогіднішу прабатьківщину індоєвропейців район сучасної Східної Анатолії навколо озер Ван і Урмія.

Запропоновані також гіпотези, які об'єднують відразу кілька районів, причому кожен із них розглядається як такий, що з ним пов'язаний певний етап у розвитку індоєвропейські єдності. Для прикладу можна навести гіпотезу Володимира Сафронова. Згідно з даними лінгвістики про три тривалі етапи еволюції індоєвропейської прамови, автор указав три великі ареали проживання праіндоєвропейців, які у зв'язку з міграційними процесами послідовно змінювали один одного. їм відповідають археологічні культури - еквіваленти етапів еволюції індоєвропейської пракультури, генетично взаємопов'язані. На думку Сафронова, перша, ранньоіндоєвропейська прабатьківщина - в Малій Азії з археологічною культурою-еквівалентом Чатал-Хююк (VII-VI тис. до н. е.); друга, середньоіндоєвропейська - на Північних Балканах із культурою-еквівалентом Вінча (V-IV до н. е.); і третя, пізньоіндоєвропейська прабатьківщина - в Центральній Європі з культурою-еквівалентом у вигляді блоку двох культур - Лендьєл (4000-2800 pp. до н. е.) та культури воронкоподібних кубків (3500-2200 pp. до н. е.).

Кожна з таких гіпотез - ще один крок у вивченні найдавнішої історії предків східних слов'ян. Водночас усі вони - лише гіпотетичні побудови, які потребують подальшого доказу або спростування.

Розселення індоєвропейців

Основним заняттям індоєвропейців було орне землеробство, землю обробляли за допомогою упряжних орних знарядь (рала, сохи). Але, напевно, індоєвропейцям було відоме й садівництво. Істотну роль у їхньому господарстві відігравало скотарство: худобу використовували як основну тяглову силу; тваринництво забезпечувало індоєвропейців продуктами (молоком і м'ясом) та сировиною (хутро, шкіра, вовна тощо).

На рубежі IV-III тис. до н. є. життя індоєвропейських племен почало якісно змінюватися. Внаслідок глобальних кліматичних перетворень (зниження середньої річної температури, підвищення континентальності - спекотніші, ніж раніше, літні місяці чергувалися з дедалі суворішими зимами) знизилися урожаї зернових культур. Землеробство вже не гарантувало засобів для забезпечення життя людей узимку та додаткових кормів для тварин. Поступово зросла роль скотарства. Збільшення отар потребувало розширення пасовищ та пошуку нових територій, де могли би прогодуватися люди і тварини. Індоєвропейці звернули свій погляд на неозорі степи Євразії. Так почався період освоєння сусідніх земель.

Із початку III тис. до н. є. відкриття й колонізація нових територій (що нерідко супроводжувалося зіткненнями з корінним населенням) стали нормою життя індоєвропейських племен. Це, зокрема, відобразилося у міфах, казках і легендах індоєвропейських народів - іранців, стародавніх індійців, стародавніх греків. Особливих масштабів міграція племен, які раніше становили праіндоєвропейську спільноту, набула з винаходом колісного транспорту та прирученням коней і використанням їх для верхової їзди. Це дозволило скотарям перейти від осілого способу життя до кочового або напівкочового. Наслідком зміни господарсько-культурного устрою став розпад індоєвропейської спільноти на самостійні етноси.   

Отже, пристосування до нових природно-кліматичних умов змусило протогреків, лувійців, хеттів, індоіранців, індоаріїв та інші племінні об'єднання, які сформувалися в межах праіндоєвропейських племен, вирушити на пошуки придатніших для господарства територій. А наступний розпад етнічних об'єднань привів до колонізації нових земель. Ці процеси тривали впродовж усього III тис. до н. е.